Дебютний альбом недбалого інтерпретатора Латексфауни, який навіть у такому стані є кращим за Манекена.
Проєкт Захара Борисенка навіщось профанує увесь грув своєю банальною лірикою про головне і дещо другорядне.
Zakhar Bo особливо засвітився після годарівського кліпу з Я Тоня. Здавалося, що далі попереду буде ще більше тепла. Його ж дебютник наразі не може запропонувати хоча б якоїсь іскри.
Колись Zakhar Bo писав кавери на Латексфауну. Далі все можна зрозуміти відразу, адже наче всі вже нині знають про Parcels, Leisure чи Poolside. Його музика розумніша за його лірику. Лірика, власне, точно його, а от з музикою трохи складніше. Може він навіть якийсь палкий поціновувач таланту хоча б Common Saints.
Увесь потяг його музики до психо-соулу псують банальні тексти, недбалі інтонації та комічні спроби якось космічної сексуальности. Речитативні спроби взагалі ні про що, а грув тут просто задихається від профанації. Не можна так з соулом.
У приватних інтерпретаціях Латексфауни його можна легко назвати якоюсь перехідною ланкою між Зезюліним та всіма іншими його епігонами ("Давай горіти"). Його персональна невиразність немає жодної іскри (як на соул чи чилвейв), а тому може лише приречено пасти задніх за чужими звуками.
Десь навіть навіщось з'являються наївні інтонації Василя Васильціва ("Скажи, як є"). Може для того, щоб вказати йому пряму путь у регі чи даб, адже Zakhar Bo так бракує якогось розслаблення. З чогось приблизно доброго тут можна згадати зі застереженнями хіба треки "П'яні, закохані, дурні" та "25та година".
Дивно, але навіть у такому стані він переважає будь-що на новому альбомі The Maneken. Може подякувати за це всім музикантам, які гарували до нього.
І лунатиме тут для нього нью-джерський гурт 54 Ultra зі своїм хітом "Heaven Knows". Ніколи не можна просити щось у соулу без поваги.