Мері

Переможець номінації Дитяча книга року ВВС-2018 Сашко Дерманський у книзі "Мері" намагається донести своїм читачам тую святую правду, що він таки вміє писати та копіпастити, а не безбожно халтурити. Хоча, звісно, трохи незрозуміло, чому він відразу не написав щось цікавіше за цей інсепшн, а лиш кинув читачам цю благеньку кісточку. У "Мері" відразу помітно, що щось таки зануртувало, заграло у Дерманського після рецензії Варіантів на його попередню книгу "Жменька тепла для мами". Так Дерманський чомусь вирішив погратися з Варіантами у фантазійні перегони в іпостасі Автора, цебто Бога, хоча відразу міг би стати в чергу десь за Винничуком, Дроздовим та деякими режисерами.

Його дитячий мікс вкраїнських традицій та поп-культурних іконок про сім'ю Ковальчуків (овва та йопта) кучеряво описується мальовничою й веселковою любов'ю (з обов'язковим моральним преображенням реклямної родини), щоб наприкінці жорстоко обламатися лавкрафтіським твістом в дусі кінцівки фільму Man In Black.

Особливим бузувірством цей твіст набруньковується ще тоді, коли нагадати собі про те, що усі попередні сторінки "Мері" сповнені постійними настановами про самопожертву з обов'язковими христологічними алюзіями. Можливо, що саме тому слово "воскресіння" пишеться у лапках? Якщо після совкових ностальгій "Жменьки тепла для мами" Дерманського можна було запідозрити в лівацтві, то таким кшталтом він відразу постає в народній пам'яті либонь якимось атеїстом. Альбо, врешті-решт, заклятим агностиком, який безпардонно стібеться з набридливого сюсюкання, читання моралей та пацанячих мантр в дитячій літературці.

Прекрасна вкраїнська родина (від батька до сина) враз виявляється лише іграшкою в чужих руках, піщинкою в дланях невідомих та всемогутніх сил. Тут зло – лише парсунка, маска, яка грає свою роль. Тут процвітає казковий релятивізм та цитатний постмодернізм, а місцями уся "Мері" Дерманського блукає десь в районі фанфіків. Головні герої – лише статисти (особливо батьки), безликі персонажі (а деякі буквально – безголосі), які загубилися десь поміж книгою Йова та Філіпом Діком. Саме такий авторський вибрик Дерманського стає найцікавішою перлинкою його книги, хоча найбільшою його сміливістю став би той доконаний факт, якби руда лошиця Мері виявилась би на хвилиночку Пресвятою Богородицею Дівою. А так автор іде по-англійськи, а юний читач – типу, шокований (увесь цей квест був лише заради випробувань?)

Схоже, що це щось новеньке в українській дитячій літературі, щоб ось так усю книгу позитивних героїв вели за руку до неосяжного щастя, щоб на фініші безсердечно зробити з них тупеньких маґлів, яким гості (з майбутнього?) стерли усі згадки про магічне. Це вже значно цікавіше та жвавіше за "Жменьку тепла для мами". Добре, звичайно, що після рецензії Варіантів Дерманський не лізе в нетрі сленгу та краще працює з цитатами. Моральні диспути про самопожертву між лошицею та німим хлопчиком – це особливо весело (привіт Свіфту), як і те, що тато більше часу витрачає на роботі з кобилою, аніж з мамою (як би це двозначно не звучало). Однак все це трохи не те.

За всіма тими цитатами та підморгуваннями Дерманський постає лише лайтовою версію згаданих ним авторів та творів. Всі ці "Алісині пригоди в Дивограї", Фінеаси та Ферби, Роальд Дал, Володимир Рутківський, дід Рукавичка, кіт Редька, песик Вареник, горобчик Булька, фентезійні портали з компутерних шпільок тощо, лише наголошують на одноразовості "Мері". До "Землі світлячків" Віктора Близнеця тут якось просто нереально далеко.

Звісно, що експлуатацію дешевих ефектів можна навіть назвати сарказмом з попсового читача, який не бачить далі свого няшного носика. Але стьоби над попередніми переможцями дитячої премії BBC, Коршуновою ("материнському серцю не треба чарів") та Бачинським, таки варто залишати журналістам. Всі ці коні, дива уздоровлення, істерію мами, командний дух, фінальні сльози, діткам – сік, а таткові та мамі – вино – вже давно обстібали Варіанти. В книжковому варіанті це вже трохи несолідно чи як? І для пародії над кон'юнктуркою та халтуркою тут би вартувало більше розмахнутися плечем.