Максимально безликий гурт з візією апокаліпсиса у відділі спідньої білизни рандомного масмаркета.
П'ятий альбом тернопільських манекенів з традиційним контентом для манекенів та реклам якихось дрібничок на ютубі.
Відчайдушно безликий колектив Tvorchi всю свою середньостатичність намагається компенсувати яскравими луками, але це ще більше увиразнює їхню невиразність. Космос й справді найкраще місце для їхніх концертів – там нарешті нічого не чути.
Кумедно, що космічна тематика нового альбому "Planet X" натякає на якийсь елемент гри після їхнього мініальбома "Heart of Steel" (2022). Кумедно, що лише натякає, адже для гри потрібен розум та уява, а вони настільки перфектні у своїй безликості, що аж хочеться плюнути та розвернутись. От з майже всіма персонажами серіалу Чудова пара хочеться зробити вже щось набагато гірше.
Новий альбом гурту Tvorchi замість розрекламованого містичного трилера може запропонувати хіба пародійний треш на кшталт Темношкірих геїв з далекого космосу (1992) Мортена Ліндберга. Tvorchi також вбивають своєю творчістю все живе в радіусі декількох парсеків, але до культового статусу таки не дотягують. Вони можуть довго жити та процвітати, але з усмішкою на обличчі їх ніхто ніколи не згадає.
Вони чомусь ніяк не можуть зрозуміти усіх переваг україномовних текстів на їхніх альбомах. В англомовному варіанті вони відразу губляться в морі чогось подібного навколо. Усю "Planet X" супроводжує лише те єдине бажання, щоб альбом нарешті закінчився якомога швидше.
У них на коротких дистанціях майже нічого слухати, а тут цілих п’ятнадцять треків начебто космічної опери. Вони ще навіть гадають, що орган додасть цій опері якось більшого масштабу ("Mysterious"), хоча всі на що вони можуть зазіхнути, це хіба скасований Аколіт чи Обі-Ван Кенобі для молодшого дитсадкового віку. Ні Мандалорець, ні особливо Андор їм не світить.
Ні гурт Jungle, ні свого коханого The Weekndа вони ніяк не наздоженуть вкотре і тому знову старанно плекають свою блаженну посередність руками. На вікндесках, власне, вони вже так зручно вляглися, що навіть вставати не хочеться, оскільки це зазвичай чи не найліпші моменти на усьому альбомі ("Control", "Supernatural", "Neon Light", "Bonnie & Clyde"). Може їм вже варто робити україномовні кавери The Weeknda? Певне, що від цього було б більше користі.
Хоча ні. Онуччин Манекен тягне їх кудись убік френч-тач і якби хоча б таким вони зробили увесь альбом (та ще й україномовними текстами), то вже можна було починати писати щось серйозне ("Odyssey"). А так вони настільки передбачувані, що псують навіть це. Клавдія Петрівна псує їм найкращий україномовний трек альбому ("Орбіти"), який у начебто грайливій формі нагадує місцями трек Guster "Satellite" з альбому "Ganging Up on The Sun" (2006). А ось Саніна вже давно все зіпсувала своїм пафосним жахом ("Мрійники").
Поза цими трійничками вони ще невпевнено намацують себе навсібіч у ще більш кон'юнктурній попсі. Пародія "dubidu" може претендувати хіба на якесь мемічне скубіду, де чітко бракує Псюка з його нісенітницею. У "Diva" чомусь нема вигнанця рагуль-попу Вельбоя, а орієнтальним мотивам "Follow My Lead" бракує самої Заріцької з її гарем-попом.
Їм зручно у безликому контенті для супермаркетів ("I Can't Stop"). Не хочуть звідтам нікуди йти. І в цьому нема нічого кримінального. Проблема виникає там, де вони починають у своїх комфортних інтер'єрах щось баламкати про апокаліпсис ("Is It Over").
Девальвація сенсів та ідей, спрощення бачення є, власне, одним з побічних ефектів попси, однак який апокаліпсис може бути у теплій бульбашці консюмеристів? Який апокаліпсис може бути у масмаркетах? Не буде більше знижок на одноразові товари, заборонять назавжди Чорну п'ятницю чи труси щось залазять у сраку як у скрябінської Натахи? Чим манекенам загрожує апокаліпсис?