ЗІК та бики

ЗІК та бики

олександр ковальчук,  27 січня 2016

Смерть безсмертного Леммі привідкрила двері для Апокаліпсису і уся нечисть полізла на світло.

Після стількох семестрів поганої освіти на журфаках, після стількох років в опозиції до Януковича, після цілодобового висвітлення всенародного піднесення на Євромайдані у деяких маляток зі журналістської туси Львова та України зродилося відчуття вибраності та святості, відчуття непомильності, неадекватності та безкарності.

І це ж реально дитячий хрестовий похід на вірну смерть, бо ж вони зазвіздилися раніше, ніж навчилися фотографувати, писати та думати, бо агресивна інфантильність та забичена провінційність ніколи не були найкращими порадницями на шляху у Рай на богомданій землі.

І це, звичайно, що нонсенс, коли люди, які ще досі колупаються у власній дупі, забороняють нам колупатися у носі.

28 грудня на теренах інтернету з'явився ролик "Гулянка на одній з центральних вулиць Львова" з програми "Пароль – алкоголь" на телеканалі ЗІК.

І це, достоту, смішне відео, де трійця зіківських биків намагається непереконливо еманувати з себе якісь месіанські комплекси, щоб врятувати затишний львівський світ від чогось лихого, але чомусь забуває розпочати з себе, хоча саме такий слоган можна помітити на їх футболках.

Це не відео, а якась пародія, де антибики по-дитячому бикують, хоча мали по-солідному антибикувати і так висміюють власні потуги на врятування світу та спроби здаватися крутими у власній пісочниці (а не десь на Левандівці чи на Сихові).

Вони занадто добре про себе думають у власних фантазіях і цим нагадують BBC, власне, їх серіал River, де у третій серії першого сезону одним з головних персонажів постає український будівельник-гей у Лондоні, але камон, як багато пересічний українець знає будівельників-геїв?

Варварську агресивність (на тлі непрофесійності) зікобиків ще якось можна було зрозуміти в контексті одного принципу Нікколо Макіавеллі та фільму Sicario, але вулиця Лесі Українки ніколи не була Мексикою, а бикозіки ніколи не були крутими цереушниками, які б'ються за єдиний (контрольований) наркотрафік.

Їхнє відео смішне, бо вони не мають і не знають за що вчепитися. Аж ніяково за те, як невміло вони намагаються висмоктати з мухи слоника. У них стільки викривального пафосу надаремне, що це тріо зіківських бідось починає нагадувати дівчаток у пошуках останнього шансу, які готові на усе підряд: і так, і сяк, і раком, і боком, і підскоком. Кожен лівий погляд для них – всепланетарна подія, кожен недбалий рух – таємний знак, кожне зайве слово – вічність.

Їм би трохи культури та шанобливості, але до адекватності тут невимовно далеко. Це профанація слів "драйв", "скандал", "провокація" чи "епатаж" (яке варто зазначати у словниках тегом архаїзм). Ще трохи і слова "ЗІК" та "бик" стануть синонімами, але через деяких шанованих на ЗІКу людей цього не дуже хотілося б.

Хоча чому трохи, бики на ЗІКу ніколи не були одкровенням. На ЗІКу майже завжди все було дешево, сердито та без фантазії – лицемірне моралізаторство, інквізиторська непомильність та давня традиція тирення чужих фото та відео (Добродомов хоч якось вибачався).

Так, наприклад, у їх ролику "Таємниці Ратуші: Що смердить у місті?" (09.11.15) використані фрагменти відео Варіантів (3:02 – 3:20), але це ніяк і ніде не зазначено, хоча зіківчани телефонували, благали та обіцяли промаркувати, напевне, забули, проспали чи забили.

У цій зіківській пародії, яку знімали у серпні, а чомусь залили у грудні (можливо, щоб закрити рік заднім числом), і де рагулі воюють з рагулізмом, а антибики бикують биками на власних мінотаврів, а не на шанованих алкоголіків, можна, ще помітити випад на подібний та такий ж рагульський проект західнету – Рагу Live, хоча там все ж зрозуміло, що на ЗІКу немає кому подати цим маляткам руку допомоги та спрямувати агресію їх бидло-журналістики у потрібне русло.

Чому, наприклад, ЗІКу не купити в японців оте відоме розважальне шоу (або якісь інші на вибір: тут та тут), де пацани читають скоромовки, а тому, хто не встигає – б'ють по яйцях.

Три члени зіківської антибиківні обов'язково мали б першими зголоситися на її учасників. Тоді б і рейтинги ЗІКу стриміли д'горі, а не валялися на дні, і б патріотизм та повагу до співучої української мови виховували б значно швидше та якісніше.

Якщо хтось втішає себе, що це лише поодинокі випадки у забиченій вкраїнській журналістиці, то це вже тенденція.

Тут ніколи не треба ходити далеко, бо життя саме постійно викидає на берег такі випадки з життя недосконалої людської природи, яку хочуть запхнути у старозавітну політкоректність.

До прикладу, малолітній срачик студентки УКУ Ірини Андрейців після її кумедної статті "Між "своїми" й "чужими". Там вже у статті не було за що помацати, так усе розпливалося і не трималося логіки, а у фейсбучній дискусії навколо згодом – й поготів.

Інкубаторна зазомбованість, нетерпимість під маскою толерантності та агресивна непомильність з дівчинки аж пре фонтанчиком. Вона, ніби маленький Джордж, знає лише одне слово на усі запитання – динозавр, динозавррррррр. І в цьому, звичайно, немає нічого несподіваного, бо Школа журналістики УКУ вже давно чомусь свято вважає себе автономією у складі соборного УКУ, ніби Кримом, пронизаним сєпарськими настроями.

Школа журналістики УКУ вже давно тішиться ілюзіями обраності та кращості, як якось писала одна дівчинка звідти – в УКУ не ходять, а літають, а це рано чи пізно мало вилізти боком. Школа журналістики УКУ ще нічого особливого не досягнула, але вже істерично зловила свою зірочку, і це зовсім не новина для УКУ, де за останні п'ятнадцять років було чимало прикладів психіатричного втручання у здоровля студентів (просто про це не хочуть згадувати).

Школу журналістики УКУ накрила ціла хвиля варварського неадеквату і тому зовсім недивно, що Ірина Андрейців не бачить берега у своєму священному просторікуванні, бо якщо це не банальна маніпуляція чи перука Москви, то такий інфантильний погляд на навколишнє життя стає злочином перед усім прогресивним людством.

Тішить лише одне, що зазвичай, таке гарматне м'ясо, такі штурмові загони гинуть першими, і тому у дечому, навіть шкода цих нерозумних немовлят. Є у православній традиції таке поняття "младостарчество" (про прєлєсть та ілюзії), де першими жертвами Сатани та справ його стають саме ось такі недосвідчені, але переконані, які навчають, повчають і ще й моралі читають.

Немає в УКУ авторитетів, які б підказали іринкам андрейцівим про дитячу хворобу лівизни. То ж не переляканий графоман Довженко буде цим займатися, бо ще мудрий Джон Лютер зазначав, що налякані люди не можуть розумно мислити.

Павлів хотів, щоб студенти УКУ були грозою авторитетів, навіть заповідав їм бути нахабними (у пошуках правди та істини), але дівчатка та хлопчики знову неправильно його зрозуміли, спростили реальність і просто почали бикувати.

Клініка вже давно плаче за УКУ з його фейсбучними скандалами та переслідуванням бідного Володі Бєглова. Школа журналістики УКУ вже стільки бабла витратила на майстер-класи, але результату жодного, суцільний неадекват та зарозумілість. Безплідність УКУ у богослів'ї навіть задокументована праведним гнівом владики Гузара. Зрештою УКУ нарешті треба визначитися: він католицький чи ультра-ліберальний? Бо щось занадто фігова карма в УКУ, їм би усім до церкви сходити чи віск позливати.

Мариновичу та Ґудзяку (як називає їх у приватних розмовах Ірен Адлер – Морозко та Незайманка) серйозно варто задуматися над цією хворобливою тенденцією у стінах університету, бо ще трохи й маніакальність студентів УКУ (більше Школи журналістики УКУ) виллється у постріли та вибухи на вулицях України, Європи та світу, скрізь, де тільки є ці шпигуни праведності та агенти впливу.

Мариновичу та Ґудзяку варто нарешті дослухатися до гласу народного, до гласу Божого, бо УКУ й так вже десять років живе в самообмані. Звичайно, що Маринович та Ґудзяк пізніше усвідомили свою помилку, але малим цим так й не повідомили, і правильно зробили, бо краще маляткам не знати речей, до яких вони ніколи не будуть готові (бо ще проклянуть Христа, не дай Боже). Та й за десять років їх брехня вже поросла мохом, а це, згідно притч Бруно Ферреро чи Ентоні де Мелло, чи ненайважче, що є у духовному житті – викорінювання бур'янів.

Десь тут вже треба закруглятися з бувальщинами про УКУ, бо екзальтовані фанатики знову самі понавигадують купу теорій, щоб потім ображатися та помножувати власну скорботу. Господь заповідав бути милосердним до різноманітних убогих, а подібне помноження скорбот лише віддаляє їх від омріяного спасіння. А цього не можна допустити, треба врятувати кожну живу душу на цій юдолі, то ж нехай живуть у невіданні.

Гопоті з УКУ хіба що можна порадити не брати приклад з Садового та його вірних псів-хіпстерів, але там вже просто не розбереш хто є хто. Бо якщо за журналістку, наприклад, вважати громадянку Боренько, то її варварський текст "Львів проти лібералів. Чому активісти Львова конфліктують з греко-католицькою церквою" сміливо можна вважати дном, маразмом та повним незнанням матчасті життя Церкви, тобто також бикуванням супроти правди та істини.

Якщо у контексті срачика Ірини Андрейців мінімально згадати її старшу посестру Анастасію Станко, якій також подекуди бракує логіки (бо ж вона була у полоні), то можна пригадати випадок, як позаминулорічного Форуму видавців вона так звіздилися своєю звиздою з Громадського, так звіздилися і бикувала в офісі працівників Форуму, що ті ледве не плакали від несправедливості.

І ці люди ще нам заборонять колупатися у носі?

Якщо писати про столичні понти громадянки Станко, то чому б не пригадати про львівський досвід бикування (також на Форумі видавців) ще однієї столичної прими – Ірини Славінської, такої собі перекладачки та літературознавині з набором графоманних подруг від Бабкіної і до Любки, які трохи не роздупляють, що у глобальному селі центр там, де мислення, а не в столиці.

Це епізод з статті про Гаврика та його пуссі-реп, але варто його ще раз повторити для закріплення пройденого матеріалу. Ось цей нетлінний пасаж:

"Що у цій провінційній ганьбі місцевої (такої обмеженої та недалекої) хіп-тусні роблять ці святі люди? Тим більше, що з неї (львівської тусні) періодично насміхається та знеславлює в інтернетах представниця вже київської хіп-тусні Іриночка Славінська.

Причини такого глуму провінційних задротів з вуст столичної штучки майже зрозумілі, хоча, можливо, найбільше спонукає Славінську на такі епіграми в бік місцевих культуртрегерів (та їх співчувальників) один історичний випадок на Форумі видавців, здається, що два чи три роки тому.

Славінська мала модерувати в Mons Pius зустріч місцевих пролетарів з Андруховичем та декількома іншими старами і тому прийшла майже вчасно. Логічно, що патріархи почали серйозно запізнюватися під мамрійські дуби, наче Ющенко, і тому спраглий нарід справедливо почав нарікати на таку непунктуальність своїх світочів. Цей праведний гнів Славінська необережно прокоментувала словами: "Це ж Львів, тут всі запізнюються".

Так поволі у стінах Mons Pius почав визрівати содом і гоморра, бо столичний снобізм особливо роздратував місцеву публіку, а особливо, дещо старше її покоління порядних львівських панянок, яке засипало модераторку чемними звинуваченнями у безкультурності та неповаги до древнього Львова.

Схвильована Славінська, не особливо подумавши, почала палити цигарку у приміщенні ресторану. Така відверта зневага здоровля ближнього з боку столичної елочки-людоїдочки ще більше обурила вголос порядних львівських панянок і тому Славінській довелося бичкувати прямо у залі.

Відтоді вона змужніла та стала на захист геїв та лесбійок".

Якщо ще на мить не відходити далеко від столичного снобізму у Львові, то можна ще пригадати один з візитів Юлії Тимошенко до Львівської обласної ради, куди відомий журналіст Лєщенко невідомо як привів: чи то кума, чи то свата, чи то брата, чи то бойфренда. Той малий, стояв закутаний у шалик, немов великий Маяковський і з погордою дивився на маму Юлю, яку намагався взути Лєщенко з Сонцем у штанях.

Звичайно, можна і треба сподіватися, що усі ці люди десь там згодом усвідомлюють, каються, плачуть та посипають голову, але як же ж вчасно прокинувся серпентарій на Громадському зі зоряним хлопчиком Скрипіним, його баблом та його доменами.

Його фак в етері ще якось можна і треба зрозуміти у контексті того, що відбувалося в країні, але коли згодом на Громадське прийшов патлатий дідусь Венедиктов та вздрючив їх у їх м'які та затишні щілинки, у їх піддатливу недосвідченість, то камон малятка, вмієте фак показати, то вмійте й журфак продемонструвати. І у цій бикуватій інфантилі між Громадським та ЗІКом немає жодної різниці, хіба що перші трохи розумніші.

Звичайно, можна і треба сподіватися, що усі ці люди десь там згодом усвідомлюють, каються, плачуть та посипають голову, але тут можна згадати про невротика Соболєва та прослідкувати на кого перетворюються та де опиняються подібні персонажі.

Отож, пекуче сонце 24 червня 2005 року. Цвинтар орлят. Ющенко та Кваснєвський. Соболєв літає в автобусі для журналістів, наче студентка УКУ. Літає та бикує, бо бачте, він звизда 5 каналу, каналу найчесніших новин і тому його треба пропустити першим у самісіньке пекло.

І ці люди згодом стають нардепами та забороняють чесним людям колупатися у носі? Бо хіба став Соболєв державним мужем? Так собі, хлопчик-побігенька, Пат і Паташон разом з Семеном Семеновичем.

Але не дай Боже думати, що усе тут згадане є чимось модерним, бо це ж, звичайно, циклічні речі.

Тут можна згадати про поганий приклад професора Грицака, який у якомусь там році (дай Боже пам'яті) на сторінках одного львівського видання намагався, та що там намагався, вимагав наказовим способом вибачення українців перед євреями. Десь на секунду Грицак, схоже, сам забув про те, що фашистські методи та вибачення, то трохи несумісні речі.

Після того як його попустили, він трохи збився з тієї теми. Довго намагався юзати іронію та сатиру, намагався жартувати, мов Моллі Гупер, невдало і невпопад. Намагався бути тіпа модним та хуліганистим (була така фішка у львівської інтелігенції років п'ять тому, коли вони безрезультатно намагалися згадати все те, чого не було у їх молодості).

І ось десь тільки зараз Грицак заповів улюбленій спільноті кілька заповідей (про сміх на парах, наприклад), а там скрізь між рядками – німий крик на порятунок, істерія агонії. Грицака потрібно оперативно рятувати (молитися за нього) від участи у ще одному втраченому поколінні. Грицаку потрібен масштаб, його потрібно проштовхувати, оскільки ж він не Прохасько, який буде тихо сидіти і писати на полонині, Грицаку потрібне ширше визнання, бо ж він просто якийсь (ще один) провінційний професор, а душа жадає більшого.

Про крах львівських інтелектуалів, їх балабольні капітули та Несторівські групи треба писати цілі цикли. Люди заживо тліють у цій забиченій провінційності, і немає перед ними ширших горизонтів, аніж оце болото. Немає на них свого Рота чи Шульца. І це трагедія, бо яким буде інтелектуальний ландшафт Львова за декілька років чи десятиліть? Німим, глухим та бикуватим?

І як далеко всі ці еліти від рідного народу, як далеко від усіх його прагнень та сподівань. Як далеко від народу усі ці люди, які колупаються у дупі, а нам забороняють колупатися у носі.

А на фініші цих історій ніщо не є таким помічним, таким життєствердним та життєдайним, як VII секція з альбому Стіва Райха "Music for 18 Musicians" (1977) зі всією своєю одою дискретності.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.