Дев'ятий альбом попрокового гурту O.Torvald з полум'яною романтикою для маленьких принцес.
Затишний світ колективу O.Torvald продовжує незмінно плекати свій внутрішній чин в очікуванні стадіонного дощу зі запальничками наголо.
Стабільність та комфорт завжди були найбільшими чеснотами чемного гурту O.Torvald. Не зраджують вони цьому благочестивому образу й на новому альбомі. Скільки б вони рвалися ревно рвати струни душі назовні, їм завжди найбільш приємно чутися у розчуленому колі на грудях.
Питома стихія гурту O.Torvald – це терени попроку з балядами до романтичних мультфільмів та фільмів. Наприклад, якраз вийшла стрічка Damsel з Міллі Боббі Браун, і якби хтось зняв щось подібне на вкраїнському ґрунті, то саундтрек з цього міг би спокійно опертися на міцне плече гурту Євгена Галича.
Якби старанно вони не випалювали гітарами світи панку чи альтернативи, вони однаково звучать як чемний попрок. Комфортний та без несподіванок. Коли вони починають героїчно рвати на собі футболки, читати моралі капіталістам чи наказувати комусь вакарчуками, то це відразу перетворюється на рокову карикатуру.
Галич, можливо, колись й хотів бути Браяном Молко, але внутрішня конституція та незграбна лірика завжди перешкоджали йому дістати рукою цей обрій. Хоча він, звісно, сексапіл. Має певні глемові навички, пародіює Стівена Тайлера та вміє щодня любити щоразу менше (хоча подружка й досі його кохає). І він не зовсім пропащий чи дерев'яний, як той Тополя з кон'юнктурного гурту Антитіла з їхнім попроком чи якийсь Дантес у розлитому жовтому.
Галичу просто варто віднайти щось лагідне у собі та сумирно прийняти цю почесну місію замість того, щоб пускати громовиці чи нищити апаратуру. Хотіти більшого – це не гріх, якщо це безболісно можна припасувати до спідньої натури. Певне, що десь тут йому варто більше прислухатися до Григорія Сковороди та його заповіді сродної праці.
Коли гурт O.Torvald тримається рідних берегів попроку та цурається героїчного пафосу, то їм ціни немає на вкраїнській сцені. Вони там такі милі та свої, наче кохані ведмедики, хоч у ліжко зі собою клади та заколисуй поруч на ніч ("В тобі", "Нас двоє", "Не вона", "Лише у моїх снах", "Вирвана", "Десь не тут"). Шпортатися у них об рештки всіляких гуртів, можливо, й цікаво з якогось дослідницького погляду, але найдивніше там якось почути відгомін Snow Patrol та And You Will Know Us By The Trail Of Dead.
Новому альбому "Втома" (2024) важко чимось здивувати. Пласкі тексти, які вбивають привнесений саунд, а також потяг до хорової стадіонної ейфорії нікуди не щезли. Якось дивно з такою кількістю прямолінійних маніфестів, що у Галича ще немає жодної колаби зі Жаданом ("У вікнах", "Немає мрій"). Галич не зовсім Трент. Його, одного з багатьох місцевих виконавців, переслідує синдром Паліндрома, який чомусь вважа, що вивернута гучність обов'язково працюватиме під час війни у всіх своїх металічних кліше.
Навіщо так кричати, прошу пана, тим оперетковим Белламі? Після подібного вже навіть не дивуватиме трек "Хейту на зло". Наче 19 років на сцені й співати про хейтерів, що та баришівська псевдореперка alyona alyona. Побійтесь Бога, це вже зовсім якось не солідно.
Всі знають, що Галич може краще. Треки "Амстердам" та "Дощ" якраз й існують для того у своєму найкращому концертному стані, щоб радісно вернутися у затишний, рідненький попрок, де можна буде обійнятися та поплакати під дощем на стадіоні одним згуртованим тілом.
Хоча, звісно, гурт O.Torvald завжди може звернути на пісний шлях дуету The Black Keys на альбомі "Ohio Players" (2024)”, щоб втомлено бавитися у фінальному треці попкорном Гершона Кінгслі. У цьому випадку Євген Галич може прочитати лекцію на кшталт "Саундтрек мультфільму про Капітошку як предтеча альбомів Омара Родрігеса Лопеса".