Onuka "Kolir" (2021)

Проєкт Onuka погнався на третьому альбомі "Kolir" за двома зайцями і зловив собі навіть третього.

На третьому альбомі Onuka знайшла собі ідеальну улоговину, майже Авраамове лоно, звідки й надсилає місцевим слухачам свій поп леткими промінчиками тихого щастя. На диску "Kolir" проєкт досягає ідеального балансу між своїми закордонними впливами та точковим місцевим колоритом, а тому наразі цей альбом можна вважати найкращим в дискографії колективу.

Обкладинка альбому відразу натякає, що тут буде чимало комічного і "Kolir" насправді майже наскрізь просякнутий іронією, яка й дозволяє гурту нарешті давати фірму потрібної якості після непереконливих дисків "Onuka" (2014), "Mozaika" (2018) чи EP "Vidlik" (2016).

За найбільший гумор на альбомі відповідає сусідня трійця треків "Ty", "Guma" та "Хащі". На "Ty" мінімал Онуки (за заповітами Moderat) своїми веснянками та грою слів іронічно підколює тропікал-гауз Соні Кей, щоб ще й дати миттєвості блаженних 80-х для цнотливих піонерок благовіщення. Трек ж "Хащі" навпаки своєю прямолінійністю (на стьобі) дає такий собі політ джмеля з рядками російського поета Кушнера та південноафриканськими впливами в саунді (на звуці ще інколи можна згадати британців Leftfield), який демонструє преображення милої цнотливиці на холоднокровну сучку а-ля фінчерівська кумедія Gone Girl.

Вершинкою комічного відгалуження Онуки у всій її дискографії наразі варто вважати трешеву буфонаду "Guma", такий собі політичний маніфест (за заповітами Вови Зеленського в його ж серіалі) про мавп з гранатою в стінах Верховної Ради України, де так знущально міксується звук системи "Рада" з натяком на перші секунди сакрального треку RATM "Wake Up". І тут лише варто зрозуміти одне: Жижченко – лівацька активістка чи в Україні всі ці заміси перетворюються на щось своє, винятково химерне в місцевих умовах провінції?

А так на альбомі "Kolir" все схоже на те, що Онука вирішила після трирічної відсутності дати повну канонаду на всіх можливих фронтах місцевої попмузики. І прилітає тут якщо не всім, то багатьом.

І прилітає тут власне від Онуки з точки ініціаційних містерій дорослішання пана Вудкіда, коло якого й групуються вже традиційні стовпи манекенового натхнення: від Moderat і до скандинанів (Fever Ray чи iamamiwhoami) та південноафриканців (де не лише одним Die Antwoord чути). І якщо в такому легіоні й можна про щось шкодувати, то хіба що про те, що Онука поки не дійшла до фолкової фрікуватості фінів Paavoharju, оскільки все схоже на те, що це вже занадто для психотипа її акуратної чемності ("Сеанс").

На гіпнотичному міксі Вудкіда зі скандинавами "Zenit" особливо прилітає колективу Go_A, який своїм шумом на Євробаченні так намагався простібнутись над Онукою (іронія, до речі, й рятує їхній достатньо плаский альбом EDM-му зі сопілочками "Іди на звук" 2016 року). Онука достатньо чітко та переконливо вказує своєю фірмою гурту Go_A на їхнє місце біля парафії.

Як зрештою й Аліні Паш та Джамалі на треках "Uvavy" та "Na samoti". Хорові веснянки з поганським грувом (поки що, на жаль, не шведи Goat, але вже краще, ніж все на торішньому альбомі ДахиБрахи "Alambari") в "Uvavy" чи веселі бурсацькі сопілки в "Na samoti" настільки делікатно скомпоновані ручною роботою, що для Аліни та Джамали взагалі не залишається місця у їхніх нинішніх іпостасях та амбіціях. А з трембітами тут ще й окремий привіт для коломийських лабухів Hutsul Planet з їхнім сентиментальним гуцул-порно.

Після такої онуччиної навали останні два треки (кінематографічна замальовка "Son" та цитатна колискова "23:42") вже зовсім необов'язкові, але шана батькові Тарасові – то святе, а фінальна заставка ескапізму а-ля "На добраніч, діти"– то плюсик до заквітченої карми. От якось так Онука і маляток заспокоїла, і зазіхачок з третього тисячоліття попустила, і конкурентів вздрючила. Але йти їй, звісно, ще є куди.