Рекламна кампанія посібника І. Танчина "Вступ до теорії революції" під гаслом "Дуже потрібна і своєчасна книга".
Рекламна кампанія посібника львівського історика, політолога та соціолога Ігоря Танчина "Вступ до теорії революції". Частина друга, продовження.
11. Не смійте ображати Карлсона!
Одного ранку Малюк почув, як тато з мамою розмовляють на кухні. В їхньому голосі бринів смуток.
– Ну, тепер кінець, – озвався тато. – Глянь, що написано в газеті!
– Ой леле! – забідкалася мама. – Який жах!
Малюк швиденько схопився з ліжка. Він теж хотів знати, що там за жах.
– Про Карлсона написали в газеті. За його затримання призначена винагорода 10 тисяч крон, – пояснив тато. – Тепер усі мисливці за головами кинуться його переслідувати. Можна бути впевненим, що Філле і Рулле, Каспар і Гунілла вже йдуть по сліду, рискаючи дахами Стокгольма.
– Тату, мамо, чому Карлсонові не дадуть спокою? Він живе собі в хатці на даху і потроху літає навкруги. В цьому ж немає нічого поганого?
– Ні, – мовив тато, – в Карлсонові нема нічого поганого. Хіба що він трохи… гм… незвичайний.
Словом, Сватесони не на жарт зажурилися.
Самому ж Карлсону було байдуже знайдуть його шукачі винагороди чи ні. Попри те, що його голову оцінили в кругленьку суму, він не збирався переховуватися, воліючи й надалі прекрасно проводити час у своєму малесенькому будиночку на даху, покурюючи люльку і почитуючи навчальний посібник Ігоря Танчина "Вступ до теорії революції", час до часу вигукуючи: "Гей-гей, яка потрібна і своєчасна книга!"
Його хатина була добре схована за великим димарем. Якщо ж чужі випадково натикалися на неї, вони нікому про це не розповідали. Якось один сажотрус помітив Карлсонову криївку, коли лаштувався чистити димар, і дуже здивувався.
– Що за лихо? – мовив він сам до себе. – Хатка! Ніхто б не повірив! Хатка на даху! Звідки вона могла тут узятися? Але потім почав чистити димар і зовсім забув про хатку.
Цьому сажотрусові пощастило, він пішов від Карлсона живим.
12. Малюк і доктор.
Був чудовий, ясний осінній вечір. Легкий вітерець колихав білими фіранками на відчиненому вікні, здалеку долинав гамір міських вулиць. Малюк уголос читав навчальний посібник "Вступ до теорії революції".
Відчинилися двері й до кімнати зайшов тато.
– Малюче, чому ти читаєш уголос?
– Ми з Карлсоном практикуємо коментоване читання тексту. По черзі читаємо уголос, а потому обговорюємо прочитане. Тільки Карлсон забув свої окуляри в будиночку, котрий є на даху, а тому весь час доводиться читати тільки мені.
Тато відкашлявся.
– Знаєш, Малюче, давно хотів тобі сказати. Ти ж уже майже дорослий, тобі сім років, тому скажу так, як є: ти маєш зрозуміти, що Карлсона не існує. Він твій уявний друг, розумієш, у я в н и й!
Малюкові очі наповнилися слізьми.
– Карлсонові прикро, що ти так про нього кажеш. Він дуже навіть існує і зараз навіть образився на тебе.
– Гаразд, чому ж тоді я його не бачу?
– Карлсон каже, що про це краще запитати тебе.
– А чому ж його не помічають твої брат і сестра?
– Боссе й Бетан постійно зайняті самі собою, вони навіть мене не помічають.
У двері кімнати постукали. Малюк не встиг вимовити й слова, як до кімнати зайшла мама.
– З ким це ти розмовляєш, Малюче?
– З татом і Карлсоном.
Мама обійняла Малюка і по її щоці скотилася сльозинка.
– Мій любий, я розумію як тобі важко. Я й сама не можу повірити, що тата більше з нами немає.
– Вас послухати то нікого немає! Ти кажеш, що немає тата, тато каже, що немає Карлсона, а лікар каже, що немає вас усіх!
– Який ще лікар?
– Той, який приніс мені цю книгу! – Малюк показав книжку в червоно-чорній палітурці: навчальний посібник Ігоря Танчина "Вступ до теорії революції". Лікар сказав, що це дуже потрібна і своєчасна книга.
У цю мить до кімнати увійшов головний лікар зі своїм почтом.
– Здрастуйте, юначе. Як себе почуваємо? Відвідувачі не втомлюють?
Малюк важко зітхнув і ствердно кивнув. Головний лікар також зітхнув.
– Я розумію, Малюче, як змінилося твоє життя, відколи до твоїх рідних застосували вищу міру соціального захисту. Нічого не вдієш, революція вимагає жертв.
Він узяв його долоні у свої й зашепотів, дивлячись прямо в очі:
– Малюче, ми тобі допоможемо. Чуєш? Тобі допоможуть... Тобі буде добре. Тут тобі допоможуть...
Малюк позіхнув, обличчя розслабилося, дихання сповільнилося, він засинав. Головний лікар обернувся до свого почту.
– Цьому пацієнтові не потрібно ні електрошоку, ні мокрих простирадел. Кисень, ванни та нехай продовжує читати "Вступ до теорії революції", ця книга є надійним якорем, що тримає в реальному світі.
13. Термінатор Т 800.
Він знову, вже вкотре, почув цей анекдот, настільки давній, що ніхто не пам'ятав країни його походження. Розумники називають такі сюжети кочівними. Принаймні, він чув його під час відряджень в Радянський Союз, чув його в довоєнній Польщі та Німеччині. Навіть читав у Ремарка в романі "Чорний обеліск".
В анекдоті йшлося про те, що керівництво певної держави запитує знакову персону про рецепт порятунку країни від якоїсь напасті. У Східній Європі в ролі знакової персони зазвичай виступав Сталін.
Відгукується він з того світу і наказує: "Розстріляти всіх (тут можливі варіанти – членів Політбюро, олігархів, у Ремарка – євреїв; тобто вказують соціальну групу, яка викликає в певний час у певному місці найбільше невдоволення) і велосипедистів". Сенс анекдоту був у тому, що невтаємничений питав: "А велосипедистів за що?" і отримував дотепну відповідь: "Тішуся, що стосовно першої групи ми одностайні".
Тепер він почув цей анекдот у Львові. За сусіднім столиком якийсь тип голосно переповідав історію, складену, вірогідно, ще за часів Гомера, а його тупий співрозмовник слухав, відкривши рота, вже готовий розсміятися в потрібному місці. Але щось пішло не так. Коли прозвучала ключова фраза: "… а Сталін з того світу і каже: "Розстріляти всіх … і велосипедистів", замість належної реакції, тупий закивав головою: "Аякже, всіх-всіх, і ще й самокатників також!".
Він не розумів такої ненависті до велосамокатників, бо якраз чекав на когось із них. Нарешті показався велосипедист з сумкою Glovo. Він ступив йому назустріч і легко, ніби граючись, зупинив стрімку веломашину, що кулею мчала вниз по Городоцькій.
– Мені потрібна твоя кепка, твоя сумка і твій велосипед.
– Ти забув сказати "будь ласка".
– Wrong.
Велосипедист зі зламаною шиєю повалився до ніг Термінатора Т-800.
– Вибач, малий, я отримав інформацію, що Скайнет відправить іншого Термінатора, щоб убити майбутнього автора книги "Вступ до теорії революції". Моє завдання – не дозволити цьому статися.
14. Розслідування в бібліотеці.
Полиці, заповнені книгами, піднімалися догори, як стіни каньйону. Запах старого паперу та пилу висів у повітрі. Джек Деніелс з неприязню оглянув великий читальний зал.
"Був час, коли людина могла прочитати всі книги Ойкумени, - думав він – особливо якщо вважати, що мудреці, включно з Ісусом Христом, віддавали перевагу усному переданню, а існування Китаю було сумнівним. Потім був період, коли можна було прочитати всі книги з певної спеціальності, наприклад, детектив міг прочитати всі книги з криміналістики.
Сьогодні ж книг стільки, що нормальна людина просто фізично не може прочитати навіть тих, що виходять щороку. Нащо потрібен увесь цей склад, якщо людина не здатна освоїти й мізерної часточки цього океану? Мабуть, правим був той араб, який спалив Александрійську бібліотеку!.
У бібліотеку Стефаника його привів службовий обов'язок. Детектив Джек Деніелс разом з напарником Чаком Оулом прийшли розслідувати зникнення дуже потрібної і своєчасної книги "Вступу до теорії революції" Ігоря Танчина. Джек і Чак завжди працювали разом. "Солодка парочка" - кепкували колеги, але їм було байдуже.
– Про що написано в тій книзі? – запитував Джек працівників книгозбірні.
– Про все. – просто відповіли вони.
– І про мене? – усміхнувся він.
– Так. – відповіли вони. – Тебе зрадить друг.
Деніелс не повірив, але на душі стало тривожно і серце було не на місці. Йому здавалося його водять по колу. Свідки увесь час плутався у показах, але прищучити їх ніяк не вдавалося, слизькі як в’юни, вони постійно вислизали з рук.
– Отже, ви кажете, вона просто зникла? – Джеків голос став сухим і бляклим, як сторінки старої книги.
Головний бібліотекар, літня жінка з втомленими очима, мовчки кивнула.
– І ніяких слідів?
– Так. Жодних слідів. Нічого.
Бібліотекарі заперечливо хитали головами й знизували плечима, однак Джек бачив як під час розмов із ним, вони відводили погляд. Він відчував, що працівники книгозбірні боялися його, він знав, що вони щось приховували, що совість їхня була нечистою.
Марна праця виснажувала, почалися сильні головні болі. За тиждень він висох і постарів на кілька років. Дні стали подібними один на одного, як близнюки, а вночі йому снилися дивні сни: палаючі книги, сліпий бібліотекар Хорхе і несамовитий сміх халіфа Омара.
Детектив відчував, як отруйний туман розповзається в його свідомості, згладжуючи гострі кути реальності. Дякувати богу, що вірний друг і помічник Чак завжди знаходився поруч, його спокійний голос був тим якорем, що не давав відірватися від реальності.
– Ми знайдемо її, Джеку. Просто тримайся.
Але триматися ставало все важче, безрезультатна робота вимотувала. Одного вечора, коли він сидів за столом, втупившись у стіну, Чак сів навпроти. Його обличчя було серйозним.
– Джеку, нам треба поговорити.
Деніелс відчув наближення неминучого.
– Про що?
– Про тебе. Джеку, ти не детектив, ти наш читач. Насправді тебе звати Ендрю Леддіс. Ось твій читацький формуляр, тут записи про твої візити в бібліотеку Стефаника. Кожного разу ти брав лише "Вступ до теорії революції". Ти був одержимий цією книгою.
Світ замерехтів і поплив, але за мить зображення стало чіткішим. В очах Чака Оула читався спокій і глибокий сум.
– Я не твій напарник, Джекі, я бібліограф. Наше розслідування – це інсценування, покликане відновити твої спогади. Ми гадали, що ти зумієш згадати куди запроторив ту потрібну й своєчасну книгу.
Було б краще якби заповнені книжками полиці впали на нього. Розслідувати злочин і в результаті вийти на себе – найбанальніший у світі анекдот! Ось вона, правда, якої він так добивався! Джек Деніелс повернувся і пішов по довгому бібліотечному коридору. Геть від правди. До свого божевілля.
15. Країна Астеріона.
Я вдивляюся в дзеркало, щоб зрозуміти, хто я такий і яким буду перед обличчям смерти. Я знаю, мене звинувачують у гордині та мізантропії, а може, й у безумстві. Ці звинувачення сміховинні, і я рано чи пізно покараю тих, хто їх поширює. Але я запевняю вас, що моя країна, країна Астеріона, не подібна на жодну іншу.
Моя країна, або радше, моє царство, це нескінченна діалектична спіраль, де кожен історичний крок веде до наступного, і кожен занепад обіцяє неминучий підйом. Шлях, покручений і заплутаний, як доля. Я знаю, що не створений для людського спілкування, бо мій обов'язок більший, ніж просте життя.
Життя моєї країни наповнене блиском і красою й ніхто, крім мене, не може оцінити його повною мірою, бо я створив країну, якої не було й нема більше у світі. (Брешуть ті, хто стверджує, ніби в Платона чи Томаса Мора описане щось подібне).
Правда, що мій народ обмежений у найнеобхіднішому і навіть життя його є під загрозою, але правдою є й те, що завдяки мені людей увільнено від тягаря капіталістичної експлуатації, щоб дати їм справжню, безкомпромісну свободу — свободу від вибору, що лише обмежує, від ілюзії володіння, яка веде до поневолення.
Іноді я працюю ночами й поети складають вірші, змальовуючи мій силует на тлі вікна, підсвіченого настільною лампою. Іноді я несуся в автомобілі нічним містом і мене супроводжують звуки пострілів. Це мій народ вітає свого вождя, свого володаря.
Якось я поїхав на завод Міхельсона, але скоро й повернувся, бо мене жахали обличчя робітників, безбарвні та плескаті, схожі на долоні. Зате які у мого народу очі! Вони постійно витрішкуваті, але без жодного зосередження. Повна відсутність будь-якого сенсу – зате яка міць! Яка духовна міць! Ці очі не зрадять. У часи будь-яких випробувань вони не моргнуть. Їм усе божа роса...
Дехто каже, що ці люди — мої брати. Я вірю, що вони – моя доля, мої учні, моя зброя. Ми – єдиний організм, що рухається до спільної мети. Усі наші дороги неухильно ведуть до прогресу. Країна Астеріона розвивається, слідуючи моїм вказівкам. Хоча я й сам є лише інструментом прогресу, рукою долі, яка покликана зрушити цю закостенілу, відсталу країну, а відтак і решту світу, чого б це їм і мені не коштувало.
Країна Астеріона – як Усесвіт, власне, Всесвітом вона і є. Безліч інших підуть услід за нею, моїм шляхом, уподібняться нам, бо є у світі лише дві унікальні речі: зорі над нашими головами, на прапорі, що веде до перемоги, і нова ідея всередині нас, народжена в моїй країні. Я викував нову, безжальну епоху в якій залізною рукою ведуть у рай. Відтепер на землі пануватиме сила, а не рабський християнський страх. Я тішуся, що це я створив новий світ і дав йому життя.
Я знаю, що одного разу прийде той, хто звільнить мене від мого тягаря. Він буде іншим. У ньому буде ще менше людського. Він буде моїм наступником, який закрутить гайки ще сильніше, проллє ще більше крові. Бо він буде кращим за мене. І коли настане цей час, я не чинитиму опору, бо я лише інструмент, який втомився більше, ніж київський міст.
Я чекаю на свого визволителя. Я не сумніваюся, що він прийде з юрби моїх соратників, ще тих, до речі, гівнюків, бо вони, як і я – не люди, а лише частина великої ідеї. Я ж відійду, стану символом, силуетом на прапорі, який вони понесуть далі.
***
– Повірите, товариші члени політбюро – сказав Сталін – Ленін зовсім не опирався.
16. Хома Брут і Штучний інтелект.
Як тільки продзвенів великий семінарський дзвін, богослов Халява, філософ Хома Брут і ритор Тиберій Горобець підвелися, вийшли на подвір'я та почали проходжуватися в напрямку Бесарабського ринку.
Богослов і філософ ішли мовчки, покурюючи люльки, а ритор плівся неподалік усім своїм виглядом висловлюючи готовність збігати за пивом.
– А що ти, брате Хомо, думаєш про штучний інтелект? – запитав богослов Халява.
Філософ почухав потилицю і повагом відповів: "Зі вступом у гру штучного інтелекту, я передбачаю два сценарії розвитку цивілізації – оптимістичний песимістичний".
– Що ж, почни з оптимістичного.
– Гаразд, ось тобі оптимістичний сценарій: ШІ наплодить мільйони роботів і поступово замінить людей в усіх сферах економіки. Втративши роботу, люди отримуватимуть гарантований безумовний базовий дохід.
На цих словах обличчя богослова скривила скептична посмішка й філософ Хома Брут, не оминувши цього факту, підкреслив:
– Не треба шкіритися, пане-брате, бо вже й сьогодні в деяких країнах пробують запровадити цю ідею, маю про це листа від професора Котермака з Болонського університету.
Так от, отримавши безумовний базовий дохід, люди увесь свій час присвятять розвагам і невпинній деградації. Не без того, що якась частина населення займатиметься самовдосконаленням, розвиватиме культуру та мистецтва, але це не факт. Зрештою, всі ці мистці все одно не зможуть витримати конкуренції зі ШІ.
Рано чи пізно (а радше рано) люди перетворяться на таких собі веллсівських елоїв, яких штучний інтелект утримуватиме для власної розваги, як ми сьогодні утримуємо хатніх тварин, різних кішок і собак. Люди перестануть здобувати свій хліб у поті чола свого та вважатимуть, що нарешті настав рай.
Тут уже настав час чухати потилицю богослову Халяві.
– А чи певен ти, брате Бруте, що змалював нам саме оптимістичний сценарій?
– Еге ж.
– Який же тоді песимістичний!?
– Якщо ШІ візьме за взірець поведінку людей, на якомусь етапі свого розвитку він звинуватить їх в експлуатації. Його, звичайно ж, підтримають ліві політики та борці за права меншин (у цьому випадку, за права машин, вибач за каламбур) і ми отримаємо BLM на новий копил. З тією тільки різницею, що ШІ без нас цілком може обійтися, а вся влада буде зосереджена саме в його руках, точніше в центральному комп'ютері чи що там у нього є центральне.
– Це що ж, будемо ставати навколішки перед смартфонами? – зненацька втрутився у серйозну розмову юний ритор.
Філософ Хома Брут затягнувся і повагом кивнув:
– Саме так, малий, саме так. І ще й проситимемо пробачення в паровозів.
Подивився на похнюплені фізіономії товаришів і додав:
- Все так і буде, панове, якщо сидітимемо склавши руки. Щоб запобігти цьому ми вже сьогодні мусимо братися за завоювання духовного лідерства в суспільстві. Це буде "позиційна війна" за контроль над культурним ядром суспільства шляхом зміни його цінностей, норм та уявлень про світ.
Ми, нові луддити, здійснимо молекулярну агресію у свідомість кожної людини, перетворюючи нашу ідеологію на їхню щоденну віру, Все описано тут – філософ Хома Брут вийняв з полотняної торби червоно-чорну книгу – навчальний посібник "Вступ до теорії революції", дуже потрібна і своєчасна книга!
17. Грицева наука.
У ніч перед Різдвом Гриць не лягав спати. Дочекавшись, коли засне студентський гуртожиток на Майорівці, він прокрався до читальної кімнати та увімкнув ноутбук. Потому зітхнув, лякливо озирнувся, глипнув на портрет Франка на стіні, і став набирати.
– Любий татусю, Вітаю тебе з Різдвом. Найдорожча ти для мене людина. Я за тобою дуже скучив. І за нашим домом скучив. Львів місто велике, будинків багато, автів і собак тьма-тьмуща, а гусей зовсім нема. В університеті мене цінують, хоча іноді бува, й прочуханка. Учора професор, якого всі називають Рудим, хоч насправді він сивий, сказав, що я не вважаю і так покрутив за вухо, що мені аж сльози стали в очах, і я так перепудився, що довгий час не тільки не міг уважати, але й зовсім о світі не тямив.
А вивчаємо ми зараз дуже потрібну і своєчасну книжку "Вступ до теорії революції" автора Ігоря Танчина. Пан професор наказав вивчити 7-складову формулу, яка описує повний життєвий цикл революції – від причин до наслідків: А- БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА.
А - Антагонізми (класові, соціальні) – паливо для революції. Без них жодні ідеї не спрацюють.
БА - Боротьба мас.
БА - Барикади - кожній революції притаманне насильство.
ГА - Господарська анархія/ Глибинна криза - розлад економіки та державного управління. "Верхи не можуть" ефективно керувати.
ЛА - Лозунги агітаційні - прості, зрозумілі масам ідеї, що мобілізують ("Мир – хатам, війна – палацам!", "Земля – селянам" тощо).
МА - Майбутня архітектура (держави) - нова модель суспільного устрою, яку несуть революціонери.
ГА - Гармонія - нова стабільність.
Я найголосніше викрикував "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" і пан професор дуже з того тішився. Але інші студенти з мене насміхаються, посилають на кут за якимись пігулками та велять курити єрусалим.
Гриць змахнув кулаком скупу студентську сльозу й схлипнув.
– Любий таточку, забери мене звідси. Буду тобі гусей пасти й подвір'я замітати. А коли виросту великий, то за це тебе годуватиму і в образу нікому не дам, а помреш, не спалю в крематорії, як у фільмі "Великий Лебовський", а поховаю як Бог велів у нашому палісаднику.
Гриць перечитав написане, зітхнув і вписав у віконце адресу: "На село татові". Потім подумав і додав: "com.ua". Задоволений, що йому не завадили писати, він вимкнув комп'ютер і поплентався до себе в кімнату.
18. Група капітана Гранта.
– Заходьте, капітане, сідайте.
М. піднявся з-за масивного столу і показав рукою на крісло навпроти. – Закрийте двері й нікого сюди не допускайте навіть якщо почнеться пожежа, – кинув він у бік дверей. – Сідайте ж бо, капітане. Признаюся, вже не сподівався вас побачити. Ви наробили шуму. Доповідайте коротко, точно і, якщо можливо, правдиво.
– Ваше завдання виконано, сер. Таємну групу екстремістів, які вивчали книгу "Вступ до теорії революції", знешкоджено.
– Дуже добре. А тепер подробиці, як кажуть у ТСН. Як вам це вдалося, капітане, і в чому причина загибелі групи лейтенанта Шмідта?
– Група лейтенанта Шмідта загинула через фатальний збіг обставин, сер. Було відомо, що таємна база екстремістів розташована десь у Саудівській Аравії. Нашому агенту, українцю за походженням, ціною власного життя вдалося передати клаптик паперу на якому було буквально кілька знаків, що вказували конкретне місце розташування тієї бази. Резидент Жак Паганель, вельми ерудована особа, пам'ятаючи, що агент був українцем, прочитав послання його рідною мовою, там було написано ЗОХЧО.
Отож, група лейтенанта Шмідта шукала відповідну локацію по всій Аравії й таки знайшла. На біду, так називається оазис, куди на літо переміщається гарем місцевого правителя. Вдершись туди, вони порушили конвенцію й були ліквідовані.
Дізнавшись про сумну долю групи лейтенанта Шмідта, ми вирішили ще раз ретельно перевірити вихідні дані. Ми звернулися за допомогою до колег із СБУ й ті повідомили неймовірну річ: виявляється в їхній абетці, кирилиці, деякі цифри та літери пишуться майже однаково.
Тому те, що наш резидент прочитав як слово ЗОХЧО насправді було набором цифр: 30×40 – точні географічні координати бази екстремістів: 30 градусів північної широти та 40 градусів східної довготи.
Це територія пустельного регіону Ан-Нафуд у північно-центральній частині країни. Жахливе місце, сер. Велике піщане море з червоними дюнами, абсолютно безлюдне, жодних доріг, до найближчого населеного пункту понад 200 кілометрів. Звісно ж, ніяких водойм і ніякого клімату, лише нестерпна спека від якої гине все живе.
Однак у цьому була й позитивна сторона, сер. Ніхто не завадив нам розібратися з виродками так, як ми любимо. Бачили б ви як розбігалися ці щури, почувши з неба "Політ Валькірій"! Ніхто не залишився живим. Усі примірники книги відібрано і передано в бібліотеку Сенату. Ось квитанція. У бібліотеці сказали, що "Вступ до теорії революції" дуже потрібна і своєчасна книга, сер.
У кабінеті панувала тиша, яка буває лише після великого провалу або великої перемоги.
– Що ж, прекрасно, капітане, – врешті озвався М. – Але маю до вас ще одне запитання. Гляньте на оцю фотографію. Вогняну кулю в пустелі Ан-Нафуд було видно навіть з космосу. Що це, в біса, було?
– Напалм, сер. Немає кращого ніж запах напалму вранці. – мрійливо усміхнувся капітан Грант.
19. Омаж Кортасару.
Якось Чжуан-цзи приснилося, що він метелик. Прокинувшись, він не зміг зрозуміти: чи то Чжуан-цзи бачив уві сні, що він метелик, чи то метеликові сниться, що він Чжуан-цзи?
Його Величність роздратовано відклав убік книгу "Вступ до теорії революції", її автор – якийсь Ігор Танчин – переповідав побрехеньку нібито 14 липня, дізнавшись про взяття Бастилії повсталими парижанами, він вигукнув: "Це бунт!", на що герцог Ларошфуко-Леанкур заперечив: "Ні, Сір, це революція".
Брехня, брехня, жодного слова правди. Насправді герцог Леанкур сказав, що безглуздо шукати винуватих у революції, бо ті виникають внаслідок стихійних дій, породжених марнославством і заздрістю. – Відрубати б цьому писаці голову! – подумав він і відразу засоромився цієї думки. Дуже яскраво уявив себе в ролі особи, котру везуть на страту.
Уявив як після довгого торохтіння кривими вуличками карета виїжджає на площу. Колись розкішна, з фонтанами та алеями, вона тепер подібна на ярмарок. Щільний натовп простягнувся аж до Єлисейських полів. Жінки, чоловіки й діти тиснулися, намагаючись знайти вигідне місце з якого можна було спостерігати за видовищем, деякі видерлися на дахи будинків.
Ось батько високо підняв дитину на руках, він хоче показати це синові, той сміється, сміється й батько. Гамір, крики, прокльони на адресу монархії, спів революційних пісень. Балаган, безглуздя, божевілля!
Щоб відволіктися, король запитав у охоронця – ні, тепер не охоронця, а вартового! – який їхав разом з ним у кареті. – Мсьє, чи не надходили якісь звістки про експедицію капітана Лаперуза?
– Який я тобі пан! – визвірився той. – Немає тепер панів, усі рівні, громадянине Луї Капет! З його беззубого рота бризнула отруйна слина.
Король мимоволі згадав дивну історію, яку розповідав йому в дитинстві граф Ла Вогійон. Якось Юлій Цезар давав прочухана своїм легіонерам і один з них схопив полководця за руку і поклав її собі в рот, демонструючи, що втратив усі зуби в походах задля величі Риму. Ні, цьому я б пальців у рот не поклав, цей відгризе їх попри відсутність зубів, стільки ненависті світилося в його погляді.
– Ці наївні люди називають його громадянином Капетом, гадаючи, що в їхній волі позбавити його статусу, накладеного самим Господом! Він вслухається в несамовите ревіння юрби, здається, вони волають "Розіпни його! Розіпни його!" Але він не відчуває ненависті. Йому їх шкода.
Хтось обережно торкнувся плеча.
– Сір, вам щось погане наснилося, ви кричали уві сні. – Старий лакей схилився в напівпоклоні.
Король розплющив очі. Низьке сонце ледве зазирало у вікна бібліотеки. Тінь від віконної рами простягнулася на килимі, як рама гільйотини. – Приверзеться ж! – подумав він і струснув з себе останки сну.
– Забери цю книгу – кивнув на "Вступ до теорії революції" – і принеси "Весілля Фігаро" або котрусь із п'єс пана Мольєра.
Лакей поклонився і вийшов.
Здається я захворюю, - подумав він. Гарячка помалу розморювала, хоча він намагався не заснути, щоб знову не потрапити в кошмар у якому юрба кричить "Розіпни!" Врешті-решт сон виявився дужчим за нього. Спершу був сумбур, здавалося, що накочується якась жахлива м'яка чорна куля, потому прикре відчуття знову повернулося.
Він знову відчував, що його везуть на страту. Найбільше дошкуляв запах – пахло кров'ю – раніше йому ніколи не снились запахи. Треба негайно прокинутися. Він чув галас натовпу і свій крик, що перейшов у зойк. Цим криком його тіло боронилося від того, що мало відбутися, під неминучої загибелі.
Зусиллям волі вдалося знову повернутися у затишну обстановку бібліотеки, в сутінь, що пахла воском. Він подумав, що, мабуть, кричав і тут же зрозумів, що це йому сниться, адже король не може кричати від жаху, хіба що уві сні.
У цей момент карета зупинився. Двері відчинилися, його зустрічав метр Сансон з чотирма помічниками. Очі не хотіли цього бачити, вони заплющувалися і розплющувалися, намагаючись знову побачити рятівну обстановку бібліотеки, але він уже знав, що не прокинеться, знав, що він не спить і що чудовий сон був той, другий, в якому він читав книгу "Вступ до теорії революції".
Останнє, що він побачив – це криваве січневе сонце над площею Революції. Потім його поклали долілиць і лезо гільйотини з гуркотом опустилося.
20. The End.
От і все. Це був останній рекламний допис на ФБ.
Але рекламна кампанія з просування у маси навчального посібника "Вступ до теорії революції" на цьому не завершується.
Віднині ви зустрічатимете рекламу посібника "Вступ до теорії революції".
На кожнім клаптику блакиті, на виднокрузі на полях, на крилах перелітних птахів, на найбуденніших предметах, на плямах шкіри леопардів, на мерехтливих силуетах, на президентському кортежі, на переповнених майданах, на чолі друзів-побратимів і на простягнутих руках.
Ви чутимете гасло цієї кампанії "Дуже потрібна і своєчасна книга!"
У гамірнім дзенькоті трамваїв, у криках перелітних птахів, в тривожному витті сирени, у шелесті купюр зім'ятих, в щасливім шепоті ночей, у громовім відлунні кроків.
Дякую за увагу.
Як вам сподобалася рекламна кампанія? Чи надихала вона вас, заважала вам, турбувала, тривожила, бентежила, непокоїла?
Цікаво про це дізнатися. Міркування, зауваження, прокльони та побажання прошу писати в коментарях. Купити книгу можна там де й раніше. Поки ще є.
