Яіцартсюл люстрації

Люстратори скрізь, але тільки внизу, бо мезонін, то ще поки занадто для деяких люстраційних мезозойців. Вони безхребетними копошаться і копошаться у тому перегної, бо деяким з них аж занадто хочеться літати. Тьмяне світло концептуально підіграє люстраційним мезозойцям, а вітак забарвлює усе навколо у колір гноївки, яка хоче стати сіллю землі.

Так усюди формується атмосфера підвальності, атмосфера підземелля, де раз-по-раз зринають у навколишній хтонічності безформні створіння, тобто підземні монстри. Усі вони хочуть якогось нового періоду у своєму житті, усі вони хочуть еволюціонувати поглядами до нового світла у новому небі. Усі вони хочуть, але не можуть. І тому сліпими кротами повзають під землею, відразу та постійно наштовхуючись членами на якісь перешкоди. У цій юдолі сліз вони приречені на вічний головний біль та геморой, бо так завжди тяжко буває коло землі, коло того пекла.

Вони нуртують чорториями у цьому пеклі і хіба не про такий стан людської психології співає Свята Церква ірмосом у своїх різноманітних чинах (від покаянного канону до похорону): "Житейське море, схвильоване бурею напастей, бачачи, і до тихого пристановища Твого прибігши, кличу до Тебе: "Возведи від тління життя моє, Многомилостивий". Але нема нікого, хто б врятував їх від тління. Усі вони очікують на милість якогось спасителя, хоча мали б покинути те рабське очікування та самостійно (є деякі нюанси, звичайно) стати царями і священиками, стати богами. Але як вони стануть богами, якщо ще навіть не стали людьми?

І тому увесь цей Люстраційний форум такий аж до смерті хаотичний, що не тримається жодної купи та розпадається на окремі епізоди, на окремі образки з підземного життя. У президії сидить п'ять вершників регіонального апокаліпсису, які першими відгукнулися на поклик землі.

Хто вони, ці імяреки, не зовсім зрозуміло, але крайній ліворуч – правий секторянин Сергатюк зі своїми неодмінними хуторянськими приколами та неодноразовим сексизмом. Своєю цапиною борідкою він намагається косити під Чехова, але вичавлювання з себе раба, це якось не його парафія, оскільки всією своєю мімікою він більше схожий на артиста погорілого театру.

Рабів не пускають до раю і щоб це зрозуміти варто лише подивитись на імідж товариша Спринського з ГФ "Рабів до раю не пускають", який втомленим голосом євромайданного сибарита з висоти незрозумілого авторитету говорить про самопожертву та щирість.

Він, акі пізній Брєжнєв, увесь обвішаний регаліями майданних сатурналій, які тягнуть його вгодовану благодать донизу, і тому він так поважно тицяє перстами у різні боки. Але Сергатюк не помічає Спринського з висоти своєї правоти та ширини власного досвіду. Він, наче півник у курнику, походжає поміж малих цих та сипле навкруги латинськими виразами у цьому болотці. У хуторянському колориті своєї літературщини він хоче сягнути "Кайдашевої сім'ї", але Сергатюк не Нечуй-Левицький, він більше Небач-Овецький.

Радикальний Сергатюк не довіряє чиновникам Мін'юсту. Він не довіряє державі, бо держава – це корумповані чиновники, а не народ. Він не зовсім переконаний, чи варто аж настільки довіряти дванадцятьом апостолам Соболєва у постолах, бо його київські інсайдери вже повідомили йому про те, що Люстраційний закон незабаром скасують, але спочатку використають для зачистки корупціонерів Януковича заради другого пришестя корупціонерів Порошенка та Яценюка. І тому Сергатюк так свято переконаний, що громада повинна взяти контроль за цим празником життя, координувати та допомагати комісії Соболєва, але, боронь Боже, не розмахувати посвідченням на базарах заради потенційних преференцій.

У цих цнотливих питання неодноразовий сексист (раз і два) Сергатюк чомусь несподівано навіть для себе поводиться і підводиться, наче кокетлива дівчинка, що так манірно повідомляє усім присутнім, що, ну добре, вона згодна не засідати у раді, а працювати у комісії закачаними рукавами.

Так, на його думку, й здійсниться тоді мрія його патріота про оте ще давнішнє побиття морди Андрія Івановича Садового, голови Львова та батька міста.

Такий моментальний перехід сексиста до кокетства і назад до сексиста навіює думки про специфічну проблематику орієнтації Сергатюкової самоідентифікації. Сергатюк мав би знати, що дівчаткам не можна бити морду під час походу до Європи, хоча, можливо, що такі акти його кокетства і є проявами автоагресії за щось притлумлене (спокутою за хамовитий сексизм).

У цього несвідомого колективу люстраторів завжди якась така парканиста доля. Вони кротами постійно тицяються носом у скелетики в шафах, їх відразу тицяє носом хтось анонімний з присутнього колективу однодумців. Ось так за цим фасадом благополуччя бур'яном проростає одноповерховий горор, що так фантастично спародіювали у Hot Fuzz.

Не встигає щирий та справедливий громадянин України Ярослав Візняк на увесь голос заявити про свою присутність, як йому відразу нагадують про брата – Юрія Візняка, екс-голову Городоцької РДА та допитуються про владні переваги для його будівельної контори.

Не встигає охопити увесь зал ініціатива закликати шановних та професіоналів, як вона вже потопає у революційних словах радикалів про те, що всьо, достатньо вже наслухались цієї контри, і тому влада має перейти до простих людей з народу. Але народ на Люстраційному форумі різноманітний і не завжди славиться єдиномислієм.

Ось один люстратор з народу періодично намагається люструвати недоторканного Сергатюка за його побратимські стосунки з владою. І якщо Сергатюк відразу зрікається цього чоловіка, то збурений нарід вбачає у бейсболці цього чоловіка провокативну зневагу до своїх народних звичаїв та обрядів. Його спочатку просять зняти бейсболку, а потім вже навіть вимагають і погрожують багажником.

У цей шапковий хаос намагаються втрутитись своєї кількістю представники Правого сектору, які вартують навколишній порядок. Один з правосеків – у бейсболці, а інший – у гандонці. Шапкуни просять шапкуна зняти шапку, але бейсболіст впевнено заявляє усім присутнім, що бейсболка на його голові – це вияв релігійних переконань, а у побожному Львові кожен шпінгалєт знає, що ображати будь-який символ віри якось некошерно.

У хаотичності рухів завжди нестабільна психіка, особливо у тих, хто сидить попереду, бо більш розумні стоять і сидять десь мовчки позаду. Ось так незафіксовано цей люстраційний хаос намагається відшукати найкращого поміж різноманітних ГО, де є навіть "Золота молодь Винників". Люстратори годинами місять власне болото, а витягнути не можуть, бо вони хочуть і на Путіна сісти, і лососика з'їсти. Несподівано у цьому збуреному спокусами морі, що хвилюється на раз-два, з'являється фігура Ігора Коцюруби.

Коцюруба іде вперед і ніяк не може, наче Арсен Венгер, підняти блискавку у своїй куртці (йому, напевне, також варто вже перейти на вироби фірми Puma). Коцюруба іде і вносить розкол у хаотичні ряди люстраторів, яких він не бачив на барикадах. Коцюруба пропонує пролюструвати зібраних люстраторів ілюстраціями з попереднього життя.

Він говорить про нівелюцію громадських рухів і прикладами наводить діяльність братів-акробатів Пелиха та Стахіва, які стрижуть капусту на замовленнях. Якась милосердна жіночка намагається несміливо втрутитись у захист Пелиха (бо він був на Майдані), але авторитет Коцюруби для неї просто непідйомний. Хто всі ці люди? – запитує Коцюруба у порожнечі. Один з вершників апокаліпсису лиш тільки починає смиренно заявляти, що був на Майдані з 1 грудня 2013 року, як Коцюруба вже заявляє, що йому (вершнику апокаліпсису) вже уготована доля першого заступника голови СБУ з боротьби з корупцією. Іншого вершника люстрації (Романа Лавріва) Коцюруба взагалі не бачив на Майдані, але й Роман Лаврів не бачив Коцюрубу десь там.

Навколишній хаос концентрується ще більше у цій низовій ініціативі обділених та незреалізованих маргіналів. Заміс пішов такий, що від них аж катком пре той вал відчаю останнього шансу. Коцюруба робить контрольний в їхні голови, і оголошує інфу про таємну зустріч люстраторів у Сокільниках, десь у барі. Хоча, якби люстратори збиралась в італійському Барі, то це б був не контрольний, а ціла бомба.

Транзитний Коцюруба, як прийшов, так і пішов, залишивши за собою німу сцену. Він іде та вмиває високо підняті руки. Спринський також молитовно здіймає руки в розпачі, вмивається ними та розпочинаючи процес очищення свого образу від подоби на оселедець. Рабів не пускають до раю, а до корита – тим більше. Далі була пауза, плач і скрегіт зубів.

Більше відео з Люстраційного форуму тут.