До 70-річчя організованого поселення українців в Іспанії.
Є вагомі підстави вважати, що більш-менш організоване поселення українців в Іспанії розпочалося в середині 1940-х років. Проте за Піренеями наші співвітчизники з'явилися дещо раніше. Власне, спробуймо кинути оком на цю тему в двох ракурсах: до 1940-х років та після.
До
Як відомо, в 1937-38 роках в Іспанії тривала громадянська війна – республіканці проти націоналістів. Для світу ця боротьба була символом – хтось уболівав за ліво-республіканців, котрі боролися з націоналістами, хтось за традицію націоналістів, що зводилася до того, щоб захистити "інтереси нації" від світового комунізму.
Відповідно, люд з усього світу прямував на Піренейський півострів, аби воювати за ті ідеали, які вони вважали правильними. Не стояли осторонь цих процесів й українці. Щойно почалася громадянська війна, як участь у ній негайно узяли й наші земляки.
Про те, що спільно з іспанськими республіканцями проти ультраправих націоналістів генерала Франко воювали наші співвітчизники-червоноармійці, сімох із яких удостоєно за це звання Героя Радянського Союзу, писали в часи СРСР часто.
Натомість про добровольців-українців у лавах франкістських формувань – рідко. Хоч одними з перших на захист Мадрида в серпні 1936 року, тоді ще з-поза меж Української РСР, коли та війна могла завершитися одразу ж після її початку, встигли приїхати 37 уродженців Західної України, котрі заробляли на хліб як шахтарі й металурги в Бельгії та Франції.
Услід за ними через карпатський перевал Яворник на тодішньому польсько-чехословацькому кордоні в Іспанію нелегально вирушили ще 180 добровольців з Галичини та Волині.
Це були переважно прихильники лівих ідей, яких, утім, коли вони втікали від репресій польських жандармів, розстрілювали за їхню незгоду з політичним екстремізмом радянської влади та денаціоналізацією українців.
А в 1938-му виконком Комуністичного інтернаціоналу, підконтрольного Сталіну, розпустив Компартію Західної України (КПЗУ) – через те, що керівництво нею нібито захопила фашистська агентура.
За іронією долі, 8 липня 1937 року переважно з прихильників КПЗУ була сформована рота імені Тараса Шевченка, яка входила до 13-ї інтербригади імені Домбровського та воювала проти франкістів.
Її боєць, член КПЗУ, Юрій Великанович повідомляв у бригадній газеті "Домбровщак": "Українці, пов'язуючи сучасне з героїчною боротьбою минулої доби, створили компанію імені Тараса Шевченка. В'язень царських казематів, засланець диких степів, переслідуваний і зненавиджений властями поет піднімається на широких полях Іспанії".
Бойове хрещення шевченківців відбулося на фронті під Брунете на захід від Мадрида. У тих жорстоких боях наші співвітчизники здобули перемогу навіть попри те, що втратили майже половину особового складу. Але замість загиблих отримували поповнення з Батьківщини. Зокрема – з в'язниць.
Наприклад, у травні 1937 з дубенської тюрми утекли до Іспанії Дмитро Захарук із Жаб'є на Станіславщині (нині райцентр Верховина Івано-Франківської області) та Симон Краєвський із Руслова на Дубненщині.
На Арагонському фронті, де їм протистояли регулярні італійські війська, 25 серпня 1937 року українці заглибилася у тил ворога на десять кілометрів, захопивши декілька його укріплень.
Бойові заслуги роти були відзначені наказами командування бригади і Генерального комісаріату інтербригад.
А наприкінці 1937 року в ній почала виходити українською мовою популярна серед бійців газета "Боротьба", яку редагував Великанович і в котрій друкували в тому числі твори Тараса Шевченка та публікації про нього.
А на базі для новоприбулих інтербригадівців в Альбасете видавали українською мовою бюлетень "Вісті із Західної України". Епіграфом до нього були рядки Кобзаря: "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте. І вражою злою кров'ю волю окропіте".
У грудні 1937-лютому 1938 року рота у сніжній заметілі на гірському пасмі Сьєрра Кемадо вела бої за місто Теруель. І захопила немало ворожих гармат та вантажівок. Брати Полікарп та Симон Краєвські знищили обслугу двох ворожих кулеметів і заволоділи одним із них.
Тоді загинули командир роти Томашевич, її політкомісар Дем'янчук, сержант Сєрадзький, боєць Полікарп Краєвський.
Та вже в березні 1938 їхня рота в складі своєї бригади вела важкі оборонні бої на Андалузькому фронті, де чотири рази проривала оточення і мужньо відбивала атаки франкістів на висотах біля міста Каспе.
У тих боях полягли командир комісар роти Станіслав Воропай і Симон Краєвський.
Коли ж у березні шевченківці повернулися на Арагонський фронт, то знову втратили один за одним командирів – М. Литвина, П. Івановича, Я. Гацека та І. Грицюка. Тоді ж загинув редактор ротної газети Шистера. Його наступником призначили Великановича, однак й він поліг у бою 4 вересня 1938 року.
А в 1982-му останньому поставили у Львові пам'ятник роботи скульптора Теодозії Бриж, якому кілька років тому невідомі вандали обрізли голову.
Якщо за те, що був членом КПЗУ, то, радше, не знали, що Сталін заборонив партію і наказав чекістам розстріляти її керівництво.
На Арагонському фронті українські добровольці встояли навіть під безперервними бомбардуваннями з повітря і навальними атаками сухопутних сил ворога.
Тож командування їхньої 13-ї інтернаціональної бригади відзначало високу боєздатність шевченківців, часті вилазки й контратаки й вміння боротися з танками.
Своїм прикладом та палким словом добровольці з України ще й цементували лави республіканців. Коли ті почали панічно втікати на одній з ділянок фронту, гублячи зброю, амуніцію і навіть верхній одяг, перекладачка Марія Фортус, закричала до них:
– Хто вас кастрував?!
– Як кастрував? – зупиняються ошелешені іспанці.
– Коли б ви не були кастровані, то були б чоловіками і не тікали з поля бою.
Червоні від сорому солдати повернулися у бій і таки зупинили тоді ворога.
Для шевченківців війна завершилася 28 вересня 1938 року, коли республіканський уряд Іспанії опублікував постанову про виведення інтербригад із цієї країни, бо дипломати з держав-посередниць запевняли, що у відповідь путчисти відмовляться від допомоги своїх німецьких та італійських союзників.
Коли ж 28 жовтня у Барселоні відбулися урочисті проводи інтебригадівців, іспанці та каталонці закидали їх квітами. А вдома на них чекали польські жандарми – щоб ув'язнити в концтаборі Береза Картузька.
Одначе не всі наші повернулися додому. Дехто з них залишився на іспанській землі.
Утім, українці брали участь в тій війні не лише в складі роти імені Шевченка. Відомо, приміром, що з еміграції у Франції на допомогу іспанським республіканцям подався колишній вояк армії Української Народної Республіки – капітан Кореневський.
В Іспанії він став начальником штабу спершу 14-ї інтербригади, а потім – 35-ї інтернаціональної дивізії.
Не бракувало українських прізвищ і в публікаціях про участь в тій війні колишніх офіцерів врангелівської армії. Приміром, командиром однієї з рот в інтербригаді імені Домбровського був екс-поручник Остапченко.
Участю у війні на Піренеях колишні денікінці та врангелівці повинні були довести, що перестали бути "ворогами трудового народу" і заслужити таким чином повернення на Бітьківщину.
Втім, воювали екс-білогвардійці з українськими прізвищами й на боці іспанських фашистів. Відомо, приміром, що лейтенант Шинкаренко був важко поранений, а сержант Двойченко – двічі.
Натомість якийсь Куценко потрапив у полон до республіканців, які його закатували. Це засвідчує, що, знову таки, за іронією долі українці в тій війні воювали по обидва боки барикад.
Ось ще приклади.
Після того як не вдалося побороти самопроголошений більшовицький уряд в Україні, розпочалася масова еміґрація незгодних з цим новим режимом. Між ними був і Всеволод Марченко – уродженець Поділля, колишній пілот гідролітаків у царському флоті.
В Іспанії він продовжив свою справу вже як цивільна особа. Згодом отримав іспанське підданство та став викладати в Школі авіації міста Альбасете.
З проголошенням Другої Іспанської Республіки в 1931 році республіканці призначили Марченка директором мадридського аеропорту "Барахас". Відтак, коли три роки потому чергові вибори виграли консерватори, він знову став цивільним пілотом.
Однак, вже наступного дня після того, як 17 липня 1936 року група іспанських генералів на чолі з генералом Мола повстала проти Республіки, Марченко записався в ряди Національної авіації.
Там, у небесах, в званні лейтенанта він пілотував "Юнкерс-52", воюючи "проти комунізму, атеїзму та анархії" поряд із братом генерала Франко – Рамоном.
1937 року Микола Шинкаренко, уродженець Курщини з українським корінням, який воював в Іспанії у званні лейтенанта і про якого згадано вище був не лише поетом та письменником, але й генерал-лейтенантом Добровольчої армії.
Він прибув на землю древньої Іберії разом iз іншим білим офіцером – Антоном Яремчуком.
Освоївшись, Шинкаренко почав писати листи до Франко, в яких просив створити окремий підрозділ для своїх співвітчизників.
Про це та про інше він говорив особисто з генералісімусом 5 серпня 1937 року в Сарагосі. Диктатор не задовільнив клопотань нашого земляка, перевівши його в Іноземний Легіон, де служило з десяток його свіввітчизників.
Участь наших земляків в Громадянській війні на боці Франко не обійшлася лише колишніми білогвардійцями. Були там і бійці Армії УНР. Про цей цікавий факт свідчить документ, віднайдений у Головному військовому архіві міста Авіла, з якого можна довідатися наступне:
"Володимир Бєлинський. Лейтенант запасу Української Національної Армії.
Нижчепідписаний В. Бєлинський, лейтенант запасу Української Національної Армії, українець (біографічні дані додаються), який бореться з комунізмом з 1919 р. і добровільно запропонував свої послуги задля подолання марксизму в Іспанії в жовтні 1936 р., але через труднощі в пересуванні дістався лише восени 1937 р.
Прибувши до Національного Штабу ополчення, був скерований до 2-го батальйону в Марокко, а згодом, в якості інструктора другорядних розділів ополчення до Сантандера, вважаючи, що його праця буде корисніша в тилу.
Просить прийняти його у званні лейтенанта до Легіону Чорних Стріл та визнати в його військовому квитку виконану роботу...
Цю милість сподівається отримати від Вашої Вельможності, чиє життя нехай береже Бог багато років.
м. Сантандер, 20 липня 1938 р. – 3-й Переможний Рік.
В. Бєлинський (підпис).
Честь Франко. Вперед, Іспаніє!"
Згідно з різними даними офіцерів Армії УНР, які воювали на боці Франко та наполягли, щоб їх записали українцями, нараховувалося півтора десятка.
Тих, хто записався "росіянами", було не більше 130 осіб. З них третина загинула до завершення війни. Слід зазначати, що частина з них – українці, адже вихідців із наших земель будь-якої національності іспанці зазвичай записували як "русо".
Після війни дехто з наших земляків-добровольців повісив гвинтівки на цвях. Миколі Шинкаренку, який упродовж війни отримав шість поранень, виділили пенсію як офіцерові іспанської армії.
Він перебрався до Сан-Себастьяна, де жив до смерті (1968 р.) і писав мемуари.
Інші, як наприклад, прапорщик Костянтин Гончаренко, продовжили боротьбу з комунізмом під час Другої світової війни в рядах іспанської "Блакитної дивізії".
Більшість тих, кого не спіткала доля Гончаренка, який загинув 21 березня 1942 року, повернулися в Іспанію, де доживали свої дні, отримавши громадянство.
Після
Відгриміли канонади Другої світової війни. Ця кровопролитна січа не принесла сподіваної волі Україні.
Над нею вкотре нависло зловіще марево психологічного та фізичного терору зі сторони "совіцьких визволителів", а разом з ним нових переслідувань, арештів, заслання до таборів, примусової праці в Сибіру.
Щоби не потрапити в обійми "червоного спрута", тисячі наших краян подалися на захід шукати безпечнішого пристанища. Поміж ними були також і вояки української дивізії "Галичина".
Беручи участь у воєнних діях на боці Німеччини, спочатку на рідних землях, а потім в Австрії, чимало дивізійників опинилося в таборі військовополонених поблизу італійського міста Ріміні, що на той час перебувало в англійській зоні окупації.
Поміж дивізійної братії були колишні студенти, які, власне, і вирішили зорганізуватися. На установчих зборах, що відбулися 7 серпня 1945 року, вони ухвалили проект статуту і вибрали управу студентської громади.
Чи не відразу виникла думка про можливість продовження студій у вищих навчальних закладах Європи.
Справа не була безнадійною, адже нею заопікувався високопреосвященний архієпископ Іван Бучко, котрий мав добрі стосунки з деякими впливовими ієрархами Католицької Церкви.
Саме завдяки його старанням українська делегація змогла взяти участь в засіданнях чергового конгресу Міжнародної організації католицьких студентів та інтелектуалів "Пакс Романа", який відбувся з 20 червня по 6 липня 1946 року в іспанських містах Саламанка та Ескоріаль.
Рішення цього поважного зібрання стало своєрідною сенсацією, якої майже не сподівалися. Словом, іспанський уряд призначив 150 стипендій для східноєвропейських студентів, зокрема й 25 українцям.
23 грудня 1946 року перша група, в якій налічувалося 18 осіб, відплила з італійського порту Генуя, взявши курс до іспанських берегів. Доцільно назвати їх, аби, як кажуть, поіменно знати своїх героїв.
Отож поміж піонерів фігурують: Теодор Барабаш, Роман Бучок, Всеволод Варжанський, Михайло Гичка, Мар'ян Давидко, Олег Забара, Ростислав Левицький, Ярослав Петрущак, Ярослав Рудавський, Володимир Блавацький, Роман Ваврів, Антін Винницький, Степан Гладун, Юрій Дроздовський, Ізидор Заплатинський, Дмитро Маслій, Нестор Романик, Любомир Угрин.
Уже через два дні (відповідно, дні 25-26 грудня варто вважати датою організованого поселення українців в Іспанії) подорожуючі зійшли на берег у Барселоні, а кінцевим пунктом призначення стала столиця. Хоча була ще одна особа, яка з'явилася тут роком швидше.
Мова йде про Юрія Карманіна, котрий приєднався до студентської групи відразу ж після її приїзду до Іспанії. Більше того, став першим головою новоствореної організації – "Української студентської громади".
За таким же маршрутом, що й попередники, у лютому 1947 року до Іспанії прибули ще семеро осіб: Юрій Акулов, Роман Войцєх, Лев Мартюк, Семен Федюк, Олександр Білик, Юрій Кекіш, Анатолій Скоробогатий.
Олександр Білик пізніше згадував: "Прощаючись перед виїздом, архієпископ Бучко сказав нам із батьківською любов'ю: "Ви, мої дорогі, їдете на студії до країни, про яку майже нічого не знаєте, ані вона не знає багато про нас. Одинокою вашою зброєю, а ви, як вояки, вмієте нею орудувати, повинні стати ваші добрі поступи в науці. Другий середник – це пропагування краси нашого чудового обряду і незрівняного чару українських пісень. Тому зараз по приїзді до Іспанії ви зорганізуйте свій хор, вивчіть нашу літургію і народні пісні, а це вам промостить шлях у цій шляхетній країні та скаже усім "хто ви і якого народу діти".
Незабаром вказівка владики була успішно виконана, і завдяки ініціативі духовного опікуна отця Сантьяго Морільйо хор почав відправляти Службу Божу в різних храмах Мадрида.
Невдовзі наших студентів почали запрошувати в інші міста. Зокрема з концертними програмами.
Безперечно, прибуття до Іспанії цих молодих людей започаткувало нову сторінку в історії української еміграції. Хоч і в обмеженій формі, але поступово почали налагоджуватися контакти між двома народами.
Незважаючи на те, що іспанський уряд дав згоду прийняти українських студентів і забезпечити їхній побут та навчання, урядові кола не могли цим займатися практично.
Потрібна була організація для нагляду за адміністративними справами, а також за налагодженням контактів з урядовими та іншими структурами.
Така структура невдовзі почала діяти під назвою "Oбра католікa дe aсістенcia універсітарia" (Католицька організація університетської допомоги). Ініціатором та душею цього формування був Хоакін Руїс Хіменес (згодом міністр освіти в уряді Франціско Франко).
Головною ціллю ОКАУ було не лише придбання і утримання житлових приміщень, матеріальна допомога студіюючим, але, передусім, ідеологічне виховання молодих людей на засадах християнської моралі.
Оскільки студенти були розкидані різними приміщеннями, ОКАУ почала будувати новий будинок, призначений виключно для резиденції східноєвропейських студентів.
Урочисте відкриття цього гуртожитку, або "колегії", що на столичній вулиці Доносо Кортес №63, відбулося 2 травня 1947 року.
Вибір дати був не випадковий. На цей день припадає національне свято Іспанії та річниця всенародного повстання в 1808 році в Мадриді проти французької окупації Наполеона.
Після церемонії відкриття і посвяти будинок було віддано під опіку святого апостола Якова (в іспанців – Сантьяго). Чому саме його?
У важкі для країни Сервантеса часи, під час 700-літньої окупації її маврами, іспанські патріоти збиралися в горах і лісах далеко на півночі, щоб поблизу гробу апостола в місті Сантьяго-де-Компостела (провінція Галіція) під його покровом організувати боротьбу за визволення країни.
Тому давня історія й традиції Іспанії стали прекрасними символами для вихідців з поневолених країн Східної Європи.
Щоб засвідчити відданість ідеалам свободи й незалежності, ще на самому початку всі мешканці гуртожитку провели спільну прощу до гробу свого патрона.
У 1968 році, коли забракло кандидатів на студії до Іспанії, які могли входити в категорію студентів-утікачів, "Обра католіка" припинила свою діяльність.
Окрім ОКАУ в Мадриді на початку 1947 року почала діяти також філія Товариства українських студентів-католиків "Обнова", в якій налічувалося 24 члени.
Ідеологічні засади були чи не найголовнішими в діяльності цього товариства. Духовна підготовка, правдиві християнські чесноти та світогляд, виховання членів на провідників своєї спільноти – ось основні напрямні "Обнови".
На окрему згадку заслуговують відвідини та побут серед студентів визначних ієрархів Української Греко-католицької церкви: архієпископа Івана Бучка, який побував в Іспанії двічі – в 1950 і 1951 роках, а також митрополита Максима Германюка з Канади, який навідався сюди в 1957 році.
Не обминув своєю увагою українську громаду і блаженної пам’яті Патріарх Йосиф Сліпий. У 1970 році він відбув візитаційну подорож країною фламенко та кориди.
У часи своєї активної діяльності "Українська студентська громада в Іспанії" (1947-1960 роки) з допомогою Організації Українських Націоналістів організувала на "Національному Радіо Іспанії" українське мовлення, яке передавалося і на Україну.
У квітні 1951 року створили українську редакцію цього "Радіо", яку очолив Дмитро Штикало, який приїхав з Франції. Перша українська радіопередача пролунала 20 квітня 1951 року.
Спочатку передачі виходили в ефір тричі на тиждень тривалістю 15 хвилин.
Згодом мовлення перевели на щоденну основу (45 хвилин). В 1952-1963 роках українську редакцію очолював Дмитро Бучинський, а в 1963-1973 роках – Володимир Пастущук.
У 1961 році з огляду на світову політичну ситуацію іспанський уряд значною мірою скоротив іншомовні редакції, проте українську залишено, хоча обсяг її мовлення значно зменшився.
Так тривало до 1973 року, коли через зміни в політичному курсі Іспанії українське мовлення таки припинили.
З початком 1960-их років студентська громада почала прискорено зменшуватися.
Чимало її членів подалися в США, Канаду, Великобританію та інші країни. Але та незначна горсточка людей, що залишилася, пам'ятаючи про своє походження, пильно дбала і про свій обряд.
За допомогою архієпископа Мирослава Марусина з Риму в Іспанії було започатковано "Католицьку місію для українців", або окрему парохію, яку очолив попередній капелан студентського гуртожитку святого Якова отець Сеґундо Беніто.
Поряд з українськими студентами в Мадриді перебувало також кілька українських родин, які прибули сюди в 1948-1951 роках. Ці українці не мали власної організації, але тісно співпрацювали з "Українською студентською громадою".
Серед яскравих постатей того часу слід згадати відомого українського ботаніка та біолога професора Олександра Архімовича, який прибув до столиці на запрошення іспанського уряду в 1948 році, й упродовж п'яти років проводив дослідження на півночі Іспанії.
У 1950 році з Франції сюди ж переїхав Дмитро Бучинський, який разом з дружиною Іванною працював в українській редакції "Національного Радіо Іспанії".
Він, крім цього, займався літературною діяльністю, зокрема переклав іспанською мовою "Слово о полку Ігоревім". Його творчий доробок становить понад тисячу робіт.
Доктор Бучинський (як його звично кликали) також був організатором виставок української діаспорної книги та преси в Національній бібліотеці Іспанії, експонати яких передавалися потім у її фонди.
У 1950 році до Мадрида з Бельгії прибув інженер Андрій Кішка. З 1951 року він виконував функції представника уряду УНР в екзилі та УНРади в Іспанії. 1956 року заснував Товариство українсько-іспанської дружби.
Наприкінці 1950-их років із поступовим занепадом студентської громади та, як наслідок, зменшення перспектив розгортання ширшої діяльності, виїхав до Канади.
Серед тих, хто в 1950-х роках мешкав у Іспанії варто згадати співробітника української редакції "Національного Радіо Іспанії" Богдана Цимбалістого, який пізніше перебрався до США.
На окрему увагу заслуговує інженер-геолог Богдан Трешневський, котрий прибув до країни Дон Кіхота як співробітник однієї північноамериканської фірми, що проводила геологічні дослідження.
Також деякий час проживав у Мадриді український кінопродюсер Євген Деслав, який в 1943-1953 роках зняв кілька фільмів про іспанський побут. Побував тут і репортер Петро Демчук, що писав для швейцарської газети "Die Taat" і трагічно загинув у 1950 році.
Період з 1962 по 1990 роки для української діаспори в Іспанії був позначений згортанням діяльності "Української студентської громади" та смертю 1963 року Дмитра Бучинського, через якого, власне, підтримувалися контакти з багатьма організаціями діаспори, ієрархами церков, науковими установами.
Крім цього професійна діяльність членів студентської громади зумовила їх розпорошеність по країні, а шлюби з іспанками сприяли швидкій асиміляції, особливо їхніх дітей.
Водночас у цей період більшість українців, яких налічувалося майже 15 осіб, досягли солідних успіхів у своїй професійній кар'єрі.
Отримавши іспанське громадянство, вони змогли влаштуватися на державну роботу, зайняти високі посади.
До таких можна віднести інженера гірничої галузі Теодора Барабаша, фізика-атомщика Олега Забару, інженера-агронома Михайла Гичку, працівника міністерства лісового господарства Нестора Романика, інженера телекомунікацій Всеволода Варжанського, працівника "Радіо Свобода" Володимира Борачка та інших.
Коли Україна здобула незалежність, наші співвітчизники в Іспанії долучилися до налагодження і розвитку як відносин з молодою суверенною державою, так і зі світом в цілому. Щоби ефективно здійснювати конкретні проекти, контактувати з офіційними чинниками, виникла необхідність у створенні юридичної одиниці.
Таким чином у 1994 році було зареєстровано "Українську асоціацію в Іспанії", яку очолив Теодор Барабаш. Саме ця організація і дала дорогу в життя нині діючій "Українській громаді Іспанії за права, честь і гідність українців", головою якої є Юрій Чопик.
Між іншим
Чи знаєте Ви, що…
…одні й ті ж племена в давні часи перебували як на землях Іспанії, так і України?
Іспанські історики та дослідники старовини, базуючись на творах своїх грецьких і римських попередників, таких як Геродот, Тацит, Пліній, Страбон, дійшли висновку, що був час, коли частину древньої Іберії завоювали кочові племена вандалів, що таборилися на сході Європи (теперішня Німеччина).
У співтоваристві зі ще одним німецьким племенем – свебів, а також із ще більш східними степовими аланами вони досягли в 409 році іспанських територій.
Натомість видатний український історик і державний діяч Михайло Грушевський у своїй "Історії України-Руси" дослівно пише: "Якийсь час аланське ім'я панувало на просторі від Дунаю до Межиріччя (за Аральським морем). Але недовго. В ІІ-ІІІ століттях по Христі з західної частини чорноморських степів витискає іранську людність германська міграція. А зі сходу в ІІІ столітті напирає гунська орда і під напором її та інших орд, що слідом посунули нашими степами на захід, розбилася аланська група племен… Одна частина їх прилучається до мандрівки вандалів і свебів".
У багатьох наукових та деяких популярних виданнях можна натрапити на інформацію про побут вандалів на сучасних західноукраїнських землях і їхню втечу перед натиском гунів, а згодом перехід до Франції й Іспанії.
До речі, деякі іспанські автори згадують також і скіфів.
… має під собою ґрунт твердження про перебування в країні Дон Кіхота запорозьких козаків?
Одним з найбільш вірогідних доказів цього є джерела, які стосуються Тридцятилітньої війни в Європі (1618-1648), в якій активну участь брали козацькі загони, воюючи на боці "Католицької Ліги" та Іспанії проти союзу протестантських сил.
Зокрема в праці Ю. Гаєцького й О. Барана "Козаки в Тридцятилітній війні", виданій в Римі 1969 року англійською мовою, говориться, що в кампанії 1619-1624 років за Рейном брали участь як іспанські з'єднання під проводом генералів Спіноли та Кордоби, так і козацькі частини, якими командували здебільшого польські старшини.
З інших джерел, наприклад, "Енциклопедію українознавства" В. Кубійовича, відомо про участь козаків на чолі з Богданом Хмельницьким в облозі французької фортеці Дюнкерк у 1645 році. Тут також воювали французькі та іспанські збройні формування.
Знову ж таки в "Календарі-альманасі" за 1963 рік надруковано статтю про те, що після битви під уже згадуваним Дюнкерком частина козаків подалася служити у Францію, а інша – в Іспанію.
…арабський письменник-мандрівник Аль Масуді, який жив у першій половині Х століття, описував торговельні зв'язки "русів" з "країною Андалус"?
Відомий на теренах Іспанії журналіст Дмитро Бучинський в одній із статей, видрукуваній 1954 року в ювілейній книзі Українського Народного Союзу (організація, яка діє в США), згадує арабського письменника Аль Масуді.
Той, розповідаючи про слов'ян, наводить назву "руси" й описує їхні торговельні контакти з "країною Андалус" (нинішня провінція Андалузія в Іспанії).
В іншому місці цієї ж статті доктор Бучинський пише про сотника французької армії Івана Стрільбицького (очевидно нащадка козака з Дюнкерка), котрий серед недобитків армії Наполеона примандрував з-під Москви аж за Піренеї, де одружився в Барселоні з іспанкою за походженням Доротеєю Мастай.
Потім повернувся до рідної Галичини (був вихідцем з Ходорівщини на Львівщині) та поселився біля Коломиї, де його син-одинак став священиком, а Доротея виховала п'ятеро внуків.
За матеріалами сайту Українська правда та книги Володимира Яримовича, Олександра Білика, Миколи Волинського "Нарис історії української громади та українських поселень в Іспанії. 1946-1996".
