Порошенко нарік себе у Львові новим Мойсеєм і урочисто увійшов у статус найбільш емоційного президента України.
У такому безсоромному закликанні на власне ім'я та прізвище символічних витівок емо-бой Порошенко уподібнюється до місцевого мемо-боя Романа Брезіцького з його інтонаціями молодого пароха у забитому селі, аж настільки правильного, що аж хочеться стрілятись від його вдаваної ідеальності.
Поромен, звичайно, дещо не такий, як Брезомен, але кінцевий ефект у них аналогічний. Порошенко увесь час говорить так, ніби безупинно розповідає анекдоти. Навіть коли вже ледве не плаче, або внутрішньо обурюється – він усе ще розповідає анекдоти. Ідеальність завжди підозріла, а чемність (ближча до бажання усім сподобатись) – це завжди геморой для когось іншого. Ідеальна харизма Порошенка тисне на усіх навколишніх навіть тоді, коли його ще не має поблизу.
В Академії сухопутних військ усі чемно вже годину чекають на прибуття Порошенка. Солдати і солдатки в літній формі мерзнуть на жовтневому плацу, який домашніми віниками піднімають три салаги.
Салабони більше підмітають повітря, аніж сміття, більше імітують, ніж працюють і це вже хоч якась ознака того, що в українській армії вже щось нарешті змінилось, і що вже не треба морозного зимового ранку (6:00 та мінус 15 за Цельсієм) чистити плац від снігу листами хвилястого шиферу. Навіть коли Порошенка ще не має десь поблизу, то не можна на плацу стояти просто. Навіть якщо вже за це не зашивають сухарів у кишені – обов’язково треба щось робити. Усі фоткають дівчаток поміж молодих солдатиків у, переважно, мішкуватій формі з чужового плеча, що на них висить, але впасти не мусить.
На лівому фланзі лише одиниці мають ідеально припасовану до зросту форму. Одиниці та командири. Верховний головнокомандуючий на мерседесі прибуває на плац Академії і майже відразу помітно, що він не особливо військовий.
Він ігнорує щось ледь помітне, але дуже важливе. Ігнорує та іде далі. Присутні еліти аж кривляться від його присутності. У час життя по-новому їм якось не дуже зрозуміло, як жити далі. У нових обставинах життя Порошенко аж занадто ідеальний для їх сіренького існування і тому вони знову хочуть повернутись до Єгипту, де усе було зрозуміло та просто.
Колодія перекосило, хоча сонця (окрім, Порошенка) ніби не має. Порошенко дуже лагідний президент України, але навіть на його тлі неоковирні спроби Колодія вдавати ніжність руками перетворюються на неприродньо складені руки, ніби він сич, якого нагло роздуплили до життя по-новому.
Усі напружені навіть тоді, коли Порошенко стоїть десь за 50 метрів від них та дивиться у зовсім інший бік. Загарія замрієно дивиться на небо та хоче бути перелітним птахом. Гошовському також незручно у своєму недосконалому тілі і тому він рівняється поглядом на досконалого Порошенка.
Згодом вже Загарія рівняється поглядом на досконалого Порошенка, а Гошовський дивиться замрієно у небо та снить про безтурботний вирій. Невиспаний Синютка прикриває Садового, який запізнюється. Садовий приходить дуже тихенько, ззаду підходить до спин Турянського та Гройсмана та просовує вперед свою руку для вітання.
Гройсман відверто недолюблює Садового і тому таке відверте підкрадання львівського бургомістра ззаду можна вважати підступним умислом. Порошенка ніхто особливо не слухає і тому він у певні моменти більше нагадує Алена Делона в ролі Юлія Цезаря, канонічний образ якого згодом поцупив Пшонка.
Порошенка ніхто не слухає, бо запаралелює з Ющенком і тому він просто нагороджує героїв війни.
Еліти мають випромінювати радість обличчя, бо йдуть з ним до актової зали сухопутки. Солдати крокують на обід.
Крізь плац урочисто несеться костюм Президента України для врочистої зустрічі з львівської інтелігенцією у франковому університеті. Кого тільки не має на цій універній зустрічі з Порошенком: клеврети і арапи, баклани і піїти, резонери і бариги, штріхи і травесті. Усі вони, усі-усі чекають на зустріч з улюбленим Поро-Поро. Усі вони шукають і ловлять його погляд, його святе слово, але в ідеальному ідеалі Порошенко має помітити їх скромну персону, підійти та привітатись рукою.
І не просто так собі привітатись, а привітатись так, щоб цю історичну мить встигла зловити фотокамера. Встила зловити, встигла перекинути, встигла залити, встигла розшарити та дочекалась лайків вдачних парафіян. Але ідеальна харизма життя по-новому чомусь ще не втигла роззілятись благодаттю у франковому університеті. Організатори з бейжиками БПП дико гальмують вже на сходах. Вони не знають: хто та куди має йти і тому їх доводиться послати прямим текстом.
Хто всі ці люди: місцеві штабісти чи просто гіперактивні студіки – трохи незрозуміло.
Усіх провіряють рамками і тому ліворуч так багато скупчилось завкафедр, проректорів та ректорів. Вони утворюють за собою чергу і тому дуже дивуються, коли хтось пре без їхнього благословення поперед них. Особливо хвилюється голосом ректор Пилатюк, але й його перепльовує своєю поведінкою один із заслужних діячів франкового універу на ниві сіяння доброго, світлого та вічного.
Він бачить на шиї фотокора захід.нету Мирослава Пархомика якусь шаликову дивовижу і тому зверхнім імперативом наказує йому зав'язати його строкатість у якийсь більш пристойний спосіб, а не так гріховно, себто по-африканськи. Не будемо тикати расизмом на цю відому у франкових колах людину, яка й так відома своїми алкогольними запливами на пари та єдиноправильною думкою про те, що усім бабам місце на панелі.
Будьмо милосердні, як і заповідав нам лагідний Поро.
Порошенко гряде і в очікуванні цієї миті навіть Діма, Дімочка Добродомов нарешті посміхається чимось живим, незабіганим і невтомленим, бо ідеал таки спонукає людину відкривати назустріч Сонцю усю свою щирість, бути кращим, бути щасливим.
Щасливий навіть переважно стриманий Тарас Возняк. Він сьогодні модерує цю імпрезу і після істерик Парасюка його шанси на нардепство піднялись на декілька відсотків.
Місцева інтелігенція лише на початках вивчає програму БПП з лупою.
Потім скаже Порошенко щось емоційне – і всі аплодуватимуть. Скаже Порошенко щось важливе – і всі встануть оваціями. Совок так легко не минає навіть у душі прогресивних прошарків населення. Десь про такий казус здогадується Ігор Гринів і тому намагається вреглювати логістику місцевих еліт в актовій залі, бо поки охороні Порошенка ще якось толерують фотокореспондентів, то франкові представники з викладацького складу потрохи починають бикувати.
Але будьмо милосердні й до їхнього хвилювання у цьому незрозумілому житті по-новому. Ось, наприклад, Петро Адамик просто розслабився в своїй недосконалості і відразу опинився між Київським та Московським патріархатами, а це значить, це значить, що принаймні ще два тижні над його Шекспіром витатиме хмаринка благодаті.
Недосконалість завжди ближча до Бога, ніж ідеал і тому у цій суконці Ірини Подоляк щось не так. Так її відразу помітно у цьому морі тканинної сірості, так вона сидить з край неба, так їй потисне руку Порошенко, так – її фото висітиме у фейсбуці.
Але щось не так у кольорі цього плаття. Голубий їй пасує не так, суперово, як зелений. Голубий вона може залишити Садовому. Садовому вона може залишити усі ті шкірянки та масивні прикраси, у яких вона, наче у кольчузі, ніби ополченець Дмитрія Донського. Подоляк має звучати свіжо, легко та весняно. Порошенко приходить і все більше нагадує емо-боя. Інтонаційна аритмія дає оте тихо-тихо, щоб потім раптово перейти в оте голосно-голосно і ще голосніше. Від сміху до сліз у нього один крочок. Але навіть коли він ледве не плаче, то розповідає анекдоти.
Він власними руками нарікає себе Мойсеєм та свідчить усій актовій залі про безповоротний вихід з пірамідального совка, але ж іменування АТО Вітчизняною війною 2014 року є цілком совковим підходом і цитати радянські у нього не іронічні, а абсолютно серйозні. Усі все розуміють (і адресу, і дім, і вулицю), а хлопчики у вишиванках туляться до колони на балконі та мліють з планшетами в руках від зустрічі з Президентом. І тільки Садовий дивиться на Порошенка так, ніби той силою забрав його богомдане місце стояння та проповіді. Ще взимку Садовий співав з Порошенком колядок, а вже влітку – більше його критикував та дружбавнив з Коломойським.
Але Садовий не самотній у своїй підозрілості до ідеалів Порошенка.
І навіть Турянський дивиться так на Порошенка, ніби перевіряє зір в окуліста.
Дещо під іншим кутом дивиться на цю імпрезу Ярослав Грицак, який у такому ракурсі більше схожий на прибічника професора Моріарті з відомого фільму з Лівановим.
Саме Грицак міг би бути модераторм цієї зустрічі, а не Возняк, який іде в нардепи. І взагалі не зрозуміло, чому УКУ досі не висунуло його кандидатуру в нардепи, бо ж йому треба рости, а не маліти. Хіба що, у галицьких інтелектуалів існує якась потаємна черга у нардепи. Порошенко любить УКУ та любить Маріуполь. Саме тому одне зі зальних запитань йому було адресовано від студента УКУ з Маріуполя. Схоже, що на цей кар'єрний подвиг його міг благословити Владика Венедикт, який і сам не соромиться бути недосконалим, і правильно робить.
А найбільшим героєм цієї зустрічі міг стати Микола Савельєв зі своїм питанням про Іловайськ, але і його ідеальний Порошенко залишив у статусі антигероя своїми лагідними сльозами.
На цьому зустріч закінчилась: інтелігенція пішла фоткась з Порошенком, а журналісти пішли на його брифінг. У Дзеркальній залі багато закордонної преси та відвалюється розетка біля дзеркала. Поміж оцифрованих азіатів особливо помітна сексапільна іспанка зі спокусливим акцентом англійської мови та південною пластикою.
Навпроти неї сидять сухі та анемічні англосакси. У листах до своїх редакторів вони просто пишуть – пресуха Поро – і це їх давня звичка скорочувати незрозумілі слов’янські прізвища з дикими суфіксами до чогось більш милозвучного.
У дзеркалі Порошенка не має нічого особливого і тому відразу переходимо на фінішну стометрівку.
Порошенко щось довго тре з бабцями біля універу, довго вітається зі студіками на тротуарі, а потім іде до мерса, щоб під’їхати до Національного музею імені Шептицького. На півкроці він чемно вирішує сподобатись усім та оголошує про піший похід до музею.
Охоронці в ауті від такої несподіванки і тому відразу відсіюють усіх неадекватів, поки Поро обіймає якусь випадкову дівчинку поки та не оговталась. Порошенко іде і вітається зі всіма, кого бачить. За ним суне схвильований натовп дигітальної молоді з мобілами та планшетами, ніби це 2 серія 2 сезону Чорного дзеркала. Натовп дигіталів зростає з кожним метром. На стометрівці Порошенко вітається з кожним місцевим шахістом і так на півдорозі до музею наздоганяє Ігора Калинця, який саме йшов зі зустрічі з ним.
Калинець ніби й не думає іти з Президентом до музею, трохи відстає, але цікавість – то ознака справжнього поета і тому за хвилю його вже можна побачити біля зачинених дверей музею, куди вже за мить вбіг Порошенко та його свита. Його не пускають на, напевне, перегляд, ікон. Прізвище Калинець нічого не говорить столичним охоронцям Порошенка, хоча ще так нещодавно він агітував за нього.
Калинець смиренно каже, що неособливо й бажає заходити до музею і просто хоче, щоб охорона Президента України перепиняла його українською мовою. Захеканий охоронець, так заскочений спонтанним бажанням Порошенка сподобатись усім перехожим, повертається до Калинця спиною і стиха передражнює його слова "хочу, щоб охорона Президента України перепиняла його українською мовою".
Так біля музею Шептицького і за спиною Порошенка заслуженого поета Калинця культурно посилають на три веселі букви. Це, звичайно, добре, що ідеальний Порошенко так культурно впливає на мовлення своїх охоронців,але, можливо, інколи варто не бути аж вже таким ідеальним та просто поїхати мерсом.
Емо тут точно не буде і тому звучить AlunaGeorge "Best Be Believing".