Новий російський серіал вміло здуває пилюку із затертих тем і сюжетів
Хороших вітчизняних серіалів на горизонті немає і не передбачається, тож дивимося російські.
Серіал із назвою Подружні зради (Измены), звичайно ж, відразу сприймається як черговий неприхований теле-треш, названий так, щоб в умовного зомбі-глядача вже заздалегідь почала виділятися слина.
Однак, після виходу Короткого курсу щасливого життя Валерії Гай Германіки та Солодкого життя маловідомого Андрєя Джунковського внутрішній радар вже знає, що на російському телебаченні дебільна назва ще ні про що не свідчить і може бути просто актом мімікрії нормального продукту в морі ненормального.
Так воно і є.
Тим більше, що серед авторів фільму фігурує "кіношний" голлівудський режисер, народжений у Києві, Вадим Перельман, який останнім часом пробує щастя в російському теле-бізнесі.
Зради – це чи не найкращий російський серіал сезону. Він не досконалий, у ньому трапляються провисання та дешеві нотки, однак, це не псує остаточного враження та остаточної оцінки.
Творці серіалу чесно, без концептуальних вивертів спробували підняти засмальцовану тему подружніх зрад і змогли зняти цікаву свіжу історію.
Тон розповіді примостився десь посередині між чесно-смішною битовушністю (як у вже згаданому серіалі Солодке життя чи у комедії Гірко) та драматичною надривністю (як у близькому за тематикою фільмі театрального гуру Кіріла Сєрєбрянікова Зрада, звідки може навіть і прямо перекочував головний рогатий герой-лікар). Точніше, нотки і того, і того, постійно переплітаються в одній міцній мотузці.
Персонажі Зрад – вже звичні типажі російського кіно, "нові московські міщани", що свого часу плавно змінили "нових росіян" дев’яностих. Від своїх кіно-попередників вони успадкували переважно багате середовище існування, однак, гумова культура середнього класу без проблем об’єднує і топ-бізнесмена, і міліціонера, і лікаря, і колишнього братка у радощах цивілізованого консюмеризму.
У перших серіях Зрад канонічні типажі ще постають суто формами, змальованими широкими мазками, лише під завісу ми побачимо їхню повнокровну людськість. Власне, таке поступове розкриття внутрішнього м’яса персонажів і становить один з головних рушіїв розвитку серіалу, за цим цікаво спостерігати. Головне, що вони чіпляють від самого початку, ми відразу бачимо у них об’ємні людські характери і хочеться довідатися, чим і як вони заповняться.
Вдало підібрані актори прекрасно володіють здатністю будувати свого героя із протилежностей.
Демонічна Глафіра Тарханова зі своєю фатумною красою і ангельською безпосередністю немовби зійшла зі сторінок романів Достоєвського. Втім, її головний скіл – не незабутнє личко, а вміння несподівано і природно переходити з тихої розмови на потужний крик.
Зіркова Єлєна Лядова впевнено харить (можливо, тому що занадто схожа на радянського актора Алєксєя Жаркова) і, одночасно, приворожує глядача своєю розвиненою мімікою, в якій поєднуються міни дворової тьолки з мімімішністю шреківського кота.
Практично з того ж самого мультика вийшов і Дєніс Швєдов, добрий Шрек, майже сентиментальний міліціонер.
Естонець Кіріл Кяро довго несе у скельцях своїх окулярів вразливу харизму російського інтелігента, який знає і відчуває більше за інших, аби зрештою сяйнути нам в очі звичайною людською порожнечею.
Такий опис можна продовжувати – стримано-пристрасна Надєжда Борісова, вихований самодур Євгєній Стичкін.
Колоритні актори стають прекрасним живильним грунтом для майже класичної трагікомедії характерів та ситуацій – "Я як чоловік в цьому теж брав участь, і я хочу знати в чому я брав участь".
Гладачу щедро накладають добре знані блюда у справді майстерному виконанні, завдяки чому куштуєш як вперше. Коханець на балконі? Так, балконні ситуації тут є і дуже дотепні. Ображений чоловік з пістолетом, сварка з тещею, сцена зваблення в готельному номері – з усіх цих сцен добре стерта пилюка і вони блищать як нові. Нових вирішень теж не бракує.
В другій половині серіалу декамерон гострих анекдотів зливається в одну монументальну історію кохання. Це і є головний прийом тут – змалювання від супротивного. Розповідаючи про зради, серіал насправді розповідає про кохання та про важливість вмиротвореного спокою.
"Секс – це просто рухи, а родина – це система", каже головна героїня, яка вже й рада була б зупинитися, але щось не дає. Що саме? - зрозуміти це ми намагаємося до останньої серії.
Але остаточно зрозуміти все-таки важко, незважаючи на підказки сценаристів. Зате, ми можемо це відчути на якомусь інстинктивно-емоційному рівні, так як ми це розуміємо у реальному житті. Власне, у своєму моделюванні ситуацій Зрадам вдається вийти на рівень реальності, лише пришвидшений та інтенсифікований.
Базова дійсність Зрад – така ж сама як і базова дійсність нашого життя (в його середньо-класовому вимірі, звичайно ж).
Це не літературна боротьба добра і зла. Це боротьба психотравм проти принципів, випадковостей проти звичок, молодості проти старості, покоління проти покоління. Це все природа, круговерть життєвих феноменів. Тому, Зради – це також і ті зміни-метаморфози, про які писав ще Овідій.
Герої серіалу не роблять остаточних висновків, зате надають таку можливість нам, глядачам. Основний ефект має відбутися у нашій голові і це дуже добре.
Таку здатність моделювати живий потік життя мають, мабуть, лише серіали. Тут допускаються повторення, нісенітниці, довготермінові ефекти – як і в житті. У фільмі на це немає часу.
Зради – один з тих серіалів, що дійсно використовують цей потенціал довгої розповіді, не перетворюючись у джерело сентиментальної безкінечності, як це часто трапляється. Хоча, слід попередити, пару таких небезпечних моментів там є.
За травою нашого повсякдення у Зрадах залягає торф чогось базового, не залежного від часу та епохи. І навпаки – дуже приємно, що "людська природа" тут проявляється у прикметах сучасності, йде переклад вічної мови почуттів на слова 21 століття.
"Сьогодні мобільні номери повністю запам’ятовують лише ті, хто любить", роблять висновок герої серіалу. Шекспір би оцінив. Так само як і фразу "Не обов'язково бути гоміком/лесбіянкою, щоб любити людину".
