Уляна Дель Рей "Все простіше ніж здається" (2024)

Галицький рагулізм з рятівною ілюзією неорагулізму та тутешніми стендаперами на вокалі.

Львівський начебто поппанк для деяких бульбашок та їхніх мешканців, які звикли бавитися у магічні слова-фейки на кшталт постіронія та метаіронія.

Якась частина українських стендаперів вперто чомусь гада, що вміє щось робити з гумором. З того горя хтось, наприклад, як Культурна Оборона починає благально заглядати до рота Садовому. Хтось починає фільмувати йому всілякий треш для конкурсу Європейська молодіжна столиця.

Дебютний альбом львівського гурту Уляни Дель Рей під вивіскою неорагульського поппанку громадиться довкола постаті такого собі стендапера Колі Капішона. Коля Капішон колись був одним з вокалістів гурту Kurwa Matj – того убогого мостиського косплею гурту Двісті Boys. Окрім нього там ще можна було зауважити учасників команди проєкту Ліга сміху Загорецька Людмила Степанівна, яка римувала Стуса з тусою.

Саме звідтам той їхній камедіклабний потяг до каламбурів з прізвищами селебів за прикладом російської передачі Прожекторперісхілтон. Десь в Україні й досі, здається, є команда Ніколь Кідман. Брак фантазії є передумовою існування якоїсь частини українських стендаперів і так, схоже, й виникла назва гурту Уляна Дель Рей. Вони, звісно, могли хоч трохи пошурупати та вигадати щось на кшталт У Дівок Орігі, проте кому то тре.

До чого ж доброго можуть додуматися вихідці з Ліги сміху? Власне, ні до чого особливого. Кім Гордон, яка заходить у Мемфіс, й то веселіша. Невідомо чи ці беззубі безідейники вважають себе нащадками Злого репера Зеника, але щось скрябінське тут постійно плутається під ногами.

Їхній стартовий мініальбом "Перша" (2022) був доволі безтолковим та примітивним явищем. Нудним та прісним. Нічого хуліганського чи вар'ятського там не було навіть приблизно. Була лише старанна молитва навколішки на магічні слова-фейки –метаіронія, постіронія тощо.

Наступний мініальбом "Друга" (2023) розпочинався з кавеенівського скетчу про смерть русні та демонстрував хіба щось цікаве у треці про життя італійських тифозі й географію львівських базарів ("Картонка"). Уся ця катавасія здавалась хіба лайтовою версією пісеньок львівського гурту Бетон про галицьких бабусь, де інколи стоунером намагалися витягнути загальне змізеріння чогось комедійного хоч кудись.

Третій мініальбом "Третя" (2024) передав ностальгійні привіти Кумару та його моторному скінхеду Васі своєю млявою атеїсткою Богусловою, а ще навіщось робив кавер на івасюкову пісню "Запроси мене у сни". Десь у цьому проміжку вони б вже мали остаточно сколабитися зі ще одними адептами рагульської агонії зі Львова – гуртом Nazva.

Дебютний альбом "Все простіше ніж здається" ніц не додає до попередніх мініальбомів гурту Уляна Дель Рей. Цим беззубим поппанком мона хіба злегка стібати кафешки Паліндрома уві сні, коли Ляни десь немає чомусь поруч ("Книжка в твоїй сумці", "Аліна"). Оспівування низового контенту може бути різним зі всіма тим натяками на Скрябіна чи Братів Гадюкіних ("Моя собака"), але так, щоб підняти його до священного статусу, то хіба нині до "Зембонджу".

Біля нудних пісеньок гурту Уляна Дель Рей навіть шкода згадувати Левка Дурка. Не лише трек "Білі труси" про жовті плями на майтках, а й весь інший їхній репертуар поміж такого фірмового саунду найлегше назвати якимсь різновидом безрезультатного онанізму.

Від їхнього речитативного походу на Дрогобич зі згадками про якесь місто гріхів та хіп-хоп столицю України все ж очікуєш якогось коника в кінці ("Дрогобич вдень і вночі"). Якщо вони вже такі мінімальні панки, то вже б могли якось після романтичної адорації "який фантастичний Дрогобич вдень та вночі" невимушено затягнути подальше "просто лежи та дрочи". Та нічо з того не буде. Все складніше, ніж здається.