Адепт повільного кіно з іконографічними інсталяціями за мотивами Роя Андерссона.
Перший повноцінний фільм режисера Валентина Васяновича про російсько-українську війну з 2014 року, який він зафільмував ще у 2021 році.
Відблиск режисера Васяновича нарешті з'явився в українському прокаті. За рік після тоскного баналу фестивальної екзотики у стрічці Атлантида (2020) щось у ньому трохи змінилося і він вирішив створити дещо хитріше кіно.
Вкраїнський адепт повільного кіно (slow cinema) Валентин Васянович цього разу у своїх іконографічних інсталяціях зупиняється на стилістиці фільмів шведського режисера Роя Андерссона. Насамперед тут варто пригадати стрічки Сидів голуб на гілці, міркуючи про буття (2014) та Про нескінченність (2019), яким він жваво ділиться зі своїм глядачем на тлі блідих індустріальних тіней Антоніоні.
Відблиск варто вважати першим повноцінним фільмом Васяновича на тлі його попередніх стрічок саме завдяки цьому внутрішньому секрету. Усе це ігнорування андерссонівського сюру та абсурду має сенс лише тоді, коли вся ця історія його героя Сергія і є, власне, передсмертними мареннями на кшталт стрічки Едріана Лайна Jacob's Ladder (1990). Хто, до речі, врятував його у тому полоні у такій ситуації та, головне, навіщо? Навіщо, власне, навіть його відпускати, якщо він так багато знає про російські катування?
Якщо довіряти фільмам Андерссона, то головний герой Васяновича мертвий. У нього більше немає планів. Тому він так спокійно й сидить біля вогню, де вони з дочкою кремують бідного голуба, який розбився об його кіно (погана прикмета близької смерти якщо вірити серіалу Клан Сопрано), і ніяк не реагують на запах паленого пір'я та запеченої плоті. Там смердить, а до ковіду ще трохи далеко у 2014 році. Саме у його передсмертних мареннях й помирає новий бойфренд Андрій його колишньої кобіти. Саме там дочка так сумує за Сергієм, а він дарує їй саме ті подарунки, які вона хотіла від Андрія. Саме там, вона так прогнозовано падає з коня та ламає руку. Саме там, дружина повертається до нього у фіналі.
Лише передсмертними мареннями можна пояснити запускання дрона у рентген-кабінеті, а подвійний напад псів – це, схоже, щось на кшталт демонів з фільму Привид (1990) Джеррі Цукера. Звідти й іконографічні інсталяції з тілами мертвих українських воїнів за мотивами зняття Христа з хреста та Христа у гробівці, де чомусь міг би позаздрити й сам Мел Гібсон. Можливо, що далі Васянович піде кудись вбік Пітера Гріневея.
Його любов до статичної камери цього разу доречна, як ніколи у цій екзистенційній пастці та пустці, хоча вона тут інколи несподівано й зривається та уявляє себе Скорцезе у Goodfellas (1990). Камера на лобовому склі під час обміну полоненими більше нагадує вже пародію на повільне кіно. Цього разу Васянович вже філософ відчуження, самотності та мовчання. Статичність у нього тепер філософська категорія.
Він філософ очікування та поет скорботи. Цього разу атеїст Васянович стає богословом і навіть дещо таки прозріває. Де ж той обіцяний Дух Утішитель, адже за стрільбою тут не чути розмови, не чути діалогу, не чути Слова, яке було на початку. Навіть алегорист, який перегукується з серіалом Новий Папа (2020) Паоло Соррентіно.
Бог помер. Час зупинився. Після цього відкривається лише брама. Вся ця загальне заціпеніння – потойбічне. Роман Луцький інколи вже зовсім нагадує Христа у своїй квартирі, у тому гробівці, куди ніяк не може голубом зійти Дух Святий. Він б'ється об вікно та лишає свій іконічний слід. На тлі звички Васяновича до римування вже зовсім виокремлюється забудькуватість цього христоносця Сергія, який трохи плаває у питаннях релігії.
Тіло у християнстві – не храм душі, а храм Духа Святого. І донька його не вірить у Бога та палить сторінки Біблії (дитячої, схоже), але після падіння з коня трохи залітає у народне марновірство, адже вважає, що вона зламала руку саме тому, що палила Біблію. Натяк на силует закоханих Шагала на вікні змиє лише рясний дощ навесні, де вже можна буде не мити вікна на Пасху.
Як і в Андерссона, увесь заціпенілий світ Васяновича очікує на воскресіння тіла Христового, а тіло Його, як всі вже давно знають, це Його Церква. І відблиск цей його хіба не з Першого послання апостола Павла до Коринтян, 13, 12 "Отож тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім – обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я".
А поблизу мобільного крематорію Васяновичу можна нагадати про чехословацьку класику Юрая Герца Spalovac mrtvol (1969). Один з найкращих фільмів про Голокост на тлі казочок Спілберга та Полянського.
фото: imdb.com