Українська Іспанія: Жадан такий жаданий у Мадриді
Мадрид та Барселона вітають Сергія Жадана у своїх обіймах.
Так-так, саме таким бажаним, потрібним, актуальним та доречним виявився сучасний український письменник Сергій Жадан в іспанській столиці. Та не лишень у ній, але і в Барселоні, куди він завітав для зустрічей з активістами української громади та представниками творчої громадськості, українознавчих кіл країни Сервантеса, Лорки, Мачадо тощо.
Два дні, а саме 7 і 8 травня перебував наш літератор у двох найбільших іспанських містах. Про мету свого візиту гість з України чітко висловився на зустрічі в стінах Посольства України в Іспанії під час зацікавленої розмови з місцевими активістами та наближеними до українського слова самодіяльними поетами та прозаїками (якщо їх так можна величати), а також співробітниками нашої дипломатичної установи. Що саме сказав Сергій Вікторович?
Прошу дуже, знайомтеся:
Я приїхав не сам, а з видавцем. Це – Святослав Померанцев (С. Померанцев: – Я привіз книги – примітка автора) – людина в салатовій футболці. Він з Чернівців і влаштовує там фестиваль "Meridian Czernowitz" – це велика міжнародна поетична акція, куди ось уже десять років приїжджають поети з багатьох країн Європи. І, таким чином, він будує культурний міст між нею й Україною, а я йому в цьому допомагаю. Ми також багато їздимо країнами світу з виступами і намагаємося контактувати з тамтешніми українськими громадами.
Особливо в контексті останніх подій, починаючи з 2014 року. Тим більше, що бачу і знаю, постійно за цим спостерігаючи, що українці з цілого світу багато допомагають Україні, людям у нас на Сході: і військовим, і цивільним. Це, на мою думку, дуже важлива діяльність. Важлива навіть не так у фінансовому плані, як у моральному, бо розуміємо, що ми – один народ, ми – українці, незалежно від того, де живемо.Тому приємно було приїхати до вас сюди, в Іспанію, куди з таким виступом завітали вперше.
Так склалося, що ми фокусуємося здебільшого на німецькомовних країнах: Німеччина, Австрія, Швейцарія. Або Польща, Чехія, Скандинавські країни. А ось до Іспанії ще не доїжджали. З цього приводу величезна подяка посольству, яке підтримало цей проект. Надіюся, що після мене будуть приїжджати інші українські письменники. Бо попри те, що Іспанія – величезна країна, з надзвичайно цікавою і глибокою давньою культурою, резонансна у всьому світі, то, на превеликий жаль, якихось стійких контактів між українською та іспанською культурою не так багато.
Книжки майже не перекладаються, іспанські письменники до нас не їздять чомусь, а ми не їздимо до них. Мені здається, що це дуже несправедливо і треба цей стан речей змінювати. А змінювати ми можемо лише самі, адже за нас це ніхто не зробить. І ми намагаємося це робити ось у такий приватний спосіб. І якщо ви будете приходити на зустрічі з нами, будете нас приймати, то нам це буде набагато простіше робити.
А розпочиналася розмова з представлення поважного гостя Надзвичайним і Повноважним Послом України в Іспанії Анатолієм Щербою. Після чого вже Сергій Жадан взяв слово, в якому звернувся до всіх присутніх не перетворювати зібрання в його офіційний виступ, тобто монолог, а висловив побажання, щоб розмова протікала у спільній двосторонній зацікавленості у формі питань-відповідей.
Ця ідея всім сподобалася, проте все одно перше запитання аудиторії все ж було спрямоване на бажання вислухати поета, письменника, громадського діяча з коротким словом про себе. Щоб не цитувати Сергія Жадана, ми запропонуємо Вам, шановні читачі, ознайомитися з коротенькою біографічною довідкою, зібраною з кількох джерел і доповненою нашим поважним та достойним гостем.
З нашого досьє
Сергій Вікторович Жадан (народився 23 серпня 1974 року в містечку Старобільську, Ворошиловградської області (тепер Луганської) – український поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст. Автор романів "Депеш Мод", "Ворошиловград», "Месопотамія", "Інтернат", поетичних збірок "Цитатник", "Ефіопія" тощо. Літературні твори Сергія Жадана відзначені численними національними та міжнародними нагородами, перекладені тринадцятьма мовами, що зробило автора одним з найвідоміших сучасних українських письменників. Сергій також бере найактивнішу участь в організації літературного життя України, є учасником мультимедійних мистецьких проектів.
Народився в україномовній родині. Дитинство протікало в Старобільську, який він з милим трепетом згадує і нині. У часи перебудови 1990-1991 років поширював у містечку рухівські газети та національну символіку. Згодом, задля навчання в університеті, переїхав до Харкова. У 1996 році закінчив Харківський національний педагогічний університет імені Г. Сковороди (факультет українсько-німецької філології). У 1996-1999 рр. навчався в аспірантурі цього ж вишу. Захистив дисертацію, присвячену українському футуризму на тему: "Філософсько-естетичні погляди М. Семенка" (2000 рік).
З цього ж року – викладач кафедри української та світової літератури університету. Із 2004-го – незалежний письменник. Член Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (з грудня 2016 р.). 11 лютого 2017 року Сергія Жадана затримали у Мінську, де він і отримав заборону на в'їзд, проте вже наступного дня це рішення скасували. Живе та працює в Харкові.
Цитати Сергія Жадана
"Треба розуміти, коли вони (політики) говорять про надбання українського народу, то насправді йдеться про лобіювання лише інтересів російської мови та про повне блокування розвитку та пропагування української".
"Ти можеш зайняти позицію скептичного критика, але крім тебе ніхто нічого не зробить: ні Порошенко, ні Гройсман, ні якісь активісти, адже активіст – це саме ти".
А тапер послухаймо вже самого Сергія, адже цікаво почути про найсвіжіші подробиці життя-буття, так би мовити, з перших уст:
"Народився на півночі Луганщини, де є містечко Старобільськ. Ви могли про нього чути частіше якраз у контексті війни, що триває на сході. Саме там заснували батальйон "Айдар", у нас він стояв два роки. Саме звідти і розпочалося визволення захоплених сепаратистами територій. Зі Славою Померанцевим і його видавництвом "Meridian Czernowitz" працюю років п'ять. І видав кілька книжок. Вони, власне, так чи інакше, пов'язані з українсько-російською війною, з тими подіями, що відбуваються на сході. Ми з друзями, коли все почалося, підтримали спершу Майдан. Потім організовували Євромайдан у Харкові, їздили у Донецьк, Луганськ. Пізніше стали волонтерами під час бойових дій. Возили книги на Донбас і за ці роки відтранспортували туди кілька тон української літератури.
А за останніх років два ми з друзями зосередилися на співпраці з освітою та культурою. Тому більше допомагаємо школам, дитячим садочкам, інтернатам, бібліотекам, будинкам культури. Я зареєстрував свій фонд, який так і називається "Благодійний фонд Сергія Жадана". Залишу вам проспектики, де ви знайдете всю інформацію про нас, про все, чим займаємося. Тому що в якийсь момент ми побачили, що українська армія зіп'ялася на ноги, що вона діє, функціонує, може дати рішучу відсіч, здатна просуватися вперед.
Знову ж таки: проблеми завжди існують, але не можна порівнювати теперішній стан армії з тим, який був у 2014-му, коли місцеве населення на Донбасі одягало і взувало наших військових. Тоді подумалося, що важливо також зосередитися на роботі з дітьми, зокрема співдіяти зі системою освіти. Це ж очевидно: якщо хочемо, щоб Донбас завтра був трішки інакшим, щоб там не було підстав для повторення антиукраїнських виступів, тому дуже важливо працювати саме з дітками, пробувати показати їм зовсім іншу Україну, намагатися відірвати їх від російського світу. Доводити, що Україна єдина і не варто протиставляти Донбас Галичині, Закарпаттю чи Криму.
У контексті вище сказаного, багато працюємо з учителями, дітьми. Намагаємося їх постійно вивозити в Харків, Київ, Львів. Показувати їм країну в цілому, щоб вони її не боялися, щоб трішки краще відчували. Не секрет, що це також величезна проблема – ізольованість наших регіонів. Думаю, що ви знаєте статистику, згідно з якою до 2014 року, здається, більше 70 відсотків мешканців Донецької області ніколи не покидали її межі. Тому вони не усвідомлюють, що таке Україна, а уявляють її через телевізор. Оскільки ж більшість із них дивиться російський ящик, то, відповідно, все бачить очима Кремля. Тому справді можуть повірити, що в Україні при владі фашисти. Що ті, хто підтримував Революцію Гідності, ненавидять Донбас, хочуть знищити місцеве населення. А це – стереотипи, кліше, які розповсюджує російська пропаганда.
Коли ж ці дітки, для прикладу, виїжджають у той же Харків, який також здебільшого російськомовний, і зауважують, що до них там ставляться привітно, що за російську мову ніхто нікого не вбиває, то в них ламаються певні стереотипи, а отже вони починають по-іншому все бачити і розуміти. Власне, ось такими речами ми і займаємося. Ця робота на роки, на перспективу. Хоч вона і непроста, проте дуже і дуже вдячна.
Ти ж є безпосереднім свідком того, як міняється суспільство, бачиш як змінюються твої співгородяни. Як раптом для багатьох із них важливими стають такі словосполучення, як "своя мова", "своя держава". Спостерігаєш, як вони змінюють своє ставлення до багатьох речей. Як на мене, це дуже важливі речі, на які варто витрачати свої зусилля, енергію тощо. Щодо книжок, то коли в 2014 році почалася війна, почав про це писати. Таким чином, з'явилися і вірші, і проза. Також журналістські матеріали готую як для української, так і західної преси. Хочеться якось прокоментувати ситуацію на сході.
А в 2015-му в мене вийшла книжка "Життя Марії" – це вірші, які можна назвати поезією про війну. Позаминулого видав збірку під назвою "Тамплієри". А ось торік восени побачила світ найновіша моя книжка "Інтернат". І це – роман про війну. Писав його два роки, відтоді, коли в 2014 році виникла ідея. Тим більше, що сам я звідти, у мене там багато рідних, знайомих, друзів. Хтось виїхав, щоправда, хтось залишився, а хтось пішов воювати. Дехто змінив свою позицію і перейшов на той бік, бо чимало ж пережило особисті трагедії. І про це хотілося написати, зафіксувати. Про війну з'являється зараз багато книг. Одначе важливо, що ми про неї говоримо і не забуваємо.
Розумію, що багато хто від неї втомився: п'ятий рік війни – п'ятий рік протистояння, хтось на стресі, хтось не бачить швидких змін, не вбачає моментального результату. Для когось це є навіть підставою, щоб відійти в бік. Але від того, що ми це зробимо, – війна не закінчиться. Тому дуже важливо про це говорити, писати, не давати нам усім забувати, що війна триває. А щоби вона закінчилася, нам слід усім докладати до цього неабиякі зусилля. З цього і виходив, бажаючи написати книгу.
Єдине, про що мені від початку ішлося, так це про те, щоб створити книгу про війну не очима військових. Сам я не воював, не перебував у окопах як військовий. Швидше як волонтер, артист, музикант. До слова, у нас були виступи і в окопах, і в бліндажах: різні виникали ситуації. Але оскільки як військовий в руках зброї не тримав, тому писати з цієї позиції, мені здавалося, не дуже добре.
Натомість було важливо написати про війну очима цивільного. Показати ситуацію з точки зору мирного населення, яке опинилося у фронтовій зоні, на межі розламу. Розповісти про людей з різними поглядами, з різними позиціями, котрі, бажає цього хтось чи ні, тепер фактично є заручниками війни. Адже ти там знаходишся повсякчас, тому незалежно, яка в тебе позиція, снаряд може прилетіти до тебе щодня. Так виникла ідея з "Інтернатом". Для мене вона напрочуд важлива. Важлива ще й у тому плані, що ця війна відбувається на моїй малій Батьківщині. У тих місцях, де я виріс, де живуть досі мої батьки, де живе мій брат, мої друзі. І все це, безперечно, сприймається особисто, дуже приватно і дуже боляче. Думаю, що і надалі писатиму про війну. Навіть вже є задум нової книги".
Питання аудиторії щодо одного з аспектів біографії
Сергій Жадан – один з сучасних українських культових письменників. Коли він уперше потягнувся до пера, щоб щось написати: вірш, оповідання тощо? Розуміючи, що він виростав здебільшого в російськомовному середовищі, як все таки прийшов до української мови, ставши саме українськомовним літератором?
Виростав я не в російськомовному середовищі. У нас там суржикомовне оточення. По-перше, російська – дуже специфічна, бо перемішана купою українізмів. По-друге, далеко не всі нею розмовляють. Це – також, такий собі, стереотип, що Донбас увесь російськомовний. Мої батьки, для прикладу, і досі використовують суржик. Два українських слова, третє – російське. Коли послуговуєшся чистою літературною українською, то вони це сприймають трішки насторожено. Проте, коли говориш такою ж російською, то вона для них – чужа.
Тому не все так просто, не все однозначно. Хоча, звичайно, є люди, які розмовляють по-російськи. Дивіться: спочатку я вчився в україномовній школі, а закінчував 10-11 класи в російській. І там було важко, тому що відчувався певний пресинг. Але ще з дитинства любив літературу, зокрема Шевченка, Гоголя, Лесю Українку, Павла Тичину, яких читав залюбки сам. Мене не треба було примушувати до цього. А ще маю тітку в Харкові. Вона – поетка, член Спілки письменників, ще в 1980-х роках вийшли друком дві її книги. І це в нашій родині був приклад живого поета, а для мене особисто вияв того, що можна писати і не соромитися такого, що це – почесне заняття.
Отож почав писати ще зі школи якісь там вірші про однокласників. Мабуть, у третьому-четвертому класі. Та й твори з української літератури були для мене чимось дуже важливим. У 10-11 класах почав займатися літературою більш серйозно, проектуючи її на майбутнє. Пам'ятаю свою першу публікацію в журналі, коли навчався в 11-му класі. І так усе життя займаюся літературою і мені, насправді, це дуже подобається.
А ось після цього, Сергій Вікторович викинув несподіваний для присутніх фортель, запримітивши, що такий перебіг зустрічі його не влаштовує, і він хотів би перервати мовчанку своїх візаві та почути про їхнє життя-буття в країні Дон Кіхота. Така пропозиція відразу ж знайшла прихильний відгомін в аудиторії, і до розмови долучилися: представниці поетичного творчого об'єднання "Наше Слово" Галина Коризма та Валентина Гуменюк, які не тільки розповіли про справи своїх однопартійців з поетичного цеху, але й подарували два випуски альманаху з такою ж назвою, як і товариство (Гуменюк доплюсувала до цього дарунку ще й свою власну поетичну збірку "Мій світ тобі", чим, мабуть, вибила з колії, набагато маститішого співбрата-рифмотворця, який, очевидно, не сподівався, що заробітчанська братія спроможна докотитися до такого надбання).
Директриса найбільшої в Європі, та другої за кількістю учнів у світовому вимірі, української суботньої школи "Дивосвіт" самбірчанка Наталя Бондаренко і її підопічна згідно зі штатним розписом учителька української мови та літератури Марія Мирга (уродженка Старосамбірського району), котрі змалювали загальну картину та висвітлили проблеми подібних навчальних закладів за парканом, назвавши асиміляцію та її наслідки (що приводить до значно слабкішого засвоєння рідної мови нашими ж дітьми), чи не найбільшою больовою точкою.
Відповідно, гість не міг не відреагувати на заторкнуте напрочуд важливе питання. Тому… Сергій Жадан про… українську мову
Бачу, що подібна ситуація і на нашому Сході, де української нема аж так багато. Цьому перешкоджає і середовище, і атмосфера. Хоча майже всі українську мову знають, проте нею не розмовляють. Але можу засвідчити, що з 2014-го ставлення до мови поволі міняється. Так, на вулицях міст української не стало більше, але все рухається до кращого. Маю на увазі те, що українську не сприймають уже як чужу, як екзотичну. Але зрозумійте, шановні: важко відразу перейти на українську, коли все життя говориш російською, мислиш нею. Це, як на мене, насправді – важливий психологічний особистий крок, адже ти повинен у собі якісь бар'єри подолати.
Відповідно, багато хто не може цього подужати, хоча хтось і спроможний. Ось і мої знайомі серед військових, серед волонтерів перейшли на українську, за чим особисто мені дуже цікаво спостерігати. Скажімо, ми працюємо з таким містечком, як Станиця Луганська. Фактично, це – передмістя Луганська. У сферу наших, так би мовити, інтересів входять учителі, їхнє райвно, садочок. Зараз взяли під опіку ще й дитячий хор, який возили на Великдень до Львова. Його учасники жили два тижні, співали з дитячим львівським хоровим колективом колядки, які вивчили там таки. А потім повернулися і вже виконували їх у Станиці. Так ось: цей населений пункт заселений донськими козаками, котрі, висловлюючись м'якше, не зовсім лояльні до України.
Але в 2014 році все перевернулося з голови на ноги (як це й повинно бути), коли до них заявилися спочатку сепаратисти, після чого їх звільнила українська армія. Тепер вони за неї тримаються чи не руками й ногами, заявляючи, щоб наші вояки ні на крок не вступалися звідтіля. Розуміють, що поки там перебувають наші військові, то в них є якась стабільність: робота, захист, можливість мешкати у своїх оселях. Зрештою, як і керівництво їхнє.
Можна лишень уявити, хто керував ними до 2014-го, за президентства Януковича. Власне, теперішні поводирі безапеляційно заявили: "Ви знаєте: ми вирішили всією адміністрацією перейти на українську. Для нас це дуже важливо і принципово, бо хочемо показувати приклад!" Ясно, що вони російськомовні в житті, і завжди російською послуговувалися. Тому їм, що природно, важко. І не тому, що не хочуть. Хочуть. Тож пробують, намагаються, роблять значні потуги. У когось виходить, у когось – ще ні. Мені здається, що це – дуже важливі речі. Тому розумію про що ви говорите. Навіть якщо батьки україномовні, а в школу приходиш і там – всі іспаномовні, то своє важко зберігати.
Свої п'ять копійок вставляє (у доброму розумінні цього фразеологічного звороту) ветеран учительського корпусу Марія Дмитрівна Мирга, яку сколихнуло повідомлення письменника та громадського діяча про компактне проживання донських козаків, а ще швидше про любих її серцю лемків, які, за свідченням гостя, також віддавна отаборилися в тому краю, після того, як їх незаконно і безпідставно поперли з рідних місцин. З цього приводу відбувся невеличкий діалог, який вартує уваги, щоб бути озвученим.
Марія Мирга: А я хочу доповнити іншим аспектом цієї проблеми. Ось ви згадали про лемківські села на Донбасі. А в мене там живе ціла родина. Красноармійський район.
Сергій Жадан: Це зараз, здається, чи не Покровськ.
Марія Мирга: Селище Гроновка, де мої мешкають. Настільки там сильна російська пропаганда й агітація, що моя родина (це моєї матері рідна сестра, всі мої брати двоюрідні), від нас відреклася. Вони заявляють: "Ви бандери!" Тітка мені каже, що молиться до Бога, щоб ті бандери вступилися. Я їй у відповідь: "Та в нас усе ж нормально. Ви приїжджали щороку, бачили на власні очі" Говорю, що завітаю до них, на що вони реагують таким чином: "Ні, навіть не думай про таке!" Бачите, наскільки пропаганда міняє людей.
Сергій Жадан: Знаєте, коли знаходишся там, дещо збоку, то думаєш, як у такі дурниці можна вірити. Виявляється, можна. Це також дуже дивна річ, яку важко пояснити і яку треба конче міняти. Вважаю, що тут потрібно вести мову і про українське телебачення в прифронтовій зоні, якого там немає. Але це вже питання до нашого Міністерства інформаційної політики, яке, на превеликий жаль, працює не дуже ефективно. Ось і військові, з якими спілкуюся, питають: "Що там у Києві відбувається, бо ми не знаємо і не розуміємо?! Натомість, дивимося сепаратистські новини, слухаємо їхнє радіо". Це не можна виправдовувати, але можна зрозуміти, звідки воно йде. Російська пропаганда – страшенно брутальна і, як не дивно, дієва. Людина, яка зранку до вечора все це поїдає, дійсно починає сумніватися в собі, у своїх близьких, родичах. Хоча там є велика кількість осіб, які вже давно все зрозуміли і не сприймають цієї облуди, чекаючи повернення української влади й армії.
Проте ситуації різні, як і різняться поміж собою люди. Війна багато чого поламала. Тому треба триматися за тих, за кого ще можна триматися, кого ще не втратили. Говорити, спілкуватися, не агітувати навіть, а просто… триматися. Дати людині шанс залишитися по цей бік. З розрахунку на те, що як зміниться ситуація, інформаційне поле, людина сама розбереться. Просто, не наробити якихось дурниць, після яких повернення в українське поле буде неможливе. Одна річ, коли хтось кляне Порошенка, а друга, коли дехто іде воювати за сепаратистів.
Про справи волонтерські вклинився в розмову керманич однієї з найпотужніших, за висловом першого секретаря Посольства України в Іспанії Віктора Харамінського, наших громадських об'єднань і то не будь-де, а в серці древньої Іберії, на батьківщині самого Мігеля де Сервантеса Сааведри, в місті Алкала-де-Енарес, що в 35 кілометрах від столиці, Андрій Модрицький (виходець з Дрогобича). Волонтерська тематика, знайома нашому гостеві не з чиїхось балачок чи розповідей, а апробована на власній шкірі, спонукала його до двохстороннього діалогу.
Думаємо, що цікаво було почути панові Сергієві також про Шевченківський парк, який наші охрестили поміж собою вишневим, оскільки там посаджено плодоносні вишні. Як зрештою і ознайомитися фрагментарно з проблемами, що супроводжують це святе для українських трудових мігрантів місце, адже воно присвячене ще й Героям Небесної Сотні (це було відображено на меморіальній таблиці та викликало оскому в місцевих ліворадикалів, що вилилося в кількаразове її осквернення).
Цікавою була також інформація про майбутній пам'ятник Іванові Франкові, про встановлення якого мріє чимало з нас, присутніх тут, на заробітках у Мадриді та поряд з ним. А хіба не може не радувати той яскравий факт, зокрема й Сергія Жадана, що в Алкалі при українській суботній школі "Світанок", яку леліє асоціація, очолювана Андрієм Модрицьким, діє єдиний на цей час в українській діаспорі Зразковий дитячий ансамбль танцю "Кричевчанка" під керівництвом львів'янина Олександра Ситнікова?
Фотомайстер (торік організував виставку, зокрема, й для іспанської публіки, про своє перебування в зоні воєнних дій) і водночас куратор Спілки української молоді на іспанських теренах Орест Антошків зі Сокаля не тільки поділився думками про роботу серед дітей, але й слушно зачепив болючу тему інформування корінного населення про Україну, її історію та культуру, зауваживши, що новинами про сучасний стан в нашій матінці-вітчизні іспанців також не балують: ані самі вони, ані ми, сущі в ній українці.
Доречним стало і його запитання про переклад українських авторів іспанською мовою. Таких книг, добре відомо ж бо, як кіт наплакав. У контексті сказаного не міг не відреагувати наш візаві. Тому… Сергій Жадан про … переклад українських авторів за кордоном.
Ця проблема, з якою стикаюся постійно, полягає в тому, що українська література взагалі слабко представлена в світі. Натомість русистика є навіть в університетських програмах, а подекуди і славістика. Питання лежить у площині відсутності тих осіб, котрі б могли перекладати. Звичайно, не можна сказати, що все так блідо й погано, бо особисто я бачу як це міняється. Скажімо, 20-25 років тому українців не перекладали ані польською, ані німецькою мовами. Зміни настають тоді, коли з'являється конкретна людина, яка хоче цим займатися. Вона береться перекладати, потім передає рукопис у видавництво. І тоді українська література стає цікавою для читання. Без цього – ніяк. Далі це обговорюється, отримує якийсь резонанс. З'являються наступні перекладачі.
Сьогодні в Польщі, Німеччині, Австрії видається багато нашої літератури. Справді, нормальні стосунки зав'язалися. Цивілізовані. В Італії, здається, є лише одна перекладачка, яка переклала дві мої книжки. І ми після Іспанії летимо туди на презентацію однієї з них. Одначе зрозуміло, що одна особа на всю Італію – це мізер. Очевидно, повинен бути якийсь інтерес, чи навіть стимул, з боку місцевих перекладачів. Мені здається, що цим не зобов'язана займатися українська громада. Це повинні робити іспанці в Іспанії, італійці в Італії тощо. Проте, з іншого боку, думаю, що і ми українці повинні до цього долучатися за рахунок якихось державних культурницьких інституцій. І ось в Україні таку структуру зараз створено, назва якій – Український інститут. Це така велика інституція, можливо, на зразок іспанської – Інституту Сервантеса, чи на кшталт Польського інституту. Ініційовано її при нашому Міністерстві закордонних справ. Очільник його, Павло Клімкін, ініціював цю штуку, і вона зараз запускається. Нещодавно відбулися установчі збори.
Звідки про це знаю? Все просто, адже входжу в наглядову раду. Ми з Павлом зустрічалися, і він попросив нас зі Святославом Вакарчуком ввійти туди. Зараз налагоджується початкова копітка робота інституту, то ж побачимо, що з цього вийде. Діяльність такої інституції спрямована передусім на пропаганду України та її культури в світі. Переклади, концерти, участь наша в якихось фестивалях, розвиток мови – це першочергові пріоритети. Подивимося, тому що, на мою думку, без втручання держави в цій площині навряд чи щось зміниться. Думаю, ні, переконаний, що Україна повинна бути більш агресивною в подачі, пропагуванні себе чи своєї культури. Тим паче, що нам є, що показати.
Наприклад, у листопаді минулого року ми були присутні на українському фестивалі в Парижі. Прикметно, що якраз посольство нас там підтримало. І це дуже приємно було, що наша дипломатична установа бере якнайактивнішу участь, зокрема фінансову. А такого не було ні п'ять, ні десять років тому. Коли ж виникає така співпраця, то обов'язково будуть дуже цікаві спільні та результативні її наслідки. Сподіваюся, що в діяльності Українського інституту це яскраво та різнобічно проявлятиметься, що сприятиме кращій роботі цього закладу. Плюс до цього: у нас ще й створився Інститут книги – теж державна структура, також щось нове. Це до того, що говорять буцімто в Україні нічого не змінюється. Змінюється і то багато.
Можливо, не все видно зараз, але воно закладається на майбутнє, а отже через п'ять-десять років у нас буде зовсім інше суспільство. В ідеалі робота цього інституту спрямована також на переклади, на пропагування української культури, на взаємообмін. Поки що цей інститут, на жаль, ще не запрацював на повну потужність. Більше того: там доволі непроста ситуація. Не таємниця ні для кого, що дуже важко працюється в нашій забюрократизованій прогнилій системі.
Знаєте, я багато спілкуюся з державними діячами, зокрема Женею Ніщуком – міністром культури. Вони говорять: є ідеї, ініціативи, можна щось робити. Проте важко це втілювати на місцях, де прописані якісь закони, незрозумілі та непрозорі схеми, які вказують як це можна робити, і порушувати котрі ми не можемо. І не так все швидко та мобільно, як би нам хотілося. Але робити треба? Треба. Точити й точити камінь, і думаю, що держава буде працювати на нас усіх. По-іншому бути не може, бо це наша держава, наші політики, наші міністри. Думаю, що інакше це – неправильно.
Питання та дискусія щодо перекладів
Ваші книги переклали 13 мовами світу.
Може й більше вже.
Чи Ви, як спец в сфері українсько-німецької філології, самі долучаєтеся до перекладу, чи знаєте на кого вийти напряму? З цього приводу яким бачите свій прихід до читача сюди, в Іспанію?
Іспанської мови, на жаль, не знаю. Хоча із задоволенням вивчив би її. Шкодую, що в свій час не почав цього робити. Можливо, в 44 роки це вже запізно. Звісно, якщо живеш тут, у відповідному середовищі, то це втілити в життя набагато простіше. Коли перебуваєш у власній хаті в Україні, то це набагато важче. А ось як зайти сюди, не знаю. Знову ж таки, думаю, що мають бути якісь канали. Треба робити, пробувати, знаходити когось, хто би взявся перекладати. Думаю, якщо з'явиться перша книга, то може прийти черга наступної. Так це було в Чехії, Польщі, Німеччині та інших.
З'являється хтось один і починає перекладати. І якщо видавець бачить, що це перспективно, то починають замовляти наступні переклади.А щодо Німеччини, то там є перекладачі, які шукають тексти, видавці дають хід до друку, іноді автор щось пропонує. Майже все, що написав, німецькою і вийшло. "Інтернат", скажімо, видрукували в січні цього року, і він отримав на Ляйпцігському ярмарку премію за кращий переклад. Мої перекладачі її отримали, а мені, відповідно, було дуже приємно з кількох позицій.
По-перше, підтримали українську книжку. Це, до того ж, не просто книжка, а роман про війну. І, так чи інакше, говорячи про цю книжку, німці піднімали тему війни на Донбасі. Для мене, напевно, це – найбільший результат. Адже дуже важливо, щоб німці про це не забували. Врешті-решт, вона там дуже гарно пішла. І це кажу не задля того, щоб похвалитися собою, а дійсно засвідчити той красномовний факт про те, як добре може просуватися український продукт. З'явилися дуже позитивні рецензії в провідних ЗМІ. І там уже навіть другий наклад готують.
Посол Анатолій Щерба:
Хочу сказати, що Україну іспанці знають дійсно мало. Небагато публікацій у пресі про нас, книжок, літератури загалом. Інформації просто недостатньо, я би так сказав. Але ось сьогодні в книгарні "Forja de las letras" (Кузня літер – примітка автора), куди ми незабаром поїдемо з Сергієм, модератором буде Борха Лашерас, котрий Україну вже добре знає. Він подорожував по ній, був у нас до і після Майдану, побував на сході в зоні бойових дій, багато контактував з нашими активістами. Він, між іншим, збирається написати книгу про Україну іспанською мовою. Це – ще один напрямок нашої співпраці та популяризації.
Сергій Жадан: Скажу, що з вами абсолютно згоден. Дуже важливо, коли місцеві інтелектуали в різних країнах про це пишуть. Одне, коли Україна подає свою точку зору, якій можна довіряти чи не довіряти, адже це доволі специфічний погляд, і його можна трактувати так: українці про себе погано не скажуть. З іншого боку те, що говорить світ про нас, – набагато важливіше.
Безумовно, заторкнули присутні на зустрічі питання ставлення гостя і до земляків-заробітчан. При цьому засвідчили, що в Україні відчутне негативне ставлення до нас, а інколи і вкрай негативне. При чому цим страждають як верхи, так і низи суспільства. Більше того, дехто схильний трактувати нас як зрадників, котрі дременули від насущних проблем, промінявши наші негаразди, зокрема, й воєнні дії на Сході, на мирне безхмарне небо. Таким чином, плюючи на бороду і маючи Україну в носі. Такий, зокрема, погляд спостерігається в ультраправих колах.
Тому… Сергій Жадан про трудових мігрантів
По-перше, я слово "заробітчани" не люблю. Воно від початку, ніби принизливе. Так, немов заробляти гроші – це погано. Як на мене, це не те, що зле, а навпаки добре, коли людина здатна забезпечити себе, свою родину. Насправді, багато українців гарує за кордоном. Хтось повертається, хтось не повертається. Моя перша директорка школи вже тривалий час працює в Італії. Тобто її можна сміливо віднести до класичної заробітчанки. Але в мене б ніколи язик не повернувся, щоб сказати про неї щось погане. Тим більше, що знаю, скільки вона допомагає всім.
Як вже зауважив спочатку, що чимало їжджу, спілкуюся з українцями і бачу, як багато наші громади з-за кордону допомагають Україні. Це насправді так. І коли в наших рідних пенатах хтось починає зневажливо ставитися до діаспори, то згадую скільки за останні п'ять років вона перевела мільйонів доларів: і на військових, і на Донбас, і на цивільних. Тому висловлювати якісь претензії до неї після цього, як на мене, просто нечесно. Скажімо, дуже добре пам'ятаю зиму 2014 року: скільки українці з усього світу робили для того, щоби привернути увагу якнайширшої громадськості до подій на Майдані. Скільки проводилося мітингів, акцій, пікетів, протестів. Та й до сьогодні вони проводяться.
Ось ми з вами перед зустріччю говорили про те, як українці перезнайомилися на майданах у всьому світі, у багатьох країнах. Це якраз наші співвітчизники, які виїхали в 1990-2000 роках і, в принципі, до 2014-го між собою не спілкувалися. А ось на майданах вони перезнайомилися, згуртувалися, почали щось робити. Мені здається, що це напрочуд важлива діяльність. Знаєте: мені пригадуються 1990 роки. Ми всі тоді були молодими поетами і вперше прилетіли в Америку – у 1996-му. У нас були якісь публікації, і ми потрапили у видавництво, яке й до нині функціонує і називається "Смолоскип".
Його засновник, Йосип Зінкевич, емігрував до США в 1940-х роках. Дуже багато працював у якості інженера і згодом заснував видавництво. Зароблені гроші віддавав на друк українських книжок, заборонених, зокрема, письменників 1920-х, наших дисидентів Василя Симоненка, Ліни Костенко, Василя Стуса. Через деякий час Зінкевич повернув видавництво в Україну. Почав видавати не класиків наших, а несподівано сконцентрував свій погляд на молодих талановитих письменниках. Тих, кому тоді сповнилося по двадцять літ. А все через те, що бачив і розумів, як потрібно підтримувати тих, хто потребує цього.
Саме Зінкевич влаштував нашу велику подорож по Америці та Канаді в 1996 році. Ми тоді їздили, виступали і збирали гроші не для себе, а для видання наступних книжок. Зібрали тоді 20 тисяч доларів, що вважалося шаленою сумою. На ці гроші ми кілька років видавали молодих українських авторів. І тоді якраз перезнайомилися з українськими діаспорянами Америки та Канади, здебільшого старшим покоління, яке виїхало в 1940 роки. Вони, власне, зберігали свою культуру, середовище, але не зовсім розуміли, що це за нова Україна виникла, чому там досі не розмовляють рідною мовою. Дещо наївне ставлення, але надзвичайно щире та відкрите. І я бачив, скільки вони допомагають.
Якби в 1990-х рр. не діаспора, тоді б стан культури і освіти був би набагато плачевніший. Я це точно знаю, бо з середини бачив. І те, що діаспора робить. Хоча слово діаспора також не дуже хороше. От ми зі Славою Померанцевим вживаємо інший вираз: українці Іспанії, українці Італії, українці Америки. Мені здається, що так правильніше говорити і з більшою повагою.Тому, повертаючись до питання про те, як особисто я ставлюся до вас, то відповідь очевидна: з великою повагою.
Переконаний, що засуджувати людину за те, що вона намагається реалізуватися, знайти якісь способи бути собою, нормально заробляти і жити – не варто. Це – неправильно. Я ж бачу, що в більшості випадків люди, які виїжджають з України, не втікають з неї. Зрештою, світ такий. Він не закритий. Бути заручником прописки, на мою думку, неправильно та нерозумно. Набагато важливіше, щоб де ти не жив, аби залишався українцем.
А як бути з точкою зору радикально налаштованої частини суспільства, яка також не надто прихильна до заробітчанської братії? Мені здається, що ультранаціоналістичні настрої в політиці – завжди неконструктивні. Що ультраправі, що ультраліві. Вони, як правило, спрямовані на те, щоб пропагувати себе самих. А на країну вони, зазвичай, не працюють.
У мене багато знайомих, скажімо, серед українських націоналістів. Особливо серед тих, хто перебуває в даний час на фронті. Я не поділяю їхні політичні погляди, але підтримую. Допомагаю доти, доки вони воюють. Тому, що це хлопці, які взяли в руки зброю і пішли воювати фактично за нашу свободу. Те, що інші кричать, що вони націоналісти, а я ні, то мені це не заважає. Ми всі в першу чергу – українці, тож виступаємо за свою державу, її кордони, за свободу.
Закінчиться війна нашою перемогою, тоді будемо розбиратися хто більший патріот, хто менший. Вважаю: доти, доки в нас є більші проблеми, потрібно не ділитися і не мірятися патріотизмом, а боротися за цю країну!
