Другий альбом гурту Циферблат перед зовсім непотрібним для них Євробаченням.
Перший англомовний альбом гурт Ziferblat без чогось вже зовсім зайвого, окрім хіба якраз треку на Євробачення.
Якщо дебютник "Перетворення" (2023) Ziferblat можна було спокійно скоротити до 9 треків, то на мозаїчному пост-пост-конструкторі їхнього нового альбому забирати вже нічого. Хіба трек на Євробачення.
На "Of Us" їх більше хилить убік Фредді та Елтона (у нього якраз вийшов новий альбом з Brandi Carlile), аніж кудись до Genesis. У тих з чогось прифанкованого хіба "No Repley at All" на альбомі "Abacab" (1981) та ще один на наступному. King Crimson у чомусь подібному та нью-вейвовому дає значно складніший матеріал на альбомах "Discipline" (1981) та "Beat" (1983), ніж навіть те, чим дорікають Циферблату.
Цікаво, що про них казатимуть тоді, коли вони гратимуть замість нових романтиків щось на кшталт альбомів Steely Dan "Aja" (1977) та "Gaucho" (1980) або ж щось подібне до альбому австралійців Mildlife "Chorus" (2024).
Біля такої їхньої варіації ще згадують з чогось новішого Panic! At The Disco, хоча б могли б вже також і The 1975, проте у тих значно більше панківського дуркування (на якомусь генетичному рівні). Глемом за своєю еклектикою Циферблат користується хіба вже зовсім у своїх візуалах. Щось трохи панківського у них можна почути хіба у треці "Good Boy, Good Girl", де вони наче ще й трохи фанати Television транзитом через Blur.
Загалом це ще такий собі привіт гурту Our Atlantic. Перевага циферблатів перед атлантиками у тому, що вони знають те, де таки варто вчасно зупинитися. Разом зі завуальованою цитатною іронією цей момент й рятує їх від певної стерильності у тому конструкторі.
Вони якщо не змагаються зі "Стожарами" Сандулесу ("City", "Reachin' out"), то йдуть услід за Яремчуком ("Place I Call Home", "Victoria", "Of Us"). Та й без Our Atlantic з минулої п'ятниці їм вже не бракує конкурентів (nearr, nuclearfreezone, Mulenko). А ще ж є сам Іван Гумореска.
На альбомі "Of Us" (2025) кожна окремо взята пісня краща, ніж та, що їде на Євробачення. Добре, що в англомовній ліриці немає вже зовсім відвертої банальщини, як це інколи буває на українській сцені. Під диско вони легко можуть співати про суїцид ("City") та й загалом не цураються згадок про смерть у передчутті безтурботної епохи перед СНІДом.
У любові до Фредді вони можуть поїжачитися з Вакарчуком, хоча у них це зазвичай таки більш легковажний елемент, аніж в ОЕ ("Place I Call Home"). За чимось начебто арт-роковим чи ф'южиновим у них навіть можна натрапити на гурт Keane і це якщо подумати, не така вже й зовсім несподіванка у їхньому стадіонному прагненні ("Of Us").
За плинною мінливістю, напевне, ще варто не пропустити той момент, де вони просто бавляться зі слухацькими (чи глядацькими) очікуваннями, щоб, наприклад, дати Джорджа Бенсона транзитом через нью-йоркський дует Дарка й Славко.
Десь тут для них й луна мексиканський гурт babas tutsipop зі своїм хітом "antonio banderas".