Відчайдушно кітчева екранізація роману Мирослава Дочинця "Вічник. Сповідь на перевалі духу".
Дванадцятирічне фільмування Івана Ніколайчука вульгаризує народний хіт Дочинця заради космічних та комічних ефектів.
У дебютній екранізації режисера Ніколайчука наче воєдино сплелись творчі методи Олеся Янчука, Олесі Моргунець-Ісаєнко та Ірини Громозди. І це незнищенний потяг до сентиментального кітчу про голгофу українського народу.
Окрім режисури у цій екранізації книги Дочинця "Вічник: Сповідь на перевалі духу" Ніколайчук ще й подвизався тілом вбік сценаристів. Там разом з таким собі Карлосом Де Лос Ріосом та Анатолієм Кримом (жахлива екранізація дочкою Влада Ряшина скрябінських мемуарів Я, Побєда і Берлін) вони навіщось почали псувати книгу Дочинця.
До нього можна мати чимало запитань обабіч Коельйо. Якщо ж забрати з книги "Вічник: Сповідь на перевалі духу" всі духовні настанови, то про ці питання навіть можна десь й забути. За бажання той освячений наїв простого життя можна спокійно вважати святоотцівськими настановами. Екранізація ж ніяк не дотягує до книги. У книзі рідко де знайдеш такий фільмовий кітч.
У книзі всі ці діалоги з монологами взагалі не звучить інтонаційно настільки неприродно та пафосно. І той Андрій не був настільки переляканим. Сценаристи хочуть злапати душу за живе, але спроможні вродити лише комічну халтуру. Десь буквально пасуть кожну букву, а десь скачуть галопом заради несусвітньої маячні.
Фільм благословив Блаженніший Святослав, а УГКЦ підтримувала дванадцятирічну працю Ніколайчука. Це десь трохи дивний факт, адже Вічник більше нагадує якогось карпатського Ганді у своєму сковородинському любомудрії, аніж щось греко-католицьке. Він згадує Сократа та Платона, а також цитує Ніцше.
Навіть десь чув заповіт Брюса Лі "Будь як вода". Звідки він у 1939 році знав про Брюса, то є трохи загадка, проте Ніколайчук робить у фільмі з нього пророка, який внутрішнім оком прозріває повномасштабне вторгнення 2022 року.
Якщо у Щедрику (2023) Олеся Моргунець-Ісаєнко всіх задовбувала "Щедриком", то у Вічнику Ніколайчук просто вбиває "Мелодію" Мирослава Скорика неустанною профанацією майже у кожному кадрі. А ще ж тут буде "Пливе кача".
Особливо єднає Щедрика та Вічника на ниві псевдодуховного кітчу хворобливий потяг до дешевого символізму та богомільної фантастики на тлі реконструкторської патетики й слабкої акторської гри. Інсталяція зі свічками в історії Карпатської України змушує згадати щось подібне з музейної естетики у стрічці Крути 1918 (2019).
Зі серіалом Ірини Громозди Кава з кардамоном. Сила землі (2025) стрічку Ніколайчука єднає учнівське вітання стрічкам Терренса Маліка (The Tree of Life, A Hidden Life). Услід за "Мелодією" режисер намагається запліднити тим Деревом життя ледь не кожен свій кадр. Десь тут ще поблизу варто згадати The Fountain (2006) Даррена Аронофскі, адже десь так Ніколайчук уявляє собі тутешню фантастику. Ще б трохи фільтрів і біля Вічника можна було пригадати карпатські пригоди Віллема Дефо у стрічці The Legend of Ochi (2025).
Фільмування Вічника підтримував Фінський кінофонд і десь би тут Ніколайчук мав би на мить застановитися. Якби він зробив про одного карпатського старця-золотошукача щось на кшталт фінської стрічки Sisu (2022) Ярмарі Хеландера, а також його продовження Sisu: Road to Revenge (2025), де той мочить москалів, то се би була бімба. Справжня фантастика (як і книга).
А так режисер Ніколайчук спроможний лише на сентиментальний кітч про український рай, де він навіть намагається несміло підглядати за Параджановим. Всі працюють у вишиванках поміж ідилії. На головного героя скачуть біблійні змії, а замість залюбленого співжиття з козеням Вічник чомусь має сутичку з вовком, якого він згодом зцілить та приручить.
Режисер спроможний лише на жахливе, вульгарне та цнотливе. До першого можна віднести сцену на базарі з повідомленням про історію Терки. До другого – румунські розмови про жіночу цицьку (у книзі все зовсім інакше). До третього – всі сцени сексу у фільмі.
У них режисер втрачає хоч якийсь натяк на еротичну поезію Дочинця. Уперше з Теркою головного героя благословляла громовиця, небо кропило святою водою, а він сам "м'якшив губами твердість її сосків". У фільмі хіба обабіч накрапа якийсь дрібненький дощик.
Секс з Юлиною Дочинець описує словами: "Втягла мене в себе, захопила пругким кільцем. Я тріпотів у тих путах, як птиця", а у Вічнику Ніколайчук спочатку показує світленьку дупу Андрія біля водоспаду, наче це якийсь фільм про кунг-фу з 80-х.
Далі й справді буде акробатика – секс навстоячки у гірському потічку зі символічним віночком за течією. Типу, його стрімка ріка вперше натягнула її запашну квіточку. Немає у цього режисера жодного уважного відчуття у цих тонких матеріях. Третього сексу з вдовичкою він взагалі уникає ("І спокуса мене здолала. І впав я у гріх – як у провалля" – пише про се Дочинець).
У книзі Іржі Ружічку вже років п'ять як прикопали мертвого, а тут він ще свіженький труп. Ще й з фото Терки у кишені (нічого подібного у книзі). Історію лісових монахів Ніколайчук повністю проігнорував заради одного священника на Колимі, як, до речі, і героїчний напад головного героя на взвод совітів. На нього хіба дивиться якийсь офіцер у дивному, як на 1945 рік, кашкеті та ще й з маузером у руці.
Здається, що книжкові сцени для екранізації режисер вибирав якимось дивним методом жеребкуванням. Саме тому вся стрічка й нагадує цілковиту маячню поміж істеричних припливів кітчу. На Колимі Вічник чомусь працює у вибої, хоча у книзі він просто відмовляється лізти в уранову шахту.
Дивною також є сцена з посилкою якоїсь лікарської травички у начальника, яку супроводжують цілком сучасні зауваги від урок про щось наркотичне. І як це може бути посилка від румунського аптекаря Джеордже, якщо у книзі він помер десь років сім тому? Ще до того, як Андрій відкрив школу в українському селі у Румунії.
Андрій таки потрапляє нарешті у карцер і там від його натхненної молитви увесь страшний сибірський мороз тече потічками (схоже на книжкову історію дідової криниці). Добре, що на смерть Сталіна він ще не почав з радості розділяти води Червоного моря, що той Мойсей.
У фіналі під "Мелодію" Скорика головний герой ще встигає на похорон його коханої Терки, де він, відразу розпадається на молекули, щоб пір'їнкою душі полетіти їй на зустріч у далекому космосі, біля підніжжя Дерева життя. Бідний Терренс Малік, так його ілюстрації духовного піднесення не кастрували навіть в Інстаграмі.
А де ж Владівосток, китаєць Чан Бао, Мурманськ, Маріуполь, Грузія, Карелія, Середня Азія? Де Афон та острів Крит (там Вічник назавжди зрікся стосунків з кобітою заради допомоги людям). Де, зрештою, Мукачево? Саме там він й зустрівся з новинарем Дочинцем.
Після книги Дочинця дивитися примітивні фантазії Ніколайчука надзвичайно важко.
фото: dzygamdb.com