Our Atlantic "На глибині" (2024)

Чемний уманський колектив Our Atlantic повертається з новим альбомом милого та безгрувного реалізму, щоб безслідно зникнути до фінального треку.

У світі нової вкраїнської музики гурт Our Atlantic старанно плекає статус середньостатистичного ВІА 70-х років 20 століття. Якщо найкращі з гуртів того часу намагалися хоча б розширити межі того радянського гетто, то Our Atlantic цілеспрямовано себе туди затискають.

У совітів був соцреалізм назагал та його сторонній, достатньо пародійний, бік поза очі, а от хоч якусь ідеологію у наївному реалізмі Our Atlantic потрібно довго шукати. У цих старорежимних апостолів правди та світла нема нічого на споді. Навіть райдужного ескапізму. Вони просто простодушні чемнюлі без гріха за пазухою, яким надзвичайно зручно у залишках торішньої ейфорії.

Після стерильного та механічного косу під фанк українських ВІА радянського періоду "Час розваг" (2020) вони взагалі не змінюються. Суспільне колись на шляху до Євробачення назвало їх якось уманськими бітлами, але потім, схоже, саме злякалося таких своїх дефініцій та заховало це речення десь дуже далеко.

Навіть польовий щоденник свого барабанщика Олексія Бикова під час оборони Києва вони огортають простодушним кітчем нудних звуків. Їхній ретро-соул існує без жодного натяку на грув і десь вже незабаром вони можуть підписатися на колабу з проповідницьким гуртом Мова, який також намагається плекати без груву естетику Українського соулу.

Вони настільки прісні, мляві та передбачувані у своїх зовнішніх ефектах на екрані під вестернову морріконію ("Небо", "Вітре!"), що новий Jack Penate з альбомом "Wondrous Strange" (2024) сміло має стати прикладом пасторальної жвавості. Навіть щоденниковий фрагмент чорного гумору мало що може сказати насправді ("Дозор").

Якусь секунду глибини у цьому соулі вони відразу вбивають своїми чемними інтонаціями та смішною лірикою, де на мить навіть нагадують самопародійного Вакарчука ("Гнів"). Щось ніяк не схоже, що вони читали поезію Бажана. Може вони просто переплутали Бажана зі Жаданом, бо у вокаліста вже такі правильні інтонації, що йому хіба оди партії співать у палацах піонерів та обіцяти учитися й працювати на 5 ("Марні мрії").

На парадних духових другої частини "Марних мрій" якраз момент пригадати військово-польовий альбом Міська Барбари "13 пісень про любов" (2021), який за декілька місяців до повномасштабного вторгнення вже передчував цю війну напередодні смерті. У Міська та парадність була фаталістичною, приреченою на можливість усіляких прикінцевих станів під час бойових дій. У Our Atlantic ця парадність навіть не має фантазії, щоб хоч якось уявити гіпотетичний розвиток подальших подій. Простодушність їхнього блаженного кітчу нічого не бачить за межами ейфорії і навіть не уявляє, що може.

Цю нагірну убогість духу, яку хибно сприйняли через викривлену оптику інфантильності, може врятувати хіба фінальний трек Яни Шпачинської з гурту Zapaska ("Гей, старий!"). Що вона там, власне, робить, наче Гуллівер поміж ліліпутів? Вона приклад зовсім іншого світу, який лише скоса може дивитися на плескання цієї комашні.

У якій бульбашці треба жити, щоб бавитися у ретроманію і нічого не чути про нові альбом Bobby Bazini "Pearl" (2023), Pale Jay "Bewilderment" (2023) чи Les Imprimés "Rêverie" (2023)?