Дрогобицькі Хами та ліберасти-Онани

Дрогобицькі Хами та ліберасти-Онани

олександр ковальчук,  8 серпня 2013

Цьогорічна Франко.Місія та Дрогобич божий оповиті скандалами, наче сучка блохами.

І скандалами це важко назвати за теперішньої ери підміни понять. Якісь такі дрібнобуржуазні побути, де одна часть львівської молодіжі ліниво дрочиться з мощами самбірсько-дрогобицької єпархії.

На найбільш презентованому дрогобицькому відео ангели столичного світла борються за безсмертну душу Франка з демонами провінційної темряви і тут немає жодних запитань до того, що відбувається на екрані.

Нічого надзвичайного (зважаючи на заявлені згодом масштаби), але багато веселого з обидвох боків, а не тільки з позицій лютих дрогобиччан. Цікаво споглядати, як дух толерантності ширяє залою, так і не знаючи на кого йому краще вилитись у даній ситуації. Навколо нього літають фрази-фразенки, тези-тезенки, тиради-тираденки і ветеран МВД рубається в темі краще, ніж переважна більшість львівських журналістів.

Цнотливий гопник так щиросердно (і зворушливо) абеткує про те, що письменник романів Франко є романтиком. Лишега так пророче хапається за голову і тільки емоції його дружини абсолютно недоречні у цій метафізиці. Кучерявий хапається за мікрофон. Єшкілєв хапається за дискурси. Провінційні нерди хапаються за велета духу. Коні та люди розбігаються в особистих трактуваннях і тільки Любомир Сікора ображає всіх приватно.

Він виборює своє право на мікрофон, допитується про Ваші повноваження та просить присутніх спекулянтів фільтрувати базар, наче вихований російський шовініст.

Дефлоратори провінційної зашкарублості просять страшного патріота не ображати модератора і вся правда була б на їхньому боці у цьому чудесному у своїй беззубості бестіарії, якби не істеричне аплодування оченяток графоманки Наталі Пасічник. Її теребовлянські погляди псують увесь просвітницький фен-шуй та символізують про те, що й у лавах ангелів є чимало обмежених персонажів, що нічим не відрізняються від дрогобицьких демонів.

І це ще добре, що Єшкілєв не привіз зі собою ще одного феномена станіславського графоманства – Карп'юка, а десь поблизу не виявилось графомана Любки, який валить на Збруч банальні політичні тексти неактуальні вже років 50, чи тієї ж графоманки Форостини.

Так графоманська сила остаточно нівелює усі шанси франкових просвітників на позитивне місце в історії.

За такого цивілізованого холівару лише цікаво, що ж там конкретно нащебетала у Самборі Наталка Римська, яка інколи полюбляє лізти до батька в пекло через роз'ятрений багрянцями анус.

Лишається тільки сподіватись, що вона не прийшла до світлого образу Франка через труп каудільйо Франко, бо на чомусь такому подібному вона вже одного разу конкретно обламалась. Її розумова недалекість зблизька, напевне, справляє дивне враження навіть на друзів.

Отож, постфактум чомусь вирішив стати відверто факовим, бо у хайповому осмисленні цієї історії ангели почали лажати, ще більше, ніж демони.

Ангельська реакція на таке тренування на дрогобицьких кішечках виявилась такою тотально неадекватною, що остаточно розмила межі між силами світла та темряви.

Екзильна львівська інтелігенція чомусь (хоча чому чомусь) залізла у непомильне месіанство і з того стигматного амвону почала репетувати про якийсь міфічний успіх. Священні доярки та дояруни раділи розстрілу Римської, наче її беатифікації та втішались своїй нульовості, наче власній геніальності. Вони оклично кайфували якомусь доброму чорному піару, а Марек, усією повнотою свого обійстя, заявив, що поставити Хама на місце – це крок до мрії (хоча з Хамом їх пов'язує, хіба що ретроспективність Сима і Яфета).

За провалом української літератури (заявленим Єшкілєвим) не зовсім зрозуміло про який успіх глаголять ці наївні малятка, підносячи свої дрібнички до рівня планетарного масштабу. Забакланити дрогобицьких биків – це успіх, це масштаб, це виклик українських письменників та поетів? З таким успіхом вони можуть оголосити хрестовий фаріон на дитячі садочки. Там ще не п'ють дорогий французький коньяк.

А якщо так, то за таких обставин і відсутності необхідних масштабів, вони (ангели та демони) потрібні один одному, як християни підарасам, як іню – янь, як мавпі – газета.

І хіба це не живі свідчення інфантильності сучукрліту, про які говорив Кучерявий у своєму інтерву?

Для багатьох наближених до цієї історії є легша для розуміння аналогія. Коридорами УКУ, напевне, й досі блукає ця педагогічна притча про ту благодатну мить, коли студенти богословки забакланили у лондонському бусі якогось бідного єговіста. Відтоді ця анамнеза підносилась як вершина богословської еволюції та апологетики, зате коли Гузар починає допитуватись про теологічну школу (традицію) в УКУ, то там всі причетні до екзегези чомусь відразу стають на роги і трохи на копита.

Уся ця релігійна дискурсня зринає тут не випадково. За декілька днів з'являється пост-фактумна стаття Єшкілєва, де він спочатку чомусь вирішив піти обламаними стежками Римської. Імперія вирішила добити і без того слабенького супротивника, що ще й так щиро підставляється (хоча й пише краще, ніж більшість львівських журналістів).

Зауваг до статті (як і до дрогобицького виступу) немає жодних, але там, де Єшкілєв починає згадувати про анахронічний релігійний дискурс (який не вимагає переоцінок) своїх ідейних супротивників починає виявлятись, що саме такий дискурс притаманний і його ідейним побратимам та посестрам.

Так після вище згаданих немовляток проголошує свою євангелію Єшкілєву й Ірина Подоляк: "Блискучий Єшкілєв. Ті, хто має вуха, хай почують, ті, хто має очі, нехай прочитають, ті, хто має розум, нехай осмислять. Іншого шляху, ніж іти "в народ" все одно нема, на мою думку". Серйозно? Камон.

Але вгроблює усю перемогу Єшкілєва (і Лишеги також) не вона і не вони, а найбільша цнотливиця Львова та навколишньої Галичини – Володимир Павлів, той невдалий епігон Кривенка. У своїй статті про внутрішню екзилу цей діаспорянин такої тоталітарної шизо-структури як УКУ починає мироточити, наче Садовий після побиття.

Він починає проектувати власну астенію на усі навколишні палестини в дусі своїх убогих маніпуляцій (підміна понять, терористичні узагальнення), що переважно практикуються на садовому західнеті. А в контексті тусовочності, клановості та провінційності львівської інтелігенції (та й української, зокрема) це вже подвійний удар у спину виступу Єшкілєва.

Поміж цих побрехеньок ангелів та демонів шкода лише розіп'ятого Кучерявого, бо жодних диких форм опльовування прози Ліни Костенко не існувало в природі.

У тривалому маразмі навколо її записок винні кабінетні фантазії Тетяни Вергелес з ЗІКу, яка невідомо, чи отримала якусь монетизовану сатисфакцію від малковичівської сансари за таке просування прози Костенко, але факт залишається факом.

Навіть більше, після такої маразматичної ескапади Вергелес на місце праці одного з учасників кабінетної зустрічі почали надходити телефонні дзвінки від місцевих патріопоток з вимогою звільнення даного імярека через публічну неповагу до світоча нації. Це, напевне, і сталось би у цьому задрипаному триперною побожністю Львові, якби не втручання вищих сил.

А Вергелес й надалі спить і бачить себе захисницею факельного авторитету Ліни Костенко перед якимись кабінетними молокососами. І навіть читає моралі про журналістські стандарти.

Цікаво, а де уся ця пиздобольна нині інтелігенція була тоді, де справді був хоч якийсь масштаб і виклик, бо трусити блискучими яйцями перед гобітам може кожен задрот.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.