Polyvoda "Pilgrims Never Come Back" (2024)

Коучна аскеза в очікуванні великих змін у недосконалому світі людського буття.

Україномовний варіант дебютного альбому гурту Polyvoda "Pilgrims Never Come Back", можливо, був би значно кращою альтернативою англомовній ліриці анонімної вокалістки. Подібного в Україні бракує, а от в англомовному світі чогось такого ціле море з корабликом.

Після березневого мініальбому "Queens" гурт Polyvoda перестав бавитися у щось містичне, невловне, неповторне чи унікальне. Їхня чудова середньостатистичність англійською рівна, що той екватор посередині. Доладна та впевнена. 

Неосоул там своїми фрагментами більш гнучкий у різноманітті подальшого, аніж дидактична лірика, що так хвилюється за майбутнє у цьому недосконалому світі. Подекуди альбом настільки наївний у своїх сподіваннях, наче та Люсі МакЛін до 4 серії. Однієї книжечки гуманіста Льва Толстого тут не буде, зате є дещо дивна нині в українському контексті фраза "There's no winners in war" ("Bonfire"). З огляду на стурбований неспокій феміністичних маніфестів на альбомі "Pilgrims Never Come Back" можна більше схилитися до тієї думки, що мова йде про війну між Марсом та Венерою, між патріархатом та матріархатом, між розумом і серцем.

Парадний академізм цих маніфестів у тривожному очікуванні нового, прекрасного світу так перегукується з творчістю британки Little Simz, що інколи стає вже зовсім нудно поміж цих коучних праведників ("Fog"). Тут стільки заохочувальних настанов для подальшої боротьби за докорінні зміни та світле майбутнє на кшталт "never let up", "i can win this race" чи "never stay still", що аж дивно, що у цьому переліку немає "be yourself" ("Pilgrims Never Come Back").

Аскетична непохитність замріяних у майбуття активісток таки десь трохи розуміє те, з яким левіафаном вона має справу. Якийсь тихий неспокій гризе їх зсередини, а тому ніхто навіть не здивується, якщо згодом гурт Polyvoda піде кудись вбік трип-хопу гурту Morcheeba ("Ricochet") чи запише супер-пупер колабу з оновленим Стасом Корольовим ("Drunken Road"). В останньому випадку їх має дещо лякати анархічна схильність Корольова до буфонади. Цікаво, чи можна буде від них очікувати у тій безхмарній есхатології чогось на кшталт колаби Baby Rose та Badbadnotgood на мініальбомі "Slow Burn" (2024)?