Євген Філатов шукає у джунглях кохану квіточку щастя заради жахливого репу на вустах.
Шостий чи сьомий альбом проєкту Євгена Філатова The Maneken у кумедній іпостасі фанкового гастлера та панотцівського репера.
Попри те, що Євген Філатов народився під сузір'ям Близнюків, він завжди якийсь доконаний флегмат без іскри чи вибрику. Так, він кохається, звісно, у своїх звуках, де особливо пасує чомусь ретрофутуристичному, однак та рівненькість є типовим моментом його дискографії.
Причини такого стану мо' варто шукати у його псевдо. У чомусь холодному він наче риба у воді, а от щось тепле дається йому у руки вже важче. Є конкретна несправедливість у тому, що його знають менше, ніж гурт Tvorchi чи Монатика з його псевдорнб, адже його музика на суміжних теренах є значно ліпшою.
Цікаво, чого саме йому бракувало для того, що випередити Дорна за декілька років до нього. Ніби ж усе у нього було. Ню-диско з потрібними жанровими алюзіями на альбомі "Magic Force" (2007). Електрофанк та ейсид-джаз а-ля Chromeo та Jamiroquai на альбомі "First Look" (2008) з тінями Modjo та Тімберлейка.
Альбом "Soulmate Sublime" (2011) він вже зустрічатиме з електропопом, Джеймсом Блейком та прифанкованим інді. Повною несподіванкою там буде хіба щось моторикове ("Echoes of Time").
За лаунжем та одним російськомовним треком на альбомі "Portrait" (2013) з ним приходить індітроніка, передчуття майбутньої Онуки ("Starlight Child") та LCD Soundsystem. Десь у повітрі ще інколи витає місячний дух Air.
З альбому "Sale%" (2016) починається його особливе захоплення гуртом Jungle та певне повернення до раннього матеріалу з ню-диско та ейсид-джазом.
До нового альбому "Nova Era" він йшов чотири роки. Загалом, якщо лишити трохи осторонь його невмирущу любов до британців Jungle, то узагальнено це лише середньостатистичний фанк. Такого у нижчих прошарках жанру стільки, що можна раз і назавжди отримати відразу до улюблених ритмів.
Джанглове він відверто не витягує своїми інтонаціями з тією мазохістичною романтикою ("Hedgehogs Love", "Без Тебе", "Fade Away"). Разом з косплеєм атмосфери Баррі Вайта та невдалими спробами репу біля крашанки на кшталт "I'ma keep it moving on" увесь цей потяг більше схожий на посміховисько ("Life Goes On"). Взагалі щось соульне та млосне аж занадто чомусь пручається у його руках та не хоче йти до татка ("Нова Ера").
Нерду Філатову вкрай важко переконати слухача у тому, що йому пасує образ фанкового чи дискового гастлера ("Look Who's Back"). У звуках іноді так, але не у поведінці, яка відразу видає у ньому ґречного стилізатора. Використання слова "fucking" також йому не сильно допомагає у треці "One-night Stand", який цікавий хіба привітом хітові Джеррі Батлера "One Night Affair".
Сленг "музло", "комп" чи "пох" у треці "Своє" навіщось приводить його до недоречного кривляння з авторським маніфестом про те, що варто бути самим собою біля ліричних згадок про Tame Impala, Jamiroquai та Earth, Wind & Fire. Якщо він вже так хотів роздати мудрості, то міг би ще згадати "Street Player" Chicago чи "Get Down On It" Kool & The Gang. І це там знову чути "Physical" Olivia Newton-John чи це вже щось інше?
Заяви про голосну пристрасть також не зовсім його назагал у тій начебто присвяті дисковому Яремчукові десь між "Вікна" чи "Посміхнулась ти" ("Зупинись"). Це ніби і Яремчук, але інтонації такі, наче це нью-йоркський гурт Червона рута співа пісні Гамми Скупинського. У цьому місці Євген Філатов має ті ж проблеми, що й гурт Our Atlantic. Замість того, щоб звільнити український фанк від обмежень радянського спадку, вони вперто ще більше намагаються затягнути його у ту цнотливу стилістику, наче якісь комсомольці.
І будьмо відверті, у ретро-соулі будь-який колектив на кшталт Thee Sacred Souls може дати значно більше зі контекстом і підтекстом, ніж The Maneken ("What Heaven is Like"). Цікавим там би був україномовний варіант, а для цього Філатову варто негайно підписатися на Толочного.
І вже зовсім не для конституції Філатова образок панотця-репера. Він занадто чемний для репу. Як тільки він там з'являється, то відразу перетворюється на комічну фігуру у ще одних своїх маніфестах про все добре проти всього поганого ("Until It's Over"). Щось соульне під Ківануку відразу виявляє у ньому фаната хоча б треку "Aquamarine" (з фітом, звісно, що Ківануки) на альбомі Danger Mouse & Black Thought "Cheat Codes" (2022).
Це трохи не його розмір, хоча це ще не найбільша його проблема у реперських потугах. Найбільшою його помилкою на альбомі "Nova Era" (2025) є текст псевдореперки alyona alyona у треці "В моїм серці", де й вакарчукову "Квітку" можна вже було не так паплюжно затесати у те жахіття.
Усе, на що здатна графоманія альони альони, це лише ще один утопічний та інфантильний маніфест про якісь досягнення у міфічному майбутньому, де вона ще й вкотре приплела навіть Бога. У неї нещодавно було таке кумедне інтерв'ю на каналі Розмова, де тепленький ведучий навіщось заїкався про якесь її бунтарство. Ахах, яке в альони альони бунтарство, вона ж чистий фейк.
З чогось більш-менш доброго на альбомі Філатова можна згадати диско без слів "Walker", а якщо зі словами, то хіба трек "Footsteps", який все ж можна назвати психо-соулом.
Десь тому для його Манекена й лунатиме трек Common Saints "Dreams" з альбому "Cinema 3000" (2024).