Євромайдан

Колективний майданізм

олександр ковальчук,  4 грудня 2013

Тупцююча бездіяльність львівського Євромайдану вдарила в голову деяким обмеженим персонажам.

М'ясорубка львівського Євромайдану вже звично підносить особисті дрібниці до планетарного рівня.

Мізерія віщає від імені львівського Євромайдану про оте відвічне людське бажання вдавання, переоцінювання власних можливостей.

Львівський Євромайдан щоденно сповіщає про необхідність метаморфоз, але так і не доходить до того рівня рятівного преображення, де можуть розпочатись хоч якісь реальні зміни.

На цьому етапі перебільшення власної важливості львівський Євромайдан стає філією цукербергівського Фейсбуку.

У Фейсбуці, а відтепер і на львівському Євромайдані особливо фанатіють від малювання ідеального портрету своєї юзерної персональності. У Фейсбуці та на львівському Євромайдані більшість присутніх (а можливо, що й усі) хочуть видаватись кращими, ніж вони є насправді (чи були до революційного етапу у житті країни).

Львівський Євромайдан став (чи поволі стає) простором уявного покращення (і тут він може передавати дружні салюти товаришу Азірову), місцем демонстрації своїх демонів ліпшими, ніж вони є у закутках домашнього затишку.

І хоча усі навколишні ще досить чудово пам'ятають про те, ким і чим були ці персонажі у дореволюційному періоді, вони (ці покращені персонажі) продовжують тупо перебільшувати навколишній простір, де Майдан чомусь стоїть на клюмбі, революція – чомусь і досі повзуча, а перемога – вже чомусь викрадена політиками у сопляків.

У фейсбуці також ще досі деякі вуйки не помічають отого славнозвісного комунікативного переходу від анонімності на персоналії.

Виразником таких зачекінчених процесів на карті революційної географії став вічнопереляканий викладач УКУ та керівник прес-центру львівського Євромайдану Отар Довженко, який ніяк не може збитись з тієї ейфорії (як й усе УКУ), що Фірташ усе купив.

Цей укуківський маніфестун запропонував організувати у вирі революційної прі полювання на відьом у середовищі журналістів.

Ідея цікава та полум'яна, але чомусь вибіркова і тому – дуже обмежена.

Вибіркова обмеженість переляку Довженка у тому, що у цих списках не буде митусиного кінозалу Вови Павліва (тут можна подивитись на те, як бездарно Павліва намагаються висунути у президенти незалежної Галичини і ще раз зрозуміти той факт, що тоталітарній структурі УКУ притаманні величезні проблеми з гумором).

Не буде товаришки Паплаускайте з дещо пацаватого журналу Репортер. Не буде Васі Расєвіча з його гієнистими киданнями на людей. Не буде товариша Зайцева у якого винні всі, але тільки не історики.

Не згадає вічнопереляканий Отар Довженко у цих розстрільних списках і власну парсуну. А саме, неодноразові факти неустанного вилизування залишків джинси з перезбудженої гідності газети Експрес.

Майдан постійно спонукає переляків до натяків на геройство і тому логічно, що у такій ситуації Довженко не став дотримуватись звичної тактики сцикливої львівської інтелігенції та інших креветок пера – тотального непомічання.

Хлопчик хоча слави, як Садік піару. Бо Довженко – не авторитет і навіть не совість нації. Як журналіст (чи медіаексперт) – він валяється десь під плінтусом. Як письменник – ще глибше. В ієрархії укуківських джунглів він звичайна шістка.

А історична доля усіх шісток саме така – першими забагато триндіти на старті, щоб вже на фініші першими і вигрібати. Шісток ніколи і нікому не шкода. Вони ніхто. І це ще один фак на упосліджений рівень керівників та глашатаїв львівського Євромайдану.

Довженко, наче гопник Тітушко – рипається лише тоді, коли навколо нього тусить улюблена спільнота укуїстів, а один на один, тобто тет-а-тет, він лише щось розгублено заїкається та ледве мекає непомітним вокалом.

Так несподівано виявилось, що найбільшими фашистами у цій країні є не тільки Беркут, але й галицькі толерасти.

Та й взагалі, фішкою цих революційних днів є особлива активізація фрагментарних переляків та вічних конформістів, які то бачили танки біля Львова, то чули Беркут у передмісті, то відчували тітушків у місті.

Схоже, що перебільшення масштабів додає у їхнє бездарне життя хоч якогось сенсу.

P. S. Цікаво, а ця безпосередня убогість Карапінка буде хоч якось вибачатись перед Колодрубець за сматрящу, чи вона ще й досі думає, що на "Львівській хвилі" усе було так, як про це сповіщали ЗМІ?

Це ж так по-християнськи – оббріхати людину на хвилі колективного авралу, а потім благодатно розчинитись у випорожненнях власної порожнечі.

А оскільки оббріхування – це звична практика УКУ, то для них та деяких євромайданних переляків і звучить свіжий трек Childish Gambino "Life: The Biggest Troll" з альбому "Because The Internet" (2013).

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.