Сергій Бабкін на дні проповідує рибами й безхребетним віру, надію та любов.
Новий альбом Сергія Бабкіна після торішнього скандалу з піснею "Зрада" падає на хвіст великої любови перед загрозою апокаліптичної катаклізми.
Сергій Бабкін вже давно загубив Божу іскру, а її україномовне відгалуження варто відстежувати з 2016 року. Остаточно підсумував це безладне та безвладне борсання його народницький альбом "Далі ми самі" (2022). Далі вже була пісня "Зрада" з чимось схожим на скандал та хвилю хейту.
На новому альбомі "Лютий" він може презентувати лише багатослівний пшик апокаліптичного космополітизму, який злегка замаскований під Віру, Надію, Любов, а також матір їхню Софію. Якщо раніше його каруселька світилась та сяяла, то нині лише поскрипує заіржавіла.
Він скотився на рівень Потапа ("Наша Душа", "Посланим з неба", "Жити у віках"). Щось у цьому є від Божого Провидіння, хоча вони й наче розпочинали на різних полюсах. Нині вже їх майже неможливо розрізнити на теренах загальних слів без жодної конкретики за все добре проти всього поганого. Вони спокійно можуть виступати дуетом та співати всім охочим закордоном про важку пацанячу долю в Україні.
Є велика підозра, що всі нинішні тексти Бабкіну пише сам ШІ, хоча він й раніше прагнув такого стерильного та радіоформатного попроку з філософією на кухні ("Висота"). Замість віртуозної гри слів у старі часи нинішній пастор Бабкін надає перевагу пафосу пророчих застережень під загальною ейфорією про брак любові. У дуеті зі своєю дружиною Сніжаною у треці з підозрілою назвою "Магія" він блаженно виголошує свою старомодну і таку патріархальну лірику на кшталт "Не будь зі мною відкритою до кінця, я в тобі мрію Скарби віднайти. Твоя любов – втіха Творця, що мені, поки, не дано осягнути".
У фіналі свого альбому він закономірного косить під Боно з лексиконом Гріши Козловського та нарікає на те, що "люди загрузли у грошові оберти" ("ПСІ"). Якщо його інтимну близькість з Боно ще можна зрозуміти під час нестримного потягу до святої праведности, то яку приватну відстань він знайшов для себе у постаті Джека Вайта, зрозуміти важко ("Народжувати і Вмирати"). Хоча й Джека він псує банальними пророцтвами а-ля "25 кадрами підповзаємо до урвища".
Жодного сюру у нового Бабкіна вже нема, а абсурду лише на мілісекунду. Інколи, звісно, він ще згадує про свої колишні буфонади ("Посланим з неба", "Товариш", "Жити у віках"), але там він більше схожий на пародію на самого себе, хоча й намагається, схоже, пародіювати танцюриста Монатика чи групу Браво. Схоже, що він й досі не розуміє всіх нюансів іронії українською мовою. Здається, що він повністю втратив найменше відчуття гумору у тих своїх утопічних проповідях про в'язницю душі. Деякі фанати Merzbow, наприклад, можуть на нього образитися за фразу "Втратимо дар розрізняти музику від шуму" ("Алегорія").
Проте, це ще хоч якийсь позитив на його новому альбомі, адже на ньому є перші два треки, які, певне, краще б було просто лишити синглами у далекій історії ("Непробивна", "Про дні"). Попри всю тематичну схожість з усім подальшим це якийсь особливий жах блаженної ейфорії Бабкіна з пафосною присвятою усьому українському народу та згадками про огидну русню.
Це зразковий приклад клінічної самопародії на Бабкіна, який уявив себе Бабкіним Всемогутнім, уявив себе самим Богом на декілька днів, щоб опікуватися солов'їною Україною. Рядки "Люди, нумо заспіваймо пісню. Підіймемо рівень кисню. Хай він покидьків злісних стисне міцно, що в них аж пика трісне" мусять зайняти своє особливе місце у музеї місцевого трешу десь поруч з пісенькою про одержимість бандерівським бісом.
Певне, що нема біля нього нікого такого, хто б вказав йому на те, як це карикатурно звучить збоку. Хоча, можливо, він так просто стібе свою кохану Україну десь з-за кордону. Ще навіть скаже колись Бабкін лагідним дідусевим голосом, що першим почав стібати неошароварщину в історії України.