Розмова з авторами графічного роману за повістю Івана Франка "Герой поневолі" Кирилом Горішним та Міхаєм Тимошенком.
Двосерійна розмова з Кирилом та Міхаєм про український комікс (серія 1) та з Міхаєм про бум румунської культури (серія 2) з бонусом найкращих румунських виконавців, акторів та фільмів.
Серія перша. Український комікс
Можна сказати, що Ви – піонери коміксу у Львові (та Україні), який для багатьох тут є абсолютно незвичним явищем.
Кирило: Для багатьох це щось досить дивне, несподіване, але сприймають позитивно.
В Україні, поняття "комікс" асоціюється у широкого загалу з жартівливою дитячою книжкою. У нашому ж випадку більше пасує назва "графічний роман".
Ця книжка для всіх поколінь. Мені спочатку багато хто казав, що в Україні ніхто не буде купувати комікси. Це щось таке новаторське і тому дещо невідомо, якою мала бути реакція публіки.
Для мене це був виклик, можливість створити щось нове, не дуже відоме для української публіки, хотів спробувати здивувати читачів продуктом, пов'язаним нашою українською культурою і не хотів повторити те, що вже існує.
Я народився і виріс у Франції, з коміксами навколо себе (або "bande-dessinées" французькою мовою). Це близька мені культура, і тому я захотів популяризувати її тут в Україні.
Шукав захопленого художника, який був би готовий працювати зі мною над цим амбіційним проектом, бо важливо, щоб художник сам був зацікавлений і мав бажання пропонувати своє бачення. Так ми знайшли з Міхаєм один одного.
Наперед було важко передбачати реакцію читачів, але я мав надію, що принаймні молоде покоління сприйматиме це позитивно. Цікаво, що реакція на наш графічний роман, на разі, більш прихильна у Києві, ніж у Львові.
Попит у столиці досить великий і для нас це стало добрим стимулом розвивати різні проекти, і комікси зокрема. Хоча комікси для українців – це переважно супергерої чи козаки. Одне й те ж саме.
Але це благодатний матеріал для коміксів, оскільки таких прикладів тут майже не має. Історія України взагалі сприяє виникненню різноманітних тем для коміксів.
Кирило: Тут все залежить від того як її показати і які теми вибирати. Як видавець в Україні, я розумію, що комікс про козацтво, можливо, буде успішним – славна історія всіх частин України.
Але треба щоб це було оригінально і не обов'язково про супергероя, який закохається у найгарнішу дівчину села, і які народять дітей, які врятують усіх українців від зла.
Мені важливо мати критичний погляд на нас, на українців і це якраз те, що має Іван Франко у "Герої поневолі", і це те, що робить твір доступним не тільки в Україні, але й для інших народів. Там є і поляки, і австріяки, і ми не показуємо, що українці кращі, а лише хочемо показати очима Франка те, що відбулося.
"Герой поневолі" – це серйозна тема, і аж ніяк не те, що переважно уявляється з коміксом. Зважаючи на це, чи не варто було розпочинати з чогось умовного легшого?
Кирило: Це пропозиція для різних поколінь. На презентації дуже часто приходять й старші люди. Є різні причини, щоб читати цей графічний роман. Є люди, які хочуть подивитися на малюнки, є люди, які хочуть читати літературу Франка. Ризики, звичайно, великі, але з іншого боку великий плюс у тому, що це щось нове.
Це серйозний твір, це не "Астерікс та Обелікс", але ми й не хотіли робити щось попсове, не хотіли імітувати те, що вже було десь зроблено, а взяли щось своє на базі локальної теми, але з досить універсальними цінностями.
Міхай: Мені ця тема не видається складною, бо ми подаємо її достатньо гумористично, трохи з гротеском. Ми ж не зробили реалістичний комікс.
А найважливіше, що це комікс про Львів. Ми живемо у Львові, і для Кирила та для мене особисто, це було важливо. Про Львів скрізь говорять, скрізь хвалять, але такої пропаганди Львова в літературі чи деінде – майже не має. Я люблю тему козаків, малював про козаків, але хотілося чогось пов'язаного з нашим містом.
Це початок і це нормально. Який тоді подальший крок? У Львові достатньо місця для містики або фентезі.
Кирило: Я б хотів розвивати серію коміксу "Українська графічна література", наприклад, зробити адаптацію до коміксу історій про Київ. Ми не хочемо замкнутися у галицькому середовищі.
Для початку ми показали те, що найкраще знаємо, оскільки ходимо вулицями Львова, де багато ще залишилося цікавих будівель з тих часів.
Ми добре знаємо це місто, але далі маємо надію розвивати ідеї про різні географічні частини України, різних авторів, з різними художниками.
Триває війна з Росією і що Ти думаєш про якогось актуального персонажа з фронту?
Кирило: Мені це все ще трохи засвіже. Дуже багато зараз бачу видань про Небесну сотню чи кіборгів (а це дуже добра тема). Українцям зараз якраз потрібно знайти свого героя, але для мене це ще свіже.
Я би хотів використовувати трохи інші теми, щоб нам потім не докоряли, що ми експлуатуємо ці теми. Бажано трохи зачекати, що цим займатися. Коли в Америці після падінь веж-близнюків розпочали знімати про це багато кіно, то для мене це було щось нездорове.
У "Герої поневолі" важливою була концепція, яка б привертала увагу. Тому ми брали Франка (хоча міг би бути Шевченко чи Леся Українка) як візитівку, бо створити комікс, якщо ти просто якийсь Іван чи Петро, то для початку, це буде менш успішно.
А тут якщо люди вже чують, що це Франко і це вже діє як реклама. Звичайно, я сподіваюся, що ми не псуємо репутацію Франка і якщо він усе це бачить, то не проти, ми намагалися якраз вшанувати його твір, текст перш за все.
Час від часу у нас питають чому там помилки (русизми), але насправді це не помилки, а його оригінальний текст, так він писав.
Це було головною метою, хоча, звичайно, що я хочу створити щось про сучасне, з сучасними письменниками та сценаристами. Я б хотів, щоб це була жива колекція, а не тільки про минуле.
Міхай: Мені власне подобається, що Кирило вибрав такий твір, бо переважно, коли комусь кажеш, що починаєш працювати над коміксом, то усі згадують про козаків або про Революцію. І це такі стереотипи як в Америці, де знімають фільми про інопланетян чи супергероїв.
У цій книзі дивує те, що обрано не настільки стандартну тему, не настільки популярну тему про не настільки розкриту епоху. Саме в цьому унікальність проекту.
Не брати якийсь шаблон, а взяти унікальні речі, які менше у фокусі людей, відродити їх, бо це дуже важливі теми. Це історичні теми, це не фантастика. Львів у інших контекстах може мати тисячу варіантів розвитку, але для того, щоб зрозуміти хто ми є, спочатку треба розкопати трохи своє минуле.
Цікаво розвивати тему козаків, але це вже якийсь стереотип, що якщо українці, то козаки, якщо румуни – то вампіри. Але є ще й інші цінності, які потрібно розвивати, і я думаю, що це й є найважливіша мета нашого проекту – розкопати і реалізувати менш відомі теми.
Кирило: Візуально ми хотіли, щоб це було цікаво не тільки для українців, але й для туристів, які хочуть побачити Львів. Ми намагалися акуратно відновити вигляд Львова тих часів.
Той міф про австрійський Лемберг про який стільки чули, і який інколи використовують як бренд. Про славу епохи, коли тут панувала мультикультурність, хоча, насправді, ми мало знаємо про ті часи. Знаємо лише верхівку айсбергу, і ми якраз занурилися у ті часи.
Зі стереотипами усе зрозуміло, але поблизу десь відразу блукає Твоя тема – гуцули і десь поруч – Олекса Довбуш.
Кирило: Це б була успішна тема.
За радянських часів про нього зняли фільм і на тому й забули. Тут більше йдеться про те, що підняти пласт більш юних читачів та зняти з нього ті елементи радянського сприйняття.
Кирило: Про Довбуша ми багато що чули, а це ("Герой поневолі") маловідома історія. Ми це спеціально робили.
Я розумію.
Міхай: Це дуже часто звучало на презентаціях, але ж насправді різних тем є настільки багато, що на все не вистачить рук і тому це простір для інших команд.
Я чув, що є хлопець, який малює (принаймні намагається) про Майдан та революцію і це однозначно добре, але як сказав один мій найкращий друг: "Добра ідея – це реалізована ідея".
Будь-яка ідея на стадії ідеї довго не виживає. Може бути безліч сюжетів, але тут справа вибору. Ми наразі вибрали цей, бо він нам більше подобався. А до гуцулів, можливо, колись і доберемося.
А як щодо запрошення інших авторів?
Кирило: Їх досить мало в Україні. Мені вже почали надсилати багато малюнків, бо, можливо, вважають, що у нас круте видавництво.
Хочуть, щоб я зробив та популяризував їх комікс, однак відправляють мені лише окремі малюнки, а вміння поєднати текст з малюнком, вміння надати ритм – це дуже складно. У нас це заслуга Міхая, можливо, це його бекграунд пов'язаний з театром.
Міхай: Графічний роман відрізняється від книжкової ілюстрації тим, що дуже втомлює автора, особливо того, який не має досвіду у цьому жанрі. А якщо говорити про досвід України, то звідки йому взятися? Недостатньо бути художником, бо десь посередині проекту може усе задихнутися.
Наступним кроком після коміксу може бути його екранізація.
Міхай: Ми думали про це, бо це цікава тема.
Щось типу "Персеполіса".
Кирило: Мені більше подобається авангардова, франко-бельгійська школа, де зараз видаються цікаві комікси. А "Персеполіс" – це якраз щось цікаве, а не імітація чогось американського.
Ми зрештою не хотіли зробити якийсь національний продукт а-ля "чим можна пишатися в Україні", ми думали про універсальні речі.
В Арі Фольмана є психоделічна анімація Вальс з Баширом про бойові дії ізраїльтян в Лівані.
Кирило: Потрібно шукати своєрідний підхід, бо якщо знову малювати козаків-гуцулів, то в Україні, звичайно, що будуть це купувати, будуть пишатися фольклором, але іншим народом це буде незрозумілим.
У нас ніби бояться коміксів. У Поводирі були натяки на коміксованість деяких епізодів, але режисер не захотів сильно заходити на цю територію, можливо й тому, що люди цього б не зрозуміли. На теперішньому етапі українського кіно, наприклад, тема Голодомору може адекватно втілитися лише у формі графічного роману а-ля Місто гріхів.
Кирило: Тут треба якось змінювати назву, бо Голодомор та комікс – це щось суперечливе.
Тоді краще "Маус" Арта Шпігельмана.
Кирило: Є дуже талановитий художник з Італії Igort (Ігор Тувері), який попросив нас видати його книжку про Голодомор "Quaderni ucraini".
І тут я ще маю проаналізувати, якою може бути реакція, бо у Франції це був досить успішний проект, але з більш авангардним підходом, без героїв, просто його міркування після перебування в Україні.
Але про це ще трохи рано говорити та й авторські права там недешеві.
Я фотограф, але моя спеціальність "історія", і саме історія (хоча я і не є величезним фанатом коміксів) це те, що мене приваблює.
Ми (видавництво "Леополь"), до речі, готуємо книгу Ярослава Грицака "Коротка історія України" з ілюстраціями, коротка, бо це для популяризації історії, щоб вона була доступною і для іноземців.
Тут усе залежить від таланту, бо якщо хто зробить серіал про козаків на рівні Гри престолів, то тій людині відразу можна пам'ятник ставити.
Кирило: Ми працюємо. Я хотів би ще щось зробити з Тарасом Прохаськом і ми вже з ними говорили про це як це все поєднати.
Мені, як фотографу, нудно говорити лише про фотографію та останні Нікони з Кенонами, і тому, можливо, колись ми поєднаємо з Міхаєм комікс з фотографією.
Серія друга. Бум румунської культури
Країна ніби під боком, але про культуру мають хіба що приблизне уявлення. Про нову румунську хвилю кіно в Україні переважно чули. Про румунську попсу мають, принаймні, приблизне уявлення. Чули про Дана Балана.
Міхай: Він з Молдавії взагалі.
Точно знають про Zdob si Zdub.
Міхай: Вони живуть у Румунії, але також з Молдавії.
Чим тоді живе румунська культура і чим можна пояснити прорив нового румунського кіно?
Міхай: Щось подібне можна спостерігати й у Румунії, бо про Україну знають ще менше. Чули про війну та революцію чули (бо про це чув цілий світ).
Якщо взяти музику, а я не фанат сучасної румунської музики, то вона на вустах і на половині мобільних телефонів в Україні: Morandi, Inna, Akcent, Edward Maya & Vika Jigulina, Tom Boxer, Fly Project.
На радіо є багато румунських виконавців, які, щоправда, співають англійською, і тому мало хто знає, що вони з Румунії.
Вони відомі, вони хітові, наприклад, Alexandra Stan зі своїм хітом "Mr. Saxobeat".
У Румунії якраз хвиля цієї музики, і. власне, після O-Zone (які з Молдавії, але їх хіт "Dragostea din tei" – румунською) всі почали співати англійською і реально зараз триває бум англомовної попси в Румунії, яка добре продається закордоном.
Тут треба повернутися до тем у коміксах, мультиплікації та фільмах в Україні.
Уся різниця між Україною та цілим світом у тому, що там (на Заході) спочатку складають бізнес-плани, як це продати. Вони вибирають сюжет з ідеєю на тому заробити (приклад пілотів, що можуть не піти в ефір), а в Україні сюжети вибирають лише тому, що нам це більше болить, тому що це наша внутрішня рана, наша історія, яку ми хочемо показати світові.
Ми не думаємо з точки зору бізнесу, а лише про те, як розповісти світові про наші страждання чи пояснити усім, що козаки та Київська Русь – це наші.
Американці роблять бізнес і їм це вдається, а нам – ні. Відповідно, більшість українських фільмів знімаються за рахунок державного бюджету, і той бюджет навіть не повертається з прокату.
ТойХтоПройшовКрізьВогонь мав 2 мільйони бюджету, а збори – лише 800 тисяч, тобто навіть півбюджету не окупилося. І це проблема, бо будь-яка індустрія існує за рахунок прибутку.
У Румунії це відчули і так румунська музика стала популярною в Європі, румунські виконавці дають концерти у всьому світі, вони – всесвітньовідомі (та ж Inna нещодавно виступала з Пітбулем).
Вони зрозуміли, що для того, щоб стати відомими треба співати англійською (як Scorpions свого часу), зрозуміли, що для того, щоб вийти на міжнародний ринок треба знати англійську мову.
Щось подібне відбувається й у румунському кіно. Вони зрозуміли ( не знаю, чи з точки зору бізнесу) що потрібно розповідати, які теми чіпляють, які теми варто було б розкрити в Європі, для того, щоб звернули увагу на румунське кіно.
Так з'явився фільм про аборт 4 luni, 3 s?pt?mâni ?i 2 zile Крістіана Мунджіу, який отримав Золоту пальмову гілки на Каннах-2007. Ніби нічого особливого, і бюджет не особливий, але тема глибоко чіпляла європейську публіку.
І все тому, що це була актуальна тема, а не фільм, наприклад, про Децебала (фільми про царя дакійців Dacii Серджіу Ніколаєску, Columna Мірчі Дрегана, Burebista Георге Вітанідіса).
Хоча ті історичні фільми були популярні у Радянському Союзі та цілому світі. У одному епізоді фільму E.T. The Extra-Terrestrial Стівена Спілберга у телевізорі є кадр з фільму Dacii.
В Америці важко було зібрати двадцять тисяч натовпу для масовки, бо це кошти, а в Румунії тоді знімалися, як тепер в Індії по 2 долари, або просто солдати, і тому в 70-х у Румунії був кіно-бум.
У румунському кіно є традиція, хоча тут головне добре знати ринок і відчути те, що на ньому бракує і зняти про це без особливих бюджетів. Ось уся хитрість румунського кіно.
Вони не мають бюджетів, як американці, щоб знімати Спайдермена чи Залізну людину (а це багатомільйонні проекти) і тому беруть доступні їм теми, що можна реалізувати з мінімумом бюджету.
А в Україні (я трохи працюю в ігровій індустрії) можна спостерігати таке, що люди хочуть робити щось подібне як у Америці, але не мають американських бюджетів, відповідно, що такі проекти провалюються.
Якби ми зараз хотіли робити фільм про супергероя, який стрибає будинками у Львові, бо у нас і айтішніки є, і тридешники є, але нам нічого не вдасться, бо не має бюджету, не має ста мільйонів доларів.
Щось костюмоване ми не зробимо, можливо, коротенький мультик на 10 хвилин, бо з усіма нашими амбіціями будемо мати якийсь страшняк. Тому краще видати сто коміксів, аніж робити один неякісний мультик.
А держава якось їх підтримує?
Міхай: Не знаю таких деталей, але не думаю. Нещодавно знімали Aferim! (Срібний ведмідь кращому режисерові на Берлінаре-2015) Раду Жуде за рахунок спонсорських грошей.
Прийшла ідея, він звернувся до друзів, які мали успішний бізнес і ось так збирали гроші.
А якщо держава і допомогла, то дуже мінімально. До держави звертаються вже десь наприкінці процесу, коли вже, можливо, не вистачає грошей, які згодом використовують хіба що для пост-продакшину чи для реклами (можливо).
У Румунії, до речі, ще більша біда з кінотеатрами, ніж в Україні. Мережа державних кінотеатрів майже знищена і лишилися лише такі, як у нас в Ашані (більше для поп-корну). Тому й не має вже того культу кіно, бо у Бухаресті майже на кожній вулиці колись був кінотеатр.
Це дорого і невигідно підтримувати. Були навіть акції протесту проти закриття кінотеатрів, де засвітився хтось з режисерів нової румунської хвилі.
Так вони почали робити для популяризації кіно (особливо румунського) такий собі Караван – їздили всією Румунією і на вулицях міст монтували безкоштовний кінотеатр. Екран, проектор – люди збираються, смакують кіно, і найважливіше – спілкуються, бо навіть зараз вже все можна знайти в інтернеті.
Не можна сказати, що в Румунії знімають багато фільмів (більше як в Україні, але не як французи), але щороку хтось бере якісь призи.
Відкриті кордони допомогли Румунії багато чого зрозуміти, закордонні мандрівки та фестивалі допомогли молодим режисерам розвивати свої проекти.
Зараз і в Україні відбувається щось подібне, і я вважаю, що за 5-10 років тут буде не гірше, ніж у Румунії. Є непогані молоді режисери, я бачив декілька талановитих короткометражок. Бум буде. Є й документальне кіно, наприклад, Жива ватра Остапа Костюка. Будуть й мультфільми.
Найважливіше робити свій продукт і чіпляти свої внутрішні проблеми, бо румуни виграли тим, що давали свої внутрішні проблеми, щось своє, оригінальне, а не намагалися робити копії американського кіно, що вже має сто років історії і тому його неможливо наздогнати.
Террі Гілліам свій останній фільм в Бухаресті знімав. Це ж також дає якийсь поштовх.
Міхай: Я був на подібній студії в Румунії, що називається Media Pro Studios, де знімався фільм Modigliani (і не тільки).
Там багато американської продукції, але звичайно, що не такої великої. Найбільш відомим фільмом, що знімався в Румунії (в румунських Карпатах) можна назвати Холодну гору, а так там переважно знімається Жан-Клод Ван Дам (як і вУкраїні) чи Стівен Сігал, і це вже такий треш.
Ще є Castle Film Studios, що має великі павільйони, техніку, професіоналів і так приваблюють знімати за меншими цінами дешевше кіно.
Є багато румунських акторів, які пробилися на Захід (усіх вже навіть і не пригадаю).
Влад Іванов, який після 4 luni, 3 s?pt?mâni ?i 2 zile грав у фільмі Лозниці Щастя моє та у нещодавньому Snowpiercer Пон Джунхо. Анамарія Марінка засвітилася в Fury з Бредом Піттом і британському міні-серіалі The Politician's Husband.
Міхай: Ще є Александру Поточан чи Драгош Букур, які часто грають на Заході (The Whistleblower, The Way Back). Відкрита Європа дала їм можливість вчити англійську мову, їздити, співпрацювати і через ту продукцію, що дешевше знімалась у Румунії, зробили контакти, щоб згодом їх запросили до Голлівуду.
А найбільш відомим румунським актором (мільйон доларів за роль) є театральний актор Марчел Юреш, який знімався у Mission: Impossible, The Peacemaker, Pirates of the Caribbean: At World's End, Youth Without Youth, Hart's War.
У Румунії сильна театральна школа. А будь-яке кіно потребує акторів. Найбільш відомі актори Голлівуду грають в театрі.
У нас з тим проблеми, бо коли люди з театрів починають грати у фільмах, то через їх театральну вимову та правильну українську мову все це неможливо дивитися.
Міхай: У Румунії добрі театри та режисери. Є добрий фестиваль (я п’ять років був на ньому), найбільший у Румунії театральний фестиваль Сібіу (Festivalul Interna?ional de Teatru de la Sibiu), що вважається третім у Європі після Единбургу та Авіньйон.
І вони рахують важливість не за кількістю глядачів, які прийшли та пили пиво, а за кількістю відомих гостей. У Сібіу був, наприклад, Еудженіо Барба, а також багато відомих постатей, які привозили свої вистави таворкшопи.
Того року, коли я був запрошений на фестиваль та показував свою виставку портретів, то бюджет фестивалю, що триває десять днів, складав 5,6 мільйонів євро. Коли у Львові було щось подібне?
А у Сібіу живе 150 тисяч мешканців. Держава на фестиваль дає тільки 300 тисяч і не більше, хоча й зацікавлена у тому процесі, телебачення показує той фест.
Жолдак там тривалий час там був одним з гостем і співпрацював з театром Раду Станка у Сібіу.
Тому найкращих акторів для румунського кіно беруть з театрів. В останньому фільмі Мунджіу про монахинь Dup? dealuri грають якраз актори з театру, одна з актрис (Кристина Флутур) саме грає у театрі Раду Станка.
Також в румунських фільмах практикують залучення звичайних людей, не-акторів, бо деколи вони можуть в образі бути більш автентичними.
Кого Ти можеш назвати з румунських театральних режисерів?
Міхай: Найкрутішим, одним з моїх улюблених, є Сільвіу Пуркарете (Silviu Purcarete), який у 2012 році зняв свій перший фільм Undeva la Palilula. Це шикарне, сюрреалістичне кіно, водночас суперечливе, бо його важко назвати фільмом (більше нагадує Догвіль).
Є ще Гораціо Малейле (Hora?iu M?l?ele), відомий актор та режисер, який зняв шикарний фільм Nuntamut?.
Я не знаю таємниці нового румунського кіно, бо якби знав, то також був би у Каннах і виграв би якийсь приз.
Вважаю, що перш за все, це відкритість. Ти ж казав, що у нас на Україні люди упереджені до коміксів.
У нас не має традиції.
Міхай: Люди мають стереотипи – не маємо і не хочемо. А в Румунії все навпаки відбувається, в Румунії зараз бум у всіх сферах культури.
Держава майже не допомагає, бо є інші проблеми (дорогу робити, будувати будинки).
Але ніде на культуру не виділяються гроші, як сказали французи l'art pour l'art (мистецтво для мистецтва), це світова ситуація і не думай, що десь там держава особливо вкладає в культуру, забудь.
Коли Європейська комісія для входу України в Європу потребує якихось певних кроків, то не думаю, що хтось пише, щозробіть театральні фестивалі з бюджетом п’ять мільйонів євро. Вони хочуть, щоб були дороги, соціалка тощо.
Так і в Румунії не варто нічого очікувати від держави, просто збираються люди-однодумці і роблять продукт. А люди, які купують – відкриті, щоб купити, бо раді, що купують свій продукт, що підтримують своїх.
Купити айфон за 500 баксів в Україні ніхто не стидається. 500 баксів – це не українська зарплата і це чужий продукт.
А купити український комікс? Ой, а що то таке комікс? А нам то треба? Розумієш? За 60 гривень.
За 60 гривень, то ще дешево.
Міхай: Ми з легкістю запозичуємо усі тренди, а комікс не можемо запозичити? Це також тренд. Ми з легкістю споживаємо чужу культуру, а свою випльовуємо навіть не поклавши до рота.
Чим цікавий румунський комікс?
Міхай: У Румунії дуже багато коміксів у порівнянні з Україною, але сам ринок коміксів, звичайно, що не такий багатий, як французький.
Зараз у Румунії популярний журнальчик а-ля комікс, де щомісяця друкують фентезі на базі румунських народних казок, які трохи осучаснюють під Володаря перснів.
Про Фет-Фрумоса?
Міхай: Так. Але він не є дуже якісний, не захопив він мене. У румунських художників завузькі терміни, вони постійно поспішають.
Хоча, на щастя, є велике видавництво, що видало "Персеполіс" та "Маус" румунською мовою, чи, наприклад, "Стигмату" Лоренцо Маттотті. Ще друкують тиражем 10 000 журнальчики Walking Dead, що коштують два леї, це на наші гроші – 15 гривень.
Важко все ж назвати супербумом усе те, що відбувається в румунській культурі, бо все одна на деякі речі ми реагуємо з запізненням. А ось у 70-х роках минулого століття румунське кіно було на рівні з Голлівудом.
Пам’ятаю серію детективів про комісара Міклована та комісара Романа, що в Радянському Союзі вважалися культовими стрічками.
Міхай: Режисера Серджіу Ніколаєску. Ще є Марія, Мірабела.
Марію, Мірабелу знають всі.
Міхай: Це щось таке, як в Україні Тіні забутих предків. Тому таємниці не має. Просто робити свій продукт, робити його якісно, і робити так, щоб ще й можна було його продати закордон.
Але культурний бум в Румунії – це двосторонній процес. Люди, на жаль, неправильно зрозуміли демократію. Після комунізму вони мали дуже великі можливості для реалізації, але хтось пішов правильним шляхом, а хтось – поганим. Хтось призи отримує в Каннах, а хтось – наркотою займається.
Зараз у Румунії масово прогулюють школи, не вчаться, Румунія американізувалася, усе те, що бачив у фільмах – усі з мобільником і жують жуйку. Цього не було, коли я вчився, а тепер – ноги на стіл – такий типаж американського учня в школі.
В Америці таке відбувалося тому, що були різнорасові класи: китайці, афроамериканці тощо. Батьки одних кололися наркотиками, інші – бігали з пістолетами, а інші – у Китайському кварталі з мечами.
У Румунії не має такої мультикультури, але така американська поведінка учня без поваги до викладача стала дуже популярною. Тому, окрім позитивних речей, набралися і багато такого.
Блог Міхая Тимошенка
Топ-10 румунських виконавців
Топ-10 румунських фільмів
Топ-10 румунських акторів