Heinali "Kyiv Eternal" (2023)

Новий альбом проєкту Олега Шпудейка Heinali про релігійний екстаз у вічному Києві.

Проєкт Олега Шпудейка Heinali особливо засвітився на місцевій сцені після альбому "Madrigals" (2020). Цей альбом був найкращим претендентом на Шевченківську премію 2022 року в номінації "Музичне мистецтво", але тамтешнє журі за дивних обставин чомусь взагалі вирішило тоді нікого не нагороджувати.

Це давня проблема неадекватності місцевих премій. Того ж року, наприклад, коли вибирали між самопародією Балаяна та нудотною дитсадковістю стрічки Стоп-Земля, остаточно чомусь схилилися до останнього з огляду на якусь сумнівну перспективу. Власне, номінацію "Кіномистецтво" того року просто можна було скасувати, а от Heinali мав перемагати мусово.

Між космосом Клауса Шульце та душею Світлани Няньо (з дервішами Terry Riley) в ембієнті Heinali з чогось останнього варто пригадати його альбом "Anthem" (2017) з дріботливою глітчевістю саспенсу та солодким щемом небесної краси. А також диск "Iridescent" (2018) з елементами неокласики, де поміж величі зашифрованих повідомлень з далекого Космосу, схоже, що можна було натрапити на привітання самому Вангелісові ("Rainbow Folding").

Ще більше там тішила мітична замрія "Starling Reprise I", яку сміло можна було поставити біля екскурсів фріскового гурту Near The Parenthesis на альбомі "Of Soft Construction" (2007) у містичне преображення в Абсолюті за мотивами Майстра Екгарта. А ось ретровейвом з диска "Bound Official Soundtrack" (2017) він вже міг поділитися з кимось з нинішніх фрешменів місцевої сцени на кшталт пуленбір чи SadSvit.

Альбомом "Kyiv Eternal" (2023) Heinali вводить Київ у світ вічної класики. У світ релігійної екстази, яка урочо витає та пливе у Нескінченне. Це метафізика Нового Києва ("Rare Birds"), Нового Єрусалима, осяйного міста-переможця в дусі богородичного ірмосу "Світися, світися, новий Єрусалиме, слава бо Господня на Тобі засяяла".

Звуки його міста (і його природи) перегукуються з класикою на кшталт альбому Virginia Astley "From Gardens Where We Feel Secure" (1983) чи Hiroshi Yoshimura "Green" 1986 року (який у нього прекрасний альбом "Music For Nine Post Cards" 1982 року), а своїми маршрутами перетинаються з альбомом The KLF "Chill Out" (1990).

В ембієнті цього екстатичного осяяння, який подекуди переходить в ангельський дрон, немає певної піднесеної гіркоти в дусі Rafael Anton Irisarri, цьогорічного Ryuichi Sakamoto на альбомі "12" чи William Basinski на "Cascade" (2015).

Це очищений та перетоплений в горнилі вічности ранок нового дня лише зі світлими спогадами ("Tramvai 14", "Stantsiia Maidan Nezalezhnosti", "Botanichnyi Sad", "Peizazhna Aleia" та найбільш емоційний "Kyiv Eternal"), який легко надолужує солодку глосолалію цього райського куточка.

Цікаво, що цим плинним хоралам також притаманна певна іронічність моменту ("Silpo"). У цьому позачасовому контексті навіть кітчевість російськомовної реклами на Шулявці здається дещо зайвим відлунням чогось давно минулого, хоча, на мить, вона таки має нагадувати про колишнє зло, як кульгавість патріарху Якову, поки він не отримав нове ім'я. Яким же безсилим є цей фрагмент на тлі гіпнотичної левітації внутрішнього світла дрону у треці "Shuliavka in Winter", який непохитною стіною звуку огортає свої небесні палаци, наче в Stars of the Lid.

Є у цій неземній літанії до вічного Києва й один людський момент, такий собі ембієнт-поп "Night Walk", де виразно бракує чийогось голосу, наприклад, Active Child, Майка Мілоша чи Саші Рінга. Цікаво, наскільки це свідомий крок, де могла б бути чиясь реклама? У Браяна Іно на торішньому альбомі "ForeverAndEverNoMore" є ембієнтовий трек "We Let It In" з присвятою Україні. Heinali просто вирішив не зазіхати на святе (на самого Творця) без потреби та лишити все, так як є?

А якщо в Україні раптом захочуть робити місцеву адаптацію серіалу Legion Ноа Гоулі, то вже знано, кого тре обов'язково кликати у саундтрек.