Сергій Бабкін "Далі ми самі" (2022)
Народницький альбом артиста Сергія Бабкіна під срібними переливами коханої бандурки.
Сороміцький маніфест від Сергія Бабкіна у вишневому садку коло хати, де живуть плутагарі без хрущів та дівчат.
Безболісний перехід від мудрого отця рідного до хуліганської клоунади ще відвіку був прописаний у налаштуваннях Сергія Бабкіна, але на нинішню його україномовну комедію боляче дивитися. Дешевій ейфорії телепроповідницького толку противишся, наче вже зовсім чомусь неприродному та богопротивному.
Яскрава каруселька його гуру рекламних площ а-ля стрічка Очі Таммі Фей (2021) блимає усіма своїми вогниками та закликає до нестямних обертів навколо, але від надміру тієї екзальтованої солодкавости відразу хочеться блюванути. Попри всю макаронічність його ранньої поетики у складі гурту 5'nizza він й досі чомусь не може впоратися з нюансами української мови (його посестрою у цьому питанні є співачка Джамала на двох останніх альбомах). Він наче студент без постійної практики, який онлайном вивчає українську мову як іноземну.
На своїх перших альбомах Бабкін міг проникнути своїм всевидячим оком в основи світобуття та водночас побачити всіх разом і кожного зокрема окремо. Однак нині він сумний клоун поденщини у понурій лямці радіоформату, де бурлакою суне за собою цілу баржу вторинних звуків без іскри чи ризику. Раніше у нього траплялися моменти одкровення, щось важливе, що просочувалося сокровенним у найглибше назавжди. Але днесь у нього зазвичай лише карикатурка в стилі радянського Тичини, де замість тракторцевого "дир-дир-дир" лунає рекламне "де би я, де би я, де би я". Радіоформат десь і є своєрідним соцреалізмом, де ніхто не має виділятися, всі мають сидіти тихо й однаково, радіти простим істинами, не ставити зайвих запитань та одностайно хитати головою.
Помноження української мови у його творчості варто відстежувати від альбому "#неубивай" (2016), де вже можна налічити аж шість україномовних треків. Це остання зупинка перед його остаточним сповзанням у таргетоване блаженство. У цьому переході від хуліганського постмодерніста до ейфорійного проповідника Бабкіна ще якось рятує достоту фаталістичне мислення його блюзів, а ось сліди маніхейства у його побожних треках (навіть якщо це слова його ліричного героя у "твояволя") відверто лякають своїми бісівськими пастками.
Різноманіття саунду поволі накривається святою простотою шансонного Боженьки, духом юродивості (у власне російському сенсі цього стану), безхитрісним та багатослівним гуманізмом для чайників. Недивно, що тут з'являється якесь незрозуміле суголосся з Монатиком, хоча Бабкін значно розумніший, ніж той богомільний танцюрист ("скапаямечта", "агов", "бабає"). Майже у всіх україномовних треках, окрім хіба що більш-менш у "Пробач", мова вислизає з його рук в'юнами. В усіх його спробах українською витає аура Букварика, кумедія в дусі пізнього Скрябіна ("але"). Якщо тут й виникає якась фірмова іронія мовних ігор з кічовим плямканням російської мови ("любимица", "чудеса"), то усьому в ній він має завдячувати радянській школі радіовистав.
Перший повністю україномовний альбом Сергія Бабкіна "Музасфера" (2018) уроче осідлав прісний світ радіоформату, його рекламного дзеленчання. На всіх треках альбому українська мова продовжує вперто втікати від нього, і якусь хоч трохи вдалу інтонацію він намацує лише на "Бог дав". Бабкін знову не цурається нових звуків у своїй дискографії, але вся його грайлива прифанкованість завжди кидає якір у лекальному поп-році ("Моє кохання", "Зачаровані", "Народитись"), який ще заходить кон'юнктурою у ліричне народництво ("Тому"). Лише його блюз й досі лишається йому вірним перископом у минуле (навіть у неймовірно бляклому стані).
Якщо все це виокремлювати у щось ментальне, то це буде пенсійним форматом Adult contemporary music, хоча навіть під час спогадів про славетне минуле просто неможливо слухати його екзальтований наїв про промені любові ("Дихай повільно"). Райдужна задушевність його радіоформатної деномінації, де так полюбляють бомбардувати усіх любов'ю, починає нагадувати задушливий світ правильних персонажів у комерційній лінійці ароматів тіла Гвінет Пелтроу, а тому звідти варто відразу втікати.
На мініальбомі "Далі ми самі" (2022) з сімох треків та чотирьох віршів сподіваєшся на хоча б якусь іронію в кожусі, тому що у батька Тараса вона там якраз й була, хоча цього так і не помітив мерчевий мистець Грехов. Однак хоч якусь дулю у бабкінській кишені можна зауважити хіба у бік маніфесту Віктора Цоя "Дальше действовать будем мы".
У сороміцькому маніфесті вітця рідного Сергія Бабкіна у вишневому садочку немає ні іронії, ані Антонича. Патетичні віршики про бідну неньку-Україну під щось ембієнтове чи гітарний перебір є цілковитим трешем. Проблеми з українською мовою нікуди не щезли, і тому всі ці покручі можна слухати хіба що з великої любови до раннього Бабкіна.
Хз, чи він хоче райдужно приміряти корону пророка нації вслід за останнім Монатиком ("Хто ми є"), та наразі його можна назвати лише конкурентом для неошароварників Kozak System та Гайдамаки ("Пусти", "Шаманська народна") з усіма тими маркерними мольфарами та хоровим "святий Боже". Чимось настільки прямолінійним аж до дубовості, наче фанерний бронепоїзд, що відразу проситься у якийсь дешевий серіал про долю однією родини на тлі історичних подій цілого століття.
Над ним знову починає витати тінь його старих хітів (назвімо це так для шанобливої толерантності), але навіть патріотичний транс "Далі ми самі" не здатен наразі піднести Бабкіна на колишнє піднебесся. Якась іскра колишньої слави ще виникає у регейному "Заповіті" за іконічним прикладом "Ні, жінко, не плач", але й вона швидко зникає у кічовому приспіві "все буде Юкрейн".
Незвично за таких кожухових обставин, але найкращим треком альбому "Далі ми самі" (2022) та нарешті чимось автентичним є російськомовний трек "Победная" з іронією під Давида Гоцмана про пропагандонів у стилі альбому "Взблатнулось" (2008). Такий собі смішливий привіт пітерському Розенбауму з цього боку парадного добра.