Dzidzio "Super-Puper" (2018)

Про кризу в бородатій імперії Дзідзя Варіанти писали ще у грудні 2017 року, а його альбом "Super-Puper" прилинув до слухачів вже десь на початку літа 2018. І ось, в акурат після фільму Dzidzio Перший Раз та в день народження Михайла Хоми, руки нарешті доходять до огляду нової творчості Дзідзя на нивці ейфорійного бум-цик-цику для галицьких кідалтів.

Якщо раніше Дзідзьо заповзято ошивався в ошатній тіні Братів Гадюкіних та Злого репера Зеника і тому його стьоб з галицької мрії можна було поставити десь приблизно біля панку, то нині стадіонний формат його співу більше апелює до спадку гурту Scooter. В якусь мить самопародія галицького кшталту життя вирішила збитися з нішевої хуліганки, стати законослухняною та побожною, і двічі перейти на достославну рекляму святої греко-католицької Церкви. Вседозволеність юродивого персонажа у Дзідзя завжди дещо пасла задніх і саме так він став модерною іконкою майже усіх галицьких дітлахів, оскільки у підлітків тоді вже був треп (а зараз вже й хауз-реп). Бородата безтурботність інфантильного персонажа якось особливо припала до душі молодшому шкільному поколінню. Ця дитяча любов й стала шлагбаумом для кругообігу Дзідзя в природі, оскільки до нього вже навіть почали писати греко-католицькі отці з проханням не матюкатися у піснях (салют треку "Не матюкайся").

Так Дзідзьо почав фільтрувати свій базар в гумористичних шкіциках з галицького життя і так його творчість почала вже нагадувати, якщо згадувати стадіонну ейфорію та гурт Scooter, такий собі геппі-фольклор, одноманітний бум-цик-цик. Цю ейфорію в Дзідзя в якомусь сенсі можна назвати запізнілим відгоміном Другого Ватиканського собору (1962-1965) у галицьких палестинах, хвилькою послаблення консервативного галицького середовища своїй вітальній природі та мозолистого усвідомлення того, що Бог є Любов. Хоча і йому, звісно, далеко до братів василіан (чи селезіан), які років 18 тому запалювали галицькі серця своїм побожним євроденсом у відпустових місцях.

За устаканеною ейфорією галицького крейзі фрога ще можна помітити вміння клепати хіти в сороміцьких кущах збірок "Секс у нашому селі" з необхідною кількістю мемів для відчайдушного фанатіння. За інфантильною ейфорією ще варто розгледіти у Дзідзя тіні Левка Дурка. Десь навіть ще допотопного Скріллекса і, можливо, Дзідзьо навіть краєм вуха чув Yellow Magic Orchestra. Однак все це переважно вештається в районі одноманітної та набридливої продукції, де дуже близько вже до маразму. Власне, останнім словом і варто називати нібито ремікс на "Розлук не буде" Івана Поповича після якого Дзідзя сміло можна ставити поруч з Іваном Наві, який також неабияк вміє псувати ретро-шлягери.

Мораль у текстах Дзідзя також перебуває в тенетах галицької хитрожопості. В зрадливій оді галицькій законослухняності "Банда-Банда" він співає, що головне не вимахуватися, хоча, певне, добре має знати, що понти для Галичини – це вся галицька правда та свята її галицька нерухомість. І саме після цього вже варто зауважити, що ейфорія у Дзідзя, власне, від інфантильної проекції власної відповідальності на когось, бажано, в ідеалі, на вищі сили ("всі ми трохи винуваті, шо у нас таке життя", "маршрутка всіх на дорозі підрізає, бо шансон в салоні рубає").

А до хітового рівня "Павука" поміж альбомного одноманіття "Super-Puper" дотягує лишень всеохопна дитяча радість "Чекаю. Цьом" та трек "Птахоподібна" зі здоровим (і фірмовим галицьким) абсурдом. Птахоподібна людина то, власне, сам Дзідзьо зі своєю амантекою на голові та несмілим потягом до перевдягання. Після фільму Dzidzio Перший Раз навіть виникла тая думка, що краще б Дзідзьо вже був геєм у тих своїх етнографічних блискітках. Хоча він, наче Раджеш Кутраппалі, все ще думає, що називається метросексуалом.