Падіння Бандерштату

На Бандерштат їду дещо упередженою. Бандера, вишиванки, шаровари, патріотизм, опір, національний дух. Деякі з цих слів сьогодні неможливо уявити без "конвою лапок".

Фестиваль бачиться чимось на зразок мало не вишкільного табору, а його учасники – юнками у "феменівських" віночках та юнаками із гітлерюгендівськими зачісками".

Все виявляється простіше: кольорове волосся, довгі літні спідниці, сорочки "в кліточку", дреди, фєнєчкі, конверси і мартінси, бусинки і кульчики.

Подекуди, щоправда, це розбавляється вишиванками, джурами, "Слава Україні – Героям слава!", "Ми хлопці з Бандерштату", кулішем і пластунами.

Довга дорога Луцька

Велика помилка з самого початку – їхати до Луцька маршруткою. Ще й останньою в той день. Ще й коли цей день виявляється професійним святом десантників.

Надії почитати книжку руйнує не лише поруйнована дорога, а й двійко постсвяткових ведевешників – вони нависають над тобою, постійно вибачаються за штовханину перед пасажирами розповідають про хмільні пригоди по телефону ("Та взагалі ху*ня була Вася, якшо чєсно. З наших був тільки Саша, Толік, і всьо").

Один із них говірливіший, захриплим голосом знайомиться з двома школярками з Луцька, які повертаються із закупів у KingKross. Після Кам'янки-Бузької хлопці пропонують дівчатам завітати "до Горохова на піцу", ближче до Вузлового – скупатись у фонтані (теж, до речі, в Горохові). Коли ж минаємо Радехів, чути вже "переночувати у хаті". "Ну але ви нічого такого не подумайте, дівчата. А то ви вже там зразу фантазіруєте".

Дівчата виявляються морально стійкими, але далі – сміливішають та просять хлопців ввімкнути музику "таку, шоб тиць-тиць", читають есемески на їх телефоні і голосно коментують.

І тих, і тих, думаю, навряд чим можна буде побачити завтра на Бандерштаті – дівчата можуть прийти хіба "для приколу", а от ведевешникам там буде нудно – табу на алкоголь.

Останнє – один із найжирніших плюсів свята. Хоч і слабо віриться, що в наметове містечко щось високоградусне не потрапило, назагал публіка на дійстві виглядає дуже "ясноголовою". Про що повсякчас згадують ведучі на музсцені.

Бандерштат політичний

Фест для мене почитається з виступу Донія. Нардеп багато говорить про мистецтво, "Останню барикаду", що "треба щось робити, починати із себе". Запам'ятовується фраза "В Україні за роки незалежності лише двоє людей працювали на стику політики і мистецтва – Марек Іващишин із "Дзигою" у Львові і Олесь Доній із "Останнью барикадою" у Києві".

Від нардепа дістається історику Ярославу Грицаку та публіцистові Володимиру Павліву. Першому – за критику політичних поглядів Франка, другому – за галицький сепаратизм.

Дещо пізніше виступає Луценко, якого послухати не вдається, в натовпів видно і його соратника Стецьківа.

Мустафа Найєм каже, що приїхав на фестиваль, бо той "політично незаангажований". До слова, виступ Мустафи затримався на дві години – журналіст не міг виїхати з Києва через забиті маршрутки, тому добирався через Рівне.

Наступного дня аншлаг збирає виступ Майкла Щура. Публіка вибухає сміхом від його фраз про "політиків-гандонів" та "пздць" як характеристику української політики.

Відразу ж після Щура виступає нардеп від "Батьківщини" Княжицький. Його слухачів помітно рідшає, бо всі біжать фотографуватись із Щуром. Княжицький розповідає про свободу слова в Україні і шляхи виходу з кризи.

Під час виступу Донія, до мене підходить навколосімнадцятирічна на вигляд Золотоволоска.

– Хто це такий?

– Народний депутат, Олесь Доній.

– Аа. Я би ще Луценка хотіла побачити, чи дійсно він таки й худий після голодування.

– Я недавно бачила. Не дуже.

– Ага. Ну добре, піду краще на літературну сцену

Не можу її не підтримати.

Бандерштат літературний

Літературну сцену в суботу вдається відвідати на завершення. Разом з подругою встигаємо на останнього учасника – Святослава Добровольського із Дубно. Він зачитує уривки зі свого бойовика "Тераріум. Хроніка психотронної війни та краху світової закуліси".

Книжка про українця (сина куркуля), який у 70-роках підкорює Радянський Союз. В сюжеті є кілька ворожих сторін (СРСР, Америка, масони), зомбі, запозичені в інших письменників-фантастів герої.

Дія книжки починається у Луцьку, а головні батальні сцени розгортаються у Кременці, в Тернопільській області. Одна із центральних ідей книжки – "партійна каса".

"В золотому резерві СРСР при розвалі, було 12,5 тисяч тонн золота. Коли ж президентом ставав Єльцин, то він публічно сказав, що прийняв 250 тонн золота. А ви думаєте, звідки весь цей бізнес, ці олігархи стартували? І я це взяв за основу для книги", – розповідає письменник.

Святослав працює психологом у педколеджі і журналістом. Каже, що письменницьку діяльність розпочав саме з журналістики – в місцевому часописі друкував уривки з роману, аби підняти тираж. Це спрацьовувало – коли роман закінчився, продажі часопису впали.

Рукописи своєї книги він розсилав у 25 видавництв, відгукнулося 5, однак в результаті співпрацювати погодилось лише тернопільське "Богдан". Розмах планів на майбутнє у Святослава приблизно такий же, як географія подій у його "Тераріумі", оскільки хоче за мотивами книжки мріє зняти документальний фільм. Каже, що це міг би зробити режисер ТогоЩоПройшовКрізьВогонь Іллєнко.

Водночас він пише ще дві книги. Роман "Геній-олігарх" про сучасні українські політичні реалії та оповідання "Межичасник" про працівника аеродрому, що випадково потрапляє в машину часу і переноситься в часопрострі 10 тисяч років тому назад.

Прощаємось із Святославом і йдемо під музичну сцену. Правда, самого письменника ще кілька разів потім зустрічаємо дорогою – він намагається продати свої книжки.

Бандерштат музичний

Поки п'ємо квас, подруга розповідає про музикантів на сцені. 12-річний гітарист-вокаліст та 10-річний барабанщик гурту Golev – з дуже заможної луцької родини, каже вона. Дуже талановиті. Тому й батьки вкладають у них гроші. Старший хлопчик подібний на Джастіна Бібера. Він дуже старається, але публіка на Голєвих реагує стримано.

Веселіше починають стрибати під закарпатців Триста8ісім і трохи ступорять, коли виступають київські металісти ЗЛАМ.

Тепло приймають сумчан Етсетера і білорусів Sciana. Останні святкують своє 15-річчя, а в одну з пісень вставляють слово "Бандерштат".

"Стопіццот мільойнів кіловат – це Бандерштат" – повторює від пісні до пісні вокаліст івано-франківських Кораллів.

Розчаровує хедлайнер вечора Тартак. Положинський відмовляється виконувати пісню на прохання слухачів, говорить роздратовано і втомлено, довго не хоче падати на руки фанатів. Боїться недарма – коли врешті стрибає – 95-кілограмового музиканта ловлять не дуже вдало, і він просить вибачення у того, кому заїхав ногою в голову.

Враження

На сайті фестивалю зазначено, що він ставить на меті "увіковічення образу Степана Бандери як національного символу", а також "піднесення української національної ідеї серед молоді та творчих колективів"

Однак щемкого відчуття, що Він прийде і порядок наведе чомусь не виникає. Що ж до національної ідеї, то, з огляду на перелік гостей, яких запросили організатори, у голова юних відвідувачів мала б заваритись ідеологічна каша.

Добре, що виступи Мустафи Найєма і Миколи Княжицького, яких нещодавно розсварив конфлікт навколо телеканалу ТВІ, принаймні, не припали на один день. Органічно доповнюють цей політичний вінегрет і персонажі з дещо підзабутим соціалістичним бекграундом – Юрій Луценко і Олесь Доній.

Парадокс, але одними з охоронців заходу є ВГО "Патріот України" – дебелі хлопці у мілітарних штанях та футболках з тризубами. Кілька років тому на одному з київських маршів на честь УПА у них був конфлікт з міліціонерами , якими тоді керував Луценко. Тепер же вони мирно ужилися в одному часо-просторі.

Мотто фестивалю – опір режиму Януковича. Водночас одним із хедлайнерів фесту є Скрябін і можливо, ще не всі призабули, за якого кандидата Кузьма агітував у 2004 році.

З легкої руки організаторів в програму фестивалю навіть включено заняття з хатхи-йоги і Служба Божа.

Відтак й Майкл Щур (він ж Роман Вінтонів) дуже вдало вписався в цю еклектичну картину. Гумор завжди витає поза жорсткими рамками націоналізму та строгими лініями однострою.

Патетичні балачки про національне та ідеологічне можна залишити на узбіччі, адже як можна говорити про таке, коли уся українська політика – це щурячий пздць?