Svitlana Nianio & Tom James Scott "Eye of the Sea" (2023)

Альбом духовної віднови від легенди української музики Світлани Няньо.

Все що робила та нині робить Світлана Няньо – це недосяжний рівень мислення для більшості нинішньої української музики. Артистів такого рівня нині мали б носити в Україні на руках зважаючи на всю патетику віднови уваги до всього українського. Вона є впливовим моментом розвитку української музики. Вона – важливий елемент віднайденої історії.

Її новий альбом у співпраці з Томом Джеймсом Скоттом виходить настільки вчасно, що цього навіть ніхто не помічає. Завжди багато говорять про те, що війна пожвавлює рухливість внутрішніх процесів та загострює відчуття, але з огляду на передвоєнну стагнацію у місцевому мисленні, яку нині не стидаючись прикривають інфантильною ейфорією, все це лише байки, аніж якісь ознаки хоч якоїсь реальности.

Талант завжди буде відповіддю на слова Адорно про поезію після Аушвіцу. Все інше – це лише манекенна імітація чогось живого. З чогось свіжого нинішні часи найкраще відчувають Sigur Rós на альбомі "Átta" (2023) та Anohni And The Johnsons на "My Back Was A Bridge For You To Cross" (2023). Новий альбом Світлани Няньо "Eye of the Sea" разом з Томом Джеймсом Скоттом також тут.

Його духовна віднова підносить до благодатного спокою очищення, де медитативний потік до найменших дрібниць виточує своїм плином нову істоту. Цей ембієнт-поп з відлунням мінімалізму та навіть фолктроніки (справжньої, на кшталт múm, Amiina чи хоча б барселонки Marina Herlop на альбомі "Pripyat" (2022), а не тієї, що, типу, тварний гурт Go_A) увесь у передчутті благодатного повіву Невидимого. 

Увесь у літургійному піднесенні перед предвічною неспішністю Природи ("Eddy") з відлунням досвіду японського ембієнту ("Ipomoea") та підморгуванням Sigur Rós ("Snakeskin Sail" і не тільки). Цей молитовний досвід утіхи, що так м'яко очищає та обволікає тінями води, нині вже майже втрачений попри всю позірну побожність навколо ("Chains", "Coralline"). Це медоносна музика для Григорія Сковороди.

Це чиста поезія – непомітне розчинення меж між світами зі закликом "Будьмо уважні" біля Премудрості, занурення у безмовну прамову, де глосолалія – лиш безсилий слід капітуляції перед Невимовним ("Heartsease", "Twilight Threads", "Slowly Turns the Spring"). Мінімалізм тут тільки посилює свою функцію поступової трансформації впродовж внутрішньої подорожі до себе, функцію духовної віднови, повернення до чогось давно забутого, де Халімоновій та Yuvi завжди щось знайдеться до науки.

Ця несподівана подорож, що вихоплює зі звичного плину та підносить до екстатичного передчуття, декілька разів прорікає на альбомі про майбутню колабу Світлани Няньо з Heinali ("Ipomoea", "Lotus") у передчутті живої стіни ангельського хору ("Embers"). І ангельська сурма на центральному треці "Eye of the Sea" – це не якась там построкова постапокаліптика для переляканих та заблуканих, а канонічна апокаліптичність, де вже не буде нічого захованого, що не виявиться, ані таємного, що воно не пізнається, і не вийде наяв.

Хіба ж це не Рільке з початком його першої елегії: "Хто з сонму ангелів вчує мій клич, коли скрикну? Хай би якийсь і почув, і притис би мене раптом до серця, – я згину тоді, бо сильніший він є від мене. Адже ж краса – не що інше, як початок жахливого. Ми іще терпим його і дивуємось дуже, чому краса не воліє знищити нас. Кожен-бо ангел – жахливий"?