Зомбі-світлини: погляд дірочки від шпильки
На персональній виставці фотомисткині Оленки Рудь презентуються роботи, виконані у рідкісній техніці пінхол-фотографії
Експозиція "Без перспективи" нещодавно відкрилася у просторі Fredra.61.
Для стороннього глядача, не посвяченого у тему пінхол-фотографії, зображення, створені Оленкою Рудь, видадуться якимись зіпсутими світлинами.
Обірвані краї, спотворені кольори, завалений горизонт, розмита картинка – усе, що тільки може зіпсувати пристойну фотокомпозицію. Причому так, ніби хтось навмисне постарався досягти найбільш плачевного результату.
Навіть дитина, здавалося б, зробить кращі фото примітивною дитячою мильницею. Антифотовиставка якась! – подумає сторонній глядач. Адже ці фотографії просто знущаються над самим поняттям фотографії, над самою ідеєю успішної фіксації зовнішнього світу технічними методами. Вони немовби хочуть знівелювати усі наші уявлення про фотографію. І в цьому криється якесь особливе послання до нас, до глядачів. Послання, заради якого світлини Оленки Рудь жертвують успішною фіксацією зовнішнього світу. Точніше, вони і не прагнуть робити це успішно, тим самим проблематизуючи поняття "успішної фотографії".
Можливо, і доносити якогось послання до нас вони теж не хочуть. Але, представлені на виставці пінхол-фото – це настільки своєрідний розрив у тканині нашого звичного візуального сприйняття, що гріх не пошукати там особливих смислів та послань.
В принципі, пінхол-технологія аж ніяк не є підривним альтернативним методом фотофіксації. В минулому маленькі дірочки просто заміняли лінзи конструкторам давніх прототипів фотографічних апаратів типу камери-обскури. Втім, навіть із розповсюдженням скляної оптики, деякі майстри фотокамер продовжували експериментувати із мікроотворами і в 19 столітті. Коли ж, у 20 столітті звичні нам фотографічні апарати здебільшого витіснили всі інші можливі варіанти, пінхол-камери використовувалися лише для специфічних цілей – наприклад, для фотографування руху сонця упродовж довгих періодів часу. Або ж, з мистецьких міркувань. Адже пінхол-камера дає більш точне зображення, не викривлене лінзами, та більшу глибину чіткості проекції.
Тобто, багато в чому, коробочки з дірочкою від шпильки передають дійсність точніше, ніж фотоапарати. Звісно, ця технологія теж вимагає освоєння, оскільки усе не так просто як здається. Але, відточена пінхол-техніка та ретельно сконструйована камера можуть видавати доволі якісні фото, які, на перший погляд, і не відрізниш від "лінзових".
Оленка пішла принципово іншим шляхом.
Проста та очевидна схема фіксування зображень у пінхолі дозволяє насамперед відійти від диктату напрацьованих схем у стандартних фотокамерах. Зловити картинку не у такий затертий і, тому, некритичний, спосіб. Пінхол опускає фотографа на базовий рівень, на якому увесь процес стає явнішим, ближчим і більш безпосереднім.
Відповідно, дірочка від шпильки спонукає глибше задуматись над природою зображення і нашого сприйняття цього зображення. Цифровий фотоапарат немовби знімає проблему сприйняття, забираючи увесь процес з наших очей, залишаючи лише нехитру послідовність дій – "ось ми подивилися у об’єктив, вирізали собі кадр, клацнули і маємо фотографію". Але по-дія фіксування світу не така вже й проста і оче-видна. Парадоксальним чином, відсутність очевидності та простоти краще відчувається при застосуванні простіших пристроїв. Тут корениться сучасний потяг до аналогових механізмів, які не такі зручні, але повертають приємну вагу дотику до реальності, дотику, майже знечуленому посередництвом цифрових технологій.
Цифрові технології зручні, але вони діють як протез ока, тобто, того нашого органу, до якого ми настільки звикли, що навіть не задумуємося – як же ж він працює?
Пінхол-камера є межовим втіленням аналогового підходу, який розчленяє процес сприйняття на окремі технологічні кроки і, завдяки цьому, дає можливість задавати питання.
Чим є наше сприйняття? Що означає сприймати?
Кураторка виставки Зоза недаремно зосередила роботи лише на одній стіні, акцентувавши їх кругом світла, і перетворила, таким чином, Актовий зал Фредра на велику камеру обскуру, помістивши глядачів всередину механізму.
Людське око (та його розвинені цифрові та оптичні аналоги) не передбачає саморефлексій. Воно забезпечує миттєвий контакт з оточуючою дійсністю, необхідний людині для того, щоб адекватно реагувати на різні ситуації. Але воно (та його розвинені цифрові та оптичні аналоги) також створює певні ілюзії. Наприклад, ілюзію повної прозорості світу, ілюзію того, що наш людський погляд бачить усе, що є і таким, яким воно є.
Ілюзію повної відповідності картинки до її реального прототипу.
Довершені цифрові та оптичні технології підтримують цю ілюзію, підганяючи фіксацію реальності під саме наш конкретний людський погляд. Ось тут ми бачимо червоне – і на картинці теж червоне. Ось тут ми бачимо такий пейзаж – і на картинці точнісінько такий пейзаж.
Пінхол-світлини Оленки Рудь перестають підтримувати цю ілюзію. Вони показують нам не зовсім те, що ми бачимо, що ми звикли бачити.
Вони показують нам, що усе може виглядати – і виглядає – трохи по-іншому, ніж нам видається. Що наше око не єдиний критерій фіксації реальності.
На цих фотографіях ми можемо бачити світ не таким, яким його бачить око людини, а таким, яким його може бачити дірочка від шпильки.
Звісно, не безпосередньо, а за допомогою певного пристрою.
Такий ланцюг "бачення іншого бачення за допомогою допоміжної допомоги", здається, доводить до абсурду будь-який принцип сприйняття. Насправді ж, він його розширює, виводить за рамки очевидного. І в цьому його успішність, його особливе послання.
Пінхол-фотографії Оленки, являючи нібито недосконале, зіпсуте зображення, прямо натякають нам на те, що ми з нашим баченням світу насправді "в сраці були, гімно виділи". Все залежить від конкретного способу сприйняття, від конкретної технології. Хто сказав, що саме ці світлини зіпсуті, а не наш звичний погляд?
Це просто різні методи. Наше сприйняття світу є не ексклюзивним, єдино справжнім сприйняттям, а лише однією з можливих технологій. І щоб це показати, фототехнологію варто трохи спростити та підіпсути. Що і роблять пінхол-світлини з виставки. Вони доступно моделюють якесь трохи "інше сприйняття".
Оленка діє тут не лише як митець, а як і експериментатор-технолог, послідовано варіюючи кольори - червоний, жовтий, ч/б та інші параметри.
Умовно ці світлини можна назвати "поглядом зомбі". Це погляд ніби-то бідніший від людського, він менше бачить, ніби його органи чуття вже трохи пригаслі, рецептори проріджені, повіки звужені. Але, хоч нам і важко це уявити, зомбі живуть якимось своїм власним життям, відмінним від нашого. Їхня зомбячість дарує їм щось незнане нам. наприклад, здатність дивитися на все відразу, чи ні на що взагалі. Тут є і погляд-без-погляду, і погляд-у-погляді, і погляд-на-погляд.
Уважному глядачеві подібні зомбі-світлини можуть представити багатющу палітру альтернативних поглядів і не-поглядів. Поряд з якими, наш звичний "успішний" погляд може навіть дещо пригаснути та потьмяніти.
Адже, зомбі своїми "зіпсутими" очима все-одно бачать повноцінно – бо по-своєму.
