Андрухович та Сон Сови "Музика до і після роману" (2020)

Благенький альбом колективу Сон Сови біля яких знудженим бонусом бовваніє постать Юрія Андруховича.

Візуальна культура відкрила друге дихання письменнику Юрію Андруховичу. Позахмарний Патріарх враз зійшов зі своєї веселки, і відразу чомусь почав шльопатися своїм статусом об щось дешевеньке, наче треш.

У цьому переліку, наприклад, можна згадати бездарну екранізацію роману Софії Андрухович "Фелікс Австрія" у стилі колгоспна самодіяльність від режисерки Сиволап, яка називається Віддана (хоча мала б називатись – Відгодована). Йому ще навіть там пощастило з екранним часом (як початківцю на тлі корифеїв), а його фертикувата присутність у тому пленерному балагані навіть підкреслила остаточну карикатурність тієї пародії на кіно. Андрухович ще якось чомусь назвав співачку Лободу нашою Ніною Гаґен (якщо Лобода – це Гаґен, то Алан Бадоєв – се газенваґен), але то таке, як зазвичай каже Мирон Богданович.

Помітно, що у Патріарха під крилами ще є купа нерозтраченої енергії та завзяття пострибати пріапічним козликом на пасовиськах Пана, але з його іміджевим статусом варто відразу втікати гігієною на гарматний постріл від колективу з назвою Сон Сови. Це ж наче перелякані хіпстери Jonathan Livingston, які навіщось зайшли мощами на територію Амброза Бірса.

Звісно, що альбоми а-ля "Музика до і після роману" не є чимось новим для Андруховича після перформансів з Karbido, а альбоми Мертвого Півня "Кримінальні сонети" (2008) чи "Made in ЮА" (2009), як і вся їхня творчість на вірші Андруховича, то взагалі якийсь недосяжний нині Абсолют. І на "Музика до і після роману" з Андруховичем все наче ок, оскільки проблеми тут лише з саундом колективу Сон Сови та подальшою візуалкою їхньої кооперації, отим трешем, де паяцикове жевжикування Патріарха в подертому халатику нагадує львівський фільм Михайла Ромма Мрія (1941).

Реклямка в анонсику обіцяє слухачам карнавал, буфонаду, кабаре та суміш неконтрольованого божевілля, але насправді все це, звісно, що фейк. Радіоспектакль від гурту Сон Сови величають чимось авангардовим та джазовим, але насправді на альбомі "Музика до і після роману" чути лише середньостатистичний комфорт зачиненої кватирки. Млява та беззуба нудота у блаженному сні, а не наелектризоване кабаре. Чути тут, перефразовуючи якось Володю Бєглова, лише якийсь інтим у гробах.

Анонімні герої Радіо Культура ледве не щоночі опівночі подібне дають на Українському радіо, наприклад, Жака Бреля під Гі де Мопассана. А тут ось така вуаля з авангардним понтом. Навіть незрозуміло, де обабіч всього цього пережованого можна доладно припасувати хоч якийсь стьоб. Яким цирковим ефектом Сон Сови збирався втримувати свого слухача? Жодної іскри, все передбачувано на три кроки вперед, експлуатаційні зальоти в бік Мертвого півня (на прикладі "Відхід Фелюся" весь альбом можна було робити блюзовим).

Втомлений геройчик цирку ("Фантом") на знудженому альбомі періодично нагадує якийсь дитячий альбом для діток (з метою букварного саморозвитку), а ще мітить інколи території ДахиБрахи чи їхніх стерильних сестричок Dakh Daughters. На щось більш-менш цікаве тут можна натрапити лиш на "Цирк Ваґабундо III" (але без духових), а трек "Любов – це людське" – це найкращий момент альбому, де новий романтик Андрухович цілком би міг бути в юності фанатом Spandau Ballet з жабо на шиї.

Зять Андруховича наче шарить в музиці, і міг би підписати тестя, якщо він вже полюбляє щось таке з нафарбованими щоками, на колибну колабу з колективом Хакерман Знищує Віруси, тим більше, що сам Бог вже благословив такий союз. Чи на колабу з ДахоюБрахою. Або на колабу з харків'янами Soom, особливо після їхнього диска "Джєбарс" (2018), де можна було б підтягнути самого Неборака.

В ідеальному світі Юрій Андрухович, замість цього трешевого дрантя під панк (за німецькі 80-ті в українській культурі наче відповідає ВВ зі своїми танцями), мав би осідлати щось значно вишуканіше з дулею в кишені. Якщо вже він такий переверзійний пересмішник у жевжикуватому циліндрі льондонського денді, то міг би взоруватись поглядом на Roxy Music та співати панахидку за Європою в часи коронавірусу а-ля "A Song For Europe" чи виокремлювати шульціанівські мотиви у "In Every Dream Home a Heartache".

Голосу Андруховича відчайдушно бракує саксофона. Панночки й так мліють та знемагають колінами від його маніжних обертонів, і тут ще й перед ним відкривається ціла нива та слава вкраїнського Браяна Феррі у його сольних проектах з гутаперчевим софісті-попом (для хлопчиків та дівчаток). Це також ще одна можливість вкотре втерти шмаркатого носика своєму закарпатському імітатору Любці. У навколишньому світі, якщо не ізолюватись на карантин, завжди є чимало осель, моделей для наслідування чи збирання. А якщо Юрій Андрухович вже так наполягає на німецькій мові, то для нього є прекрасний приклад для реалізації своїх талантів, фрісковий колектив Part Time "Ganz Wien" (а якщо він дуже-дуже хоче, то і в такому варіанті).