Добровільна допомога (волонтерство) в США не просто хобі, а важлива частина філософії та стилю життя американців.
Було би нахабством стверджувати, що за три тижня перебування в цій країні ми зрозуміли всі тонкощі цього явища, але так точно переконались в тому, що воно дуже поширене, і американці ставляться до цього не просто відповідально, а з душею та якимось невідомим нам завзяттям.
В Америці члени української делегації програми "Толерантність та національно-культурне різноманіття як запорука демократизації суспільства" жили в сім’ях, що були різні й неподібні між собою за складом, віком, зацікавленнями, фінансовим рівнем.
Але всі ці американці з доброї волі приділяли увагу нам і опікувались нами, сповняючи перед усім свій волонтерський обов'язок перед суспільством і громадою.
Вони ставились до нас, як до членів своїх родин, не шкодуючи часу і тепла, намагаючись максимально розширити рамки програми візиту в цю країну, познайомити з її культурою, традиціями, віруваннями.
Вони нічого спеціально не вигадували, не хизувались, а просто впустили нас в своє буденне життя, просто були такими, якими є завжди.
Двері дому Вейна та Енн Роуленд из Аделі (штат Айова) завжди відкриті для тих, хто потребує допомоги.
І це не обов’язково учасники програм обміну, але й бездомні американці, яким вони дарують тепло домашнього вогню, нехай лише на декілька днів.
Вейн та Енн Роуленд з Мирославою Туркало
Вілма Мітчел також із Аделі. Дорослі діти розлетілись із батьківського дому, але Вільма майже немає вільного часу. Цей рік вона виконує обов’язки президента місцевого Ротарі-клубу.
У членів клубу є мила традиція. Розповідаючи про важливі події у своєму житті, що стались за період від останньої зустрічі, вони обов'язково жертвують певну суму грошей на допомогу тим, в кого життя склалось не так щасливо, як в них – дітям-сиротам.
Члени Ротарі-клубу м. Адель збирають гроші на допомогу дітям-сіротам
Значне місце в житті Вільми займає волонтерська робота в громаді ментористської церкви. Благодійні обіди, допомога дітям-сиротам, вдовам, всім, хто не дає ради в цьому житті.
Вільма Мітчел і Оксана Гуранич на благодійному обіді в ментористській церкві м. Алель
Подруги і сусіди Вільми також приймаю активну участь в житті громади Адель. І так сталося, що кожний з них в тій чи інший спосіб долучився до прийому українців.
74-річний юрист Джим пишається, що його донька – перша жінка-юрист, яка стала президентом Айовської асоціації юристів. З Джимом ми познайомились в ментористській церкві, пересіклись на благодійному обіді, і вже потім він запросив нас до себе.
У свій вхідний він показав нам свій офіс, дім, запросив на обід і допоміг в супермаркеті зібрати "борщовий набір".
Оксана Гуранич пригощає Джима борщем
Остання наша зустріч з Джимом відбулась в місцевому Ротарі-клубі, де Джим і його дружина обговорювали проблеми громади і чим вони можуть докластись до їхнього вирішення.
Не варто думати, що волонтерство в США – це спосіб дозвілля для старших людей і пенсіонерів. Суспільно-корисною роботою на добровільних засадах охоплене майже всі вікові категорії.
Рон та Енн Роуленд – ще одна сім’я, в який жили члени української делегації. Рон – адвокат, а у вільний час – викладає англійську в Лютеранській службі Айови.
Ми були в цій організації і потрапили саме на урок, який проводив Рон для біженців з Тібету. Сім'я Роулендів виростила трьох синів, вони вже живуть окремо.
А от з Роном і Енн в одному будинку зараз мешкає 23-річний хлопець Абдулкудус, який спочатку приїхав в США по програмі обміну і на засадах волонтерства жив у Рона та Енн.
Коли ж він через рік вступив на навчання в один із університетів Айови, то Роуленди тут же запропонували йому допомогу і поселили хлопця в своєму домі, звісно, з доброї волі поклавши на себе опіку над ним.
Рон Роуленд і Боб Андерсон на уроці англійської мови в Лютеранській службі допомоги
Перебуваючи в США українці також долучились до волонтерства по-американські. Разом із представниками приймаючої організації IRIS ми працювали на будівництві соціального житла.
Це такій спосіб придбати житло дешевше. Адже ти отримуєш кредит, при цьому заощаджуєш на вартості робіт, бо їх виконують твої друзі та волонтери.
Українець Олег Гураль – волонтер
Про волонтерство, громадські організації і програму "Толерантність та національно-культурне різноманіття як запорука демократизації суспільства" в розмові з президентом IRIS Бобом Андресеном, яка відбулась вже на завершення нашого перебування в США.
Україні багато говорять про необхідність розбудови "третього сектору", про те, що громадськість повинна активніше долучались до вирішення різноманітних проблем суспільства. А от в США відчуваєш, що людей в цьому не потрібно переконувати, в них – це внутрішня потреба, спосіб життя. Чому так відбувається і яка роль й місце держави в цьому?
Справді, в США є безліч громадських організацій, які працюють на користь суспільства і громад. Але неправильно думати, що всі ці процеси контролюються державою. Остання, якщо і дотична до життя третього сектору, то лише в стратегічних моментах.
Так, у 1992-1993 рр. федеральний уряд прийняв рішення заохочувати налагодження персональних зв’язків між громадянами країн колишнього СРСР та американцями. Тоді було виділені кошти під програму обміну старшокласників та студентів, в рамках якої юнаки з пострадянських країн отримали можливість навчатись у США.
Багато громадських організацій приймали участь у цьому конкурсі. На початку 2000-х років федеральний уряд визначив, що американцям потрібно більше уявлень про те, хто такі мешканці Близького Сходу. І тоді багато громадських організацій своїм пріоритетом визначили надати можливості молоді з країн Близького Сходу навчатись в США.
Частина громадських організацій в США співпрацюють з урядом і отримують на свою діяльність державні кошти. Інші, навпаки, не отримують жодних державних коштів і навіть не хочуть цього.
В США існує багато різних механізмів, але всі вони працюють задля розвитку суспільства і, як правило, без втручання держави.
IRIS багато робить для налагодження зв’язків між американцями та іноземцями, вихованню толерантності у відносинах між людьми. Чому?
Коли я створював громадську організацію IRIS, я розумів, що моя особиста ціль – дізнатись більше про світ для себе. Разом з тим персональне бажання пізнати світ екстраполювалось в бажання допомогти людям з Айови довідатись більше про світ і людей, що живуть за межами цього штату.
І ця мета лише фрагментарно співпадає зі стратегією федерального уряду, вона значно ширше і глобальніше. Наша організація сьогодні реалізує програми не лише в Європі, але й в країнах Африки.
Насправді небагато айовців мають можливість поїхати до України, інших країн світу, довго і цікаво спілкуватись з іноземцями, мати друзів серед них.
У 1998 році я вперше потрапив в Росію, на мирну конференцію в Сочі і зрозумів, що все там не так, як уявляв. Люди були дуже різні і я побачив, що комуністичні лідери жили краще, аніж звичайні люди.
А коли у 1994 році поїхав в Болгарію перший раз, то мене колеги в Держдепартаменті США переконували, що болгари люблять росіян, а росіяни – болгар. Однак, спілкуючись з болгарами, я з’ясував, що це не зовсім так.
Більшість болгар ставились з великою повагою до своєї незалежності, особливо молоді люди, які вважали, що в незалежній від Росії Болгарії в них більше майбутнього. У Болгарії, як і в Україні, вважають, що бути під впливами Росії – це непрактично.
Від багатьох груп іноземців, з якими я працював, я отримував глибше розуміння світу і моєї місії в ньому.
Я народився у маленькому дуже ізольованому селі, де мешкало всього 300 людей, нікого іншого кольору чи мігрантів в ньому не було. Спілкування з іноземцями дає мені можливість відчувати себе більш повною людиною, відчувати зв’язок з іншими частинами світу.
Я вірю в те, що ваші приймаючі сім’ї відчувають те ж саме.
Не кожний американець шукає цього розуміння. Але моя ціль не в тому, щоб змінити свідомість кожного американця. Моя ціль – знайти людей, які хочуть і можуть це робити і допомогти їм з контактами.
Моя філософія: якщо я хочу щось змінити, важливо знайти людей, які поділяють моє бачення і готові самі працювати заради цих змін.
Більшості людей притаманна пасивність, вони бояться змін. Якщо я можу переконати когось в тому, щоб вони стали приймаючою сім'єю, це стає для них поштовхом до дій і до змін.
Американське суспільство приділяє значну увагу проблемам мультикультуралізму. Чи справді безпека є основним рушійним стимулом в цих процесах?
Моя особиста думка, що ці програми розроблені не лише для безпеки самих американців, але й для більшого розуміння й безпеки людей у всіх інших регіонах світу.
Якщо ми будемо знати й розуміти один одного, ризик того, що ми станемо ворогами, дуже малий, адже люди, які знають один одного, не зможуть холоднокровно вбивати.
Американці справді дуже гостро пережили трагедію 11 вересня 2002 року. Вони не знали і не могли зрозуміти, звідки в людях стільки ненависті. Це було справді відкриття для американців, адже вони до цього часу не розуміли, як мало люди поза кордонами їхньої держави знають про реалії життя в США.
Коли я вперше приїхав в Нігерію, то з подивом для себе довідався, що деякі мусульмани в цій країні думають, що Ротарі-клуб – це єврейський культ, який забере їхніх дітей.
Чим більше ми, американці, зможемо ділитись інформацією про нашу культуру і розуміння світу взагалі, тим більше це сприятиме миру як всередині нашого суспільства, так і у всьому світі, а також розвитку нормальних ділових стосунків у світі.
Ми також переконані, що демократія створює реальні можливості, щоб говорити про проблеми. Коли ти маєш можливість вести дискусію, то ти можеш попередити загострення ситуації і не допустити війни.
Обговорення проблеми, можливо, не найкращий спосіб її вирішити, але, на мою думку, якщо люди мають можливість спілкування, то вони налаштовані більш мирно і можуть уникнути агресії. Такі підходи розвивають демократичні традиції в суспільстві і це важливо.
Законодавство США настільки гнучке у стосунку до мігрантів, що, насправді, деякі з них, наприклад, так звані "дрімери" живуть в цій країні навіть не усвідомлюючи свого нелегального положення. А от у багатьох в Україні існує уявлення про демократію, як перш за все – верховенство закону. Чи має це якесь пояснення?
Насправді, я в цьому також вбачаю протиріччя і працюю для того, щоб змінити американські закони. Діючий міграційний закон не надає реальних переваг ні громадянам США, ні мігрантам, яких все більше стає більше, перед усім з країн Латинської Америки.
Досвід всіх американців показує, що цей закон треба міняти.
Але поки рішення про зміну закону не ухвалено, нам треба запропонувати суспільству інші стратегії, які дозволять забезпечити безпеку і гарантувати дотримання прав людини. Якщо ви американець, до ми зробимо все, щоб захистити ваші людські права.
Якщо ви гість з України, то ми також зробимо все, щоб захистити ваші людські права. Якщо ви нелегальний мігрант, то і у цій ситуації ми зробимо все, щоб забезпечити ваші людські права.
Наведу приклад. Якщо ви їдете по дорозі понад дозволену законом швидкість, ми вас зупинимо і оштрафуємо, але не виженемо, хоча ви й порушили закон.
Є багато парадоксів в американських законах, але, як я догадуюсь, таких парадоксів багато також в законодавствах інших країн.
Багато людей у світі вважають, що національний уряд – це джерело усіх законів і основних правил. Але парадокс полягає в тому, що більшість речей, які безпосередньо впливають на життя рядового американці, виходять від уряду штату.
Навіть кримінальне законодавство в США різне від штату до штату. Більшість людей не розуміють механізмів дії федеративної системи, яка надає багато авторитету і впливу регіональній владі.
В Айові, в порівнянні з рядом інших штатів США, насправді невисокий відсоток мігрантів – 5-7%, але в цьому штаті на всіх рівнях приділяється значна увага проблемі міграції. Чому?
Айова – лідер США за розвитком сільського господарства і саме це значно стимулює нас уважно стежити за тим, що відбувається у світі.
Мешканці Айови завжди були глобалістами і їх завжди цікаво те, що відбувається у світі. 31-й президент Герберт Гувер – єдиний виходець з Айови на цій посаді, на початку 30-х рр. ХХ ст. заохочував людей помагати всьому світу і боротись з голодом.
У 1959 році місцевий фермер Гарст познайомився і подружився з Хрущовим, бував у нього в гостях в СРСР, а потім радянський лідер завдав американському фермеру візит у відповідь до Кун-Репідс (штат Айова).
І після того, якщо ви пам’ятаєте, в СРСР почали масово вирощувати кукурудзу.
Айовці також активно діють в рамках ООН. Є також така статистика, що значна кількість айовців мають закордонні паспорти, що нетипово для жителів багатьох інших штатів.
Американці, в тому числі і айовці, мають коріння по всьому світу. Якщо говорити про міграцію, то наш штат зазнав найбільшої її хвилі в ХІХ столітті, після закінчення Громадянської війни. Це було переселення за масштабами більше, ніж в роки "золотої лихорадки".
До Айови масово їхали переселенці, в основному з Німеччини та скандинавських країн. В Айові й сьогодні є містечка, де розмовляють старою голландською говіркою.
Ось чому американці заохочують і вкладають свою працю в те, щоб Америка залишалась мультикультурною.
Але серед американців також є й ті, хто не хоче, щоб в цю країну приїжджали люди з іншим кольором шкіри – расисти. Деколи їхня позиція домінує при прийняття рішень, вони не дають більшості змінити ситуацію.
В Айові також є расисти?
Поодинокі приклади є й в Айові. Найбільшим опонентом змін імміграційного закону на рівні штату виступає один конгресмен. Я не можу стверджувати, що він расист, але інших пояснень його позиції мені знайти важко.
Яким американці бачать майбутнє України?
В українській ситуації є два можливих сценарії розвитку: оптимістичний і трагічний. Моє бачення української ситуації пов'язано з надією. Вважаю, що ЄС і США повинні більш рішуче впроваджувати економічні санкції щодо Росії. Коли я кажу Росія, краще, мабуть, більш правильно казати – Путіна і його уряду.
Мій оптимізм ґрунтується також на переконанні, що росіяни самі не хочуть війни і наступить момент, коли вони самі це задекларують.
Я не відкидаю того, що росіяни щиро раділи поверненню Криму. Бо вони завжди вважали цю територію своєю.
Але сьогоднішня Росія – це не та країна, що була у минулому столітті, росіяни змінились після падіння комунізму і зміни ці продовжуються. Так само і українці не хочуть повернення до тоталітаризму. І український, і російський народи хочуть мирного співіснування.
Містер Андресен, цікавить Ваша думка, як журналіста, наскільки об’єктивно преса США висвітлює події в Україні? У США в екстремальних ситуаціях журналістика залишається вірна стандартам чи також перетворюється на пропаганду?
Я думаю, що є й одне, й інше. Більшість освітніх журналістських програм вчать журналістів бути об'єктивними і докопуватись до правдивої інформації. Саме так вони й працюють. Але є й такі журналісти, в яких трошки інше завдання – вони формують громадську думку, переконують людей (авторська журналістика – ред.).
Разом з тим, я переконаний, що є чітка різниця між пропагандою і реальністю.
Мої друзі, які прочитали англійською версію російських ЗМІ або ті, хто читає російські ЗМІ в оригіналі, після цього казали мені, що вони дуже хвилюються за росіян і російських друзів в Україні.
Вони були занепокоєні тим, що неонацисти із заходу України вбивали своїх співгромадян лише задля провокації проти тодішнього уряду.
Але більшість людей насправді знають, що в такій подачі інформації складно відшукати зерна правди. Не можна заперечувати участі неонацистів до певних подій, але особисто я не думаю, що українці – неонацисти.
Я також впевнений, що Майдан влаштували не неонацисти і він не був скерований суто проти Росії. Я переконаний, що Майдан стався тому, що тодішній уряд був дуже корупційний і що багатством володіли лише декілька людей.
Я також вважаю, що сьогодні в українців є велика недовіра до нового уряду, така ж сама, як і в європейців. І народ, і міжнародні організації вважають, що Україна повинна зробити дуже багато, щоб вивезти з кризи та реформувати фінанси та економіку.
Можливо, я в це вірю, тому що начитався пропаганди?