Блаженний кітч сентиментальних кліше у рекламі берегині домашнього вогнища.
Альбом приватних саундтреків Онуки про нинішнє життя України для середньостатистичних фентезі-фільмів, які ще не зняли та, можливо, ніколи й не знімуть.
Без іронії попереднього диска "Kolir" (2021) співачка Онука на своєму четвертому альбомі легко перетворюється на берегиню домашнього кітчу. Схоже, що тамта іронія й була справжнім дивом поміж дискографії снігової королеви з Києва.
У своїх найгірших зразках Онука рекламує блаженний світ сентиментальних кліше з дешевими рецептами простенького щастя. У ньому вона господарює з усією непорочністю порцелянової ляльки у затишній кімнатці свого Онукаленду, якій боязко вийти у реальний світ. У цьому, до речі, немає нічого незвичного, якщо згадати, що псевдо її бойфренда у музичному світі – Манекен.
З такими рекламними ідеалами святої простоти Онука враз стає посестрою місцевих сестер Матіяш (Дзвінки та Богдани), які всі такі з себе напоказ блаженні у своїх богомільних квіточках та дзвіночках. Десь поруч можна пригадати й неофіта Мишка Правильного з його оглашенним потягом з-за порога до простих істин.
Для сніжинок подібна рекламна кампанія Раю може бути цілком релевантною, але нехай згодом не ображаються на те, що нова реальність повністю відрізнятиметься своїми конфігураціями від того, що їм колись показувала Онука. Здається, що вони навіть наразі не розуміють, про що мова. Не зауважують вони й того, як Соррентіно обстібав їх у Молодому та Новому Папі.
Навіть невдале використання сленгу чемнюльками на цьому святошному тлі, як начебто спроба вийти до реальності, є цілковитою тяглістю банальности на теренах місцевого мислення ("Sama", "Znaiu"). Подібним і похідними зазвичай страждали у постмайданний період у книгах видавництва Старого Лева. Галина Вдовиченко у книзі "36 і 6 котів" (2015), де пустку гіпстерських маніфестів намагалися затулити колекціонуванням яскравих коробочок з-під продуктів. У книзі "Шептицький від А до Я" (2015), де особливо чемним гімназисткам-василіянкам доручали грайливо пригостити владику суничками. У кітчевому сюсюканні книги "Війна, що змінила Рондо" (2015) від Аґрафки.
Що це у 2023 році? Кон'юнктура ринку, рівень таланту, особливості психотипу, синдром Вакарчука чи просто невдала інтонація вкупі з нездатністю підібрати адекватні слова та емоційною бідністю на хвилі нововіднайденої любови до неньки-України? Онука, до речі, ніколи особливо й не вирізнялась цікавими текстами.
Окрім деяких випадків альбом "Room" може запропонувати лише саундтреки до середньостатистичних фільмів та телевізійної реклами Різдвяних свят з келихом президента у руці ("Dusha narodu"). Трек "Ozerna" не лише чудово пасує трешовому мультику про Мавку, але й був би там найкращим елементом. Чимось таким, що згодом хотілося б ніжно притулити до серденька. Патетичний трек "30KM" лише віддалено нагадує своїм маршем велич саундтреку до стрічки The Last of The Mohicans (1992).
Онука продовжує комфортно гнути північну лінію стерильного гюґе про засніжене диво з безпечним рівнем натхненних джерел (у Fever Ray цьогоріч вийшов новий альбом). Її новий альбом – це переважно конструктор з кліше, де щось більш-менш складніше чи інакше на загальному тлі можна почути хіба що у треках "Lina" чи "Znaiu" (хоча поблизу можна згадати дещо з торішнього альбому Aurora "The Gods We Can Touch"). Сурмової естетики кліпів Вудкіда вже ніхто навіть не стидається впритул ("Peremoha"). І чого, власне, стидатися, якщо тут вже якось були Вакарчук та Фагот.
Якщо Онука так полюбляє зазирати у сакральні сфери одним оком, то мусить добре пильнувати свої входи та виходи, оскільки там напрочуд легко можна схибити міліметрами й замість одвертого розчулення опинитися у заквітчаному кітчі. Перший ("Ranok") та останній ("Nich") треки цього альбому легко записати у дещо просунуту версію неошароварщини, а її саму назвати популісткою (якщо вона вже заходить на територію політики). Казковий кітч альбому "Room" є лише формою затишного ескапізму для прихильників нинішньої інфантильної ейфорії (див. фільм Щедрик). Щось глибше варто шукати на нових альбомах Світлани Няньо, Heinali чи навіть Yuvi.
Навіть Астероїд-Сіті (2023) Веса Андерсона, що продовжує його улюблену тему дріботіння перед Катастрофою, у своєму рекурсивному перевантаженні інформацією та обличчями залишає простір недомовленості для того, щоб глядач замість пасивного споглядання нарешті почав діяти сам. Почав шукати та долучатися до спільної справи замість надмірної каталогізації з пістрявими закладками для всього, що рухається, яка лише створює видимість впорядкування абсурдного світу. Навіть Тарковський у Жертвопринесенні (1986) дозволяв своїм персонажам комічні танці у детермінованих квадратиках. І лише Трієр у рекламних натюрмортах Меланхолії (2011) нікому не дає жодного шансу на порятунок.