Пролетарський перегар зі слідами Божої присутності на одухотвореному обличчі вниз головою.
Сьомий альбом гурту Жадан і Собаки з нагоди 50-річчя Сергія Вікторовича Жадана та його невпинних пошуків чогось злого у собі.
Вже вкотре проповідник Сергія Жадана у вірній спільноті своїх домініканців схожий на коника з бліндерами на очах. Він як взяв дистанцію, так і тягне її без жодних натяків на щось праворуч чи ліворуч. Хоча на альбомі "Злий" одна спроба легких манівців таки буде.
Вже вкотре гурт Жадан і Собаки є блідою тінню хуліганки Сергія Міхалка та мемних куплетів гурту Лєнінград. Щось постійно заважа його чорному романтику вийти на наступний рівень творчости. Можливо те, що це все у них лише філологічна стилізація реальності.
Звідси й увесь потяг Жадана до перегарної екзальтованості в образі. Також, власне, і до фаталістичності, адже його ліричному герою нічого тут втрачати. Чим ризикує його Бог, адже він лише грається у щось зле? Десь навіть можна було подумати у цій конвеєрності, що Жадан є вкраїнською версією Ніколаса Кейджа, однак стільки божевілля у нього направду нема. Ані Менді, ані свинки.
Після останніх одкровень на всіх екранах йому б краще не про бухло писати, а про секс. У ньому, схоже, він має більше тяглости. Саме так, до речі, і вчинив би Генк Муді – його заокеанський допельгангер та його, так би мовити, екранний соулмейт.
Кітчева обкладинка з бідончиком, де нардепка сирітської партії Голос Соломія Бобровська виливає йому на руки потоки води живої начебто на щось таке плодюче й натякає. Цікаво, чому саме Бобровська, а не її однопартійка Піпа з огляду на певний галицький досвід Жадана? Поміж його прихильности до буфонади це б був цікавий дует – Жадан і Піпа. Чи навіть краще – Піпа та Жадан.
Лише раз на альбомі "Злий" Сергій Жадан зраджує одноманіттю свого пролетарського перегару у його нахрапистому стані, якого уважний слухач міг наслухатись досхочу ще на його торішньому альбомі "Радіопромінь". А перед ти ще декілька разів підряд протягом десятиріччя. Трек "Дивні люди", звісно, не серіал Проповідник, але хоча б щось нарешті позитивне на тлі його сонного ска-панку. Схоже, що саме цей трек він мав на увазі, коли говорив про те, що цей альбом є таким собі "щоденником людини, яка добре знає, в якій кишені в неї Біблія, а в якій – віскі". Це, звісно, не зовсім дарк-кантрі, але Жадан старається.
Він – фронтирний мудрець. Орли утворюють коло над його головою. Він прозріває ранок, знає все про день та чує поклик ночі. Пустеля йому сестра, а вітер йому брат. Він примружений одинак з револьверами у пончо. Людина без імені. Він знає все про все, але сума цих знань цілковите ніщо перед Непізнаним та Невідомим, яке він вже 50 років щоночі прикликає біля багаття. Цікаво, що сюрний елемент фронтиру у його романі "Ворошиловград" є найкращим моментом всієї книги, а ось тут щось трохи вже зовсім таке.
Чомусь ніяк не йде його слобожанчик слідами сродної праці свого земляка Сковороди, щоб відшукать потрібну інтонацію. Духовні сини Григорія Савича не можуть буть аж настільки неповороткими. Протестантська етика та дух комунізму у промисловій зоні роками просто так, схоже, не минає.
У всьому іншому триває вже звична перегарна екзальтація ліричного героя Сергія Жадана. Багато крикливого та уявного у спробах мемічних картинок. Багато піднесеного духом вниз зі згадками про доброго Господа. Музика інколи нічо так, але лірика та виконання просто в нікуди ("Печінка"). Його буфонада чомусь нагадує гурт Дюна та саундтрек до радянського фільму про Буратіно ("Антидепресанти"), а трек "Вона сама сюди прийшла", певне, варто сприймати як такий собі привіт Гайдаю?
У всьому цьому цирку якось варто розгледіти який внутрішній потяг як у Міхалка. Можливо, подальшому розвитку цього у ньому йому заважає статус живого класика, оскільки все це у ньому наразі лише імітація хуліганства.
У фіналі Сергію Вікторовичу можна порадити Van Morrisonа з треком "Good Morning Little Schoolgirl" на альбомі "Too Long in Exile" (1993). Окремо на тому альбомі його внутрішній філолог ще може зауважити трек "Gloria" з Джоном Лі Гукером чи трек "Before the World Was Made" на вірші Вільяма Батлера Єйтса. Мо' хоч у блюзі він нарешті знайде свою рідну душу. Дасть Бог.