Електронне вишіптування переляку від найцікавішої наразі пересмішниці України.
Новий альбом київської саундпродюсерки Уляни Автенюк, який ще більше підносить її у статусі найактуальнішої артистки країни.
Загалом, нічого незвичного нема у тому, що дискографію Yuvi ще не вивчають на феміністичних студіях хоча б у контексті патріархальної демонізації кобіти. Наука в країні якось вже зовсім відстає від актуальних подій, хоча й пересмішницький аспект деяких творів Лесі Українки також рідко коли зауважують.
Після дебютного мініальбому "По тобі" (2023) у сутінковій зоні мавських хоралів київська саундпродюсерка Уляна Автенюк презентує загалу новий альбом, де вона старанно позбулася всіх дрібних недоліків торік. Альбом "Спомина Любову" (2024) повноцінний та цілісний настільки, що на подібні збочення в українській музиці мало хто нині наважиться. Потрібно мати особливий розум, чутливий психічний досвід та специфічний гумор. Ніхто не зна, звідки вся ця автентика в Автенюк, але саме вона наразі є найцікавішою артисткою України.
Талант пересмішниці у Yuvi являвся світові ще торік, але нині він вже розцвів повністю. Є у тому вишіптуванні переляків одне підступне покликання споконвіку, яке завжди лякає деяких клієнтів, яким важко дається потойбічне (щоб це не значило) глузування з дріб'язковости декотрих тутешніх станів ("Грим").
Стільки IDM на "Спомина Любову" й потрібно Yuvi якраз для того, щоб показати ту подрібнену постійними змінами та перепадами мінливість людської природи, непослідовність та малозначущість деяких її порухів. Це такий собі щоденний іспит совісті, яким так легковажать тутешні мешканці, щоб просіяти все внутрішнє та відділити зерно від полови.
Шкода, що в Україні ніхто не фільмує джалло, адже це б були ідеальні хіти для місцевої варіації Суспірії. Yuvi ще та лисичка-сестричка. Ще торік у неї вже були сліди знущальної карикатури на певні романтичні кліше попмузики, а нині вона вже просто розриває їх на частини своїми ритуалами ("Пробач", "Мій страх", "Як спомина любову"). Це лише у душному пеклі каналу 1+1 й далі говоритимуть про те, що Надійка Дорофєєва є найкращою молодою співачкою України. Все це, звісно, брехня та агонія, скрегіт піску на зубах.
З огляду на примарну екзистенцію треків "Бігти нікуди" та "Само так і я" її найближчим сусідом у хтонічному глумі є галицький пересмішник з Нідерляндії Zbaraski. Певне, вже варто починати молитися на цю суперколабу. Якщо хтось вже давно не молиться, то може слухати альбом Julia Holter "Something In The Room She Moves" (2024).
Yuvi запечатує своїми ритуалами всі входи та виходи альбому "Спомина Любову". Якщо у програмному треці "Схожі" вона ще співає "Ми надто схожі", то у фінальному треці "Само так і я" вже відверто попереджає про те, "Я не та, ні на грам не та". Вона щоразу вже не та. Та й ніколи, власне, й не була тією.
Трансагресивні практики з алюзіями на Лесю Українку потребують розумної екранізації її "Лісової пісні". Бажано чогось проміжного між еротичним аніме Еїті Ямамото Kanashimi no Belladonna (1973) та чехословацькою стрічкою Яроміла Їреша Valerie a týden divů (1970) з усією її чортівнею та інквізицією. Іллєнкова Лісова пісня. Мавка (1981) лише трохи скуштувала цих незвіданих територій.