Демони Хомицького

Відгуділо і відшуміло нещодавнє вигнання депутата Львівської міської ради Андрія Хомицького (та ще двох братів неазовських) зі свободівського раю.

Закінчились і забулись численні коментарі, інтерв'ю та ходіння по каналах.

Вгамувалось, пережувалось та непомітно виплюнулось літеплим  – ні гарячим, ні холодним.

Чуже горе завжди ось так осторонь і не має на то ні зла, ні емпатії.

Свобода посипалась, а Фаріон – злили. Вона щезла, але вже не така агресивна, бо відтепер може спокійно розмовляти з листям без трави та коріння.

Відспівують панночку Свободу, що ще з зими лежить у гробівці (тут та тут) і ніяк не може упокоїтись з миром.

Нарешті й до Хомицького дійшла черга псалмоспівця, так промовисто окреслена рукою. Нарешті і у варіантівського архіву дійшли руки до відстеження фракційного шляху депутат Андрія Хомицького від хлопчика до мужа.

Того державного мужа поміж конвою мужикуватих свободівців, поміж яких, чого гріха таїти, звичайно, що є й декілька піжонистих знавців останніх тенденцій, які, звичайно, що інколи так по-провінційному переборщують з недоречним у необхідному, але ж не усім родитись Бельмондо чи Делоном.

У тому свободівському остракізмі апріорно більше чогось особистого, аніж партійного. Більше інтимного у сакральному, аніж всеукраїнського в об'єднаному.

Більше там, де завжди лише один міліметр від великого до смішного, де лише один невпевнений рух язиком навпомацки і вже тотально панує царство карикатури (десь так як у "Венері Анадіомені" Артюра Рембо).

Свобода завжди була більше карикатурою, ніж партією і тому ті її закиди Хомицькому про порушення фракційної дисципліни більше нагадують порушення фрикційної дисципліни. Цю здогадку добиває наступний пасаж про невитримання темпу і це в контексті фрикційності – святі слова.

Так в історії Хомицького ще більше починають з’являтися нізвідки гоголівські інтонації, бо бабця, яка скакала на Хомі Бруті, точно знала толк у темпі блаженства. Темп у техніці сексу – чи не найважливіша річ. У мінливості жадань необхідно дуже чутливо відчувати ту мить, де потрібно повільніше, а де – швидше, вище, сильніше.

Але оскільки міністерство пропаганди вже десь поруч, то на цьому, найцікавішому місці, варто вже припідняти повіки на історію Хомицького та перейти до картинок для маляток (поки під сподом буде відбуватись щось інше).

Ось ще зовсім юний Андрій Хомицький блукає на хвилях Амура сонмом незайманих мрій, а Фаріон – наче старшокласниця на останньому дзвонику у пізніх 80-х.

Ось знову вітрами-млинами радісний Хомицький пливе у безодню мов.

Ось він цвіте та ароматить свіжістю навіть взимку.

Ось він робить перші кроки в Ратуші з Ратушою в руках та новим поглядом у розумних очах.

Він греблі рве і ламає вістря.

Він посміхається і він – замріяний романтик бою.

Він посміхається і готується стати термінатором.

Він посміхається – і стає термінатором.

Але щирий усміх на обличчі Хомицького швидко загув, особливо тоді, коли бариги відправили його на гальорку веслувати ідеями. Бариги (ці партійні бонзи) відверто знущаються над ідейними у Свободі, кепкують над їх шапками Януковичем та використовують кожну праву руку, наче зіґ.

Внутрішньопартійні демони, якщо раніше й манили дивними дівами, то зараз більше дико крутять шмарами і сивими хмарами, а це вже момент, щоб застановитись і двічі задуматись.

Так кожен сесійний день обертається у безрадісне лоно печальних подій, де кусай нігті, не кусай – один вій.

У цій лунавій зажурі Хомицький ще сподівається на дзвінок друга.

Та все більше і більше починає дивитись вовком на триперстовий трипер навколо себе.

Він закривається від його (її?) бацил масками та руками.

Але пізно пити Боржомі, коли лиють сльози амури, поранені вістрям необережних слів.

Пізно пити будь-що, і навіть бухати (бо що таке запій, як не ретроспектива, невчасність, втрата темпу).

Пізно вже бити пляшки та картатись самоагресією. Пізно і пізнавально.

Можна, звичайно, хапатись за голову (знаменний акт розпачних автопестощів).

Мовчазний крик Мунка все більше та красномовніше проситься на картину, де вже й так забагато масла.

А вже там – так деформується тілом поміж темного царства скреготу зубів і плачів, ніби це середній етюд фундаментального триптиху Френсіса Бекона "Три етюди голови людини" (Three Studies from the Human Head).

А оскільки міністерство пропаганди вже десь поруч, то на цьому, найцікавішому місці у житті Андрія Хомицького (бо ж не усім варто бути проклятими поетами), звучить чиказьке диско від Martin L. Dumas, Jr. "Attitude, Belief & Determination" зі здається безмежної світової скарбнички соулу, фанку та диско (фанатам соулу, фанку та диско цей грув рекомендується особливо).