26 травня 2016

Пару ліній, щоб втекти: Усна історія львівського андеграунду

Людина-фестиваль Ляна Мицько пригадала як творилась перша "Лінія втечі", розповіла про свої заняття "прикладною культурологією" і задумалась над визначенням нової української сцени

Ми зустрілися з Ляною на столиках від клубу Люфт, в підвалі якого теж діє клуб Underground, арт-директором якого працює Ляна, яка одного прекрасного дня сім років тому на попелищі "ляльківської" утопії започаткувала фестиваль "Лінія втечі".

28 травня розпочинається чергова четверта "Лінія", перезапуск вже легендарної музично-артової туси після кількарічної перерви.

Цьогорічний фестиваль Ляна Мицько представляє вже як професійний менеджер незалежної музики. Праця, в яку вона занурилась сім років тому, виявилася "сродною" і у своїй царині Ляна вже стала незамінною фігурою у Львові.

Субкультурний гарт Ляни Мицько відразу відчувається у невтомному запалі, з яким вона розповідає про відповідні матерії. Якщо через сім років її очі й далі блищать вогнем, коли мова заходить про концерти, фестивалі, божевілля та абсурд, то значить це вже на все життя.

Сьогодні, спілкуючись з Ляною, дуже легко уявити ту студентку другого курсу культурології, яка у 2009 році вирішила зробити щось "кльове", бо "хтось же ж мав це зробити!"

Дев'ятнадцятирічна дівчина заповнила тоді собою пост-ляльківську порожнечу Львова і продовжує заповнювати й сьогодні. "Лінія втечі" була спробою воскресити правильну андеграундну двіжуху 2000-х, а в результаті спромоглася на більше – створила їй нову, унікальну історію, окрему епоху.

У сучасному Львові це вже справді історія. Точніше, була б історією, якби не Ляна Мицько та її менеджерська діяльність. Завдяки їй "панківський" Львів ще живе, хоча й у своєму паралельному світі.

"Лінія Втечі" у пост-ляльківському Львові

Перша "Лінія втечі" – це було таке ніби "горєніє". Довкола люди витрачали зусилля на те, щоб побухати, поїхати десь, купити першу машину, а мені хотілося зробити щось кльове. Тоді для мене це означало зробити якийсь кльовий фестиваль. Я раптом усвідомила, що ніде нічого не робиться. "Лялька" закрилась і настала біда чорна. Треба робити фестиваль. Бо хтось таки мав це зробити тоді. І в мене сталося прозріння – є трамвайне депо, є доступ, треба щось робити! Нє, щоб почати з малого концерту, та? Але саме формат фестиваль найбільше підходив для вияву мого безумства.

Назва теж прийшла як прозріння. Я тоді якраз купили енциклопедію постмодерністичних термінів. Відкрила якоїсь її серед ночі і натрапила на статтю про "лінію втечі" Це термін, який вжив Дельоз, щось там про пошук. Я читаю і така – те, що треба!

Одним словом, я метнулася в депо. Один з ангарів, той що ближче до вулиці Героїв Майдану, належав не Львівелектротранспорту, як усе депо, а історичному музею. Там планувалося зробити музей техніки, але були певні проблеми і навіть був варіант, що цей ангар просто знесуть. А працював там такий пан Михайло, дуже класний книжний "чєрвь" і крутий науковець. Він розказав мені багато чого цікавого про історію техніки, пов’язану зі Львовом. На одному з фестивалів він навіть розповів про це цілу лекцію. Хоча його мало, хто слухав, – все-таки тема така не фестивальна була.

А тоді він поставився до мене з розумінням. Так трохи стурбувався, не зовсім зрозумів, про що йдеться, але сказав мені –  "Ну добре, ну робіть вже що-небудь!" Я відповіла – "так, зробимо і ще вам допоможемо, привернемо увагу до питання вашого музею!".

Так, виходить, я вже тоді була урбан-активістом, коли це ще не було модним! Ми не просто фестивалили, а рятували майбутній музей техніки!

Отже, ми отримали зелене світло і я почала мутити фестиваль. Придумала, наприклад, величезну виставку фотографій. Просто попросила своїх знайомих фотографів принести, все, що вони мали.

Чи була я куратором цієї виставки? Я просто копала всіх в сраку!

Я дружила з Мартою Льодою, з кафедри скла, і в неї були друзі, Женя і Юрко. Вони всі були злегка творчі. Але не по-галицьки творчі, тобто, чітко творчі, а так якось постійно з новими дивними і цікавими ідеями різними. Робили якісь малюнки, маски і всяке таке. Я їм подала ідею, типу є місце, а ви там малюйте. Коли ми прибирали сміття з ангару, вони назбирали собі різний мотлох, якісь уламки депо, сміття і зробили з того абсолютно шизофренічні і ефектні картини. А себе назвали – мистецький рух "Дристос".

В центрі ангару ми вальнули саморобну сцену. Через знайомих витягла кілька дуже різних гуртів – Годо, Free Breath. Я з того часу постійно так роблю – зводжу докупи на одній сцені абсолютно різну музику.

Долучилася ще творча студія "Сом". Її учасники малювали величезне полотно під пісні Годо. А театр "З вулиці на сцену" робив міні-постановку під кожен трек гурту Ху4. Зараз згадую, думаю, "боже, шо за шиза!"

Організовувати все, звичайно, було нелегко. У Львові для такого потрібно мати комунікативні здібності "рівня бог". Та й погода підвела. Місяць не було дощу, а в день фестивалю вдарила злива ще й з ураганом. Цього ми не чекали. В ангарі був старий скляний дах, всюди текло, люди стояли з парасольками, а над самою сценою була буквально величезна дірка. Нам з басистом Free Breath довелося лізти на дах і накладати клейонку. Злізли звідти мокрі як сатана. Добре, що під’їхали мій батько з братом, привезли сухий одяг і сказали мені, що я йобнута. Це була справжня родинна підтримка!

Потім прийшла міліція і під’їхали автобуси з "Беркутом", у зв’язку з тим, що у нас виступають анти-фашисти Годо, а у Львові в цей день був матч Карпати – Динамо (Київ).

Ніщо не віщувало біди, аж раптом у самому розпалу нам кажуть закривати фестиваль. Я була в такому відчаї, що, незважаючи на свою анти-системність, вже була ладна дати міліціонерам на лапу. Але охоронці, серед яких був мій знайомий, якось все порішали, я вже й не пам'ятаю як.

Наступного року усе продовжилось. Була знову виставка – велика колекція ломо-фотографії від Саші Пса, який був тоді для мене відкриттям. Теж Костя Смолянінов підписався. Був ще різний живопис.

Вже сім років я організовую концерти і ніяк не можу зупинитися. Далі є де, і є з ким. Для мене моя "лінія втечі" не припинялася ні разу. Усе, що я роблю – це та ж сама "лінія втечі". Кручуся зараз на чотирьох роботах – і це все більш-менш подібні заняття.

Працюю арт-директором в клубі Underground, займаюсь сайтом на Afisha.lviv.net, веду ефіри на радіо "Сковорода", організовую культурну програму на Медіа-Форумі.

І ще плюс недописана дисертація, яка мене кожен днь жахливо мучає. Вибачте Валерій Іванович (це мій науковий керівник), я вчора навіть не взяла трубки, коли ви дзвонили!

Нова українська сцена

Зараз в колонках якраз грають мої духовні брати з Києва, гурт Small Depo. Пацани дуже прості в житті, але на сцені відкриваються просто супер! Я, як потрапила на їхній концерт, не могла поворухнутися, стояла і думала – от воно!

Я називаю це "музика для 200 людей". У Києві ситуація трохи інша ніж у Львові. Деякі гурти там можуть збирати повні клуби – Centrum чи Atlas, а в нас на них приходять три каліки.

Є, звісно, кілька груп, які достатньо популярні. Наприклад, Stoned Jesus. Вони просто умнічкі-красавіци. Поїхали нещодавно у свій вже, здається, двадцятий тур Європою, а потім Південною Америкою. Виступали в Ріо-де-Жанейро, Буенос-Айресі, мали там повністю розпродані концерти. Їх дуже люблять у Польщі і у Франції. Це наші пацани, які приїжджали і до Львова і вписувалися в мене вдома. У нас вони зібрали 200 людей. Сьогодні, можливо, після всього шуму, зібралося б людей 300-4000.

Однак, є одна велика і вічна проблема – а де влаштовувати великі концерти? В "Пікассо"? Ріеллі? Нє-нє-нє!

Окрім Stoned Jesus можна згадати Somali Yacht Club. Вони теж доволі популярні у всій Україні і їздять у європейські турне.

А уся інша нова укрсцена загалом залишається маловідомою. У Львові вона трохи вже загнила. Тут більше люблять етно – Йорий Клоц, Гичі, Lemko Bluegrass Band, Оленки.

Це гурти, на яких всі ходять, вони творять основу нашої культурної реальності. Так є. Але незрозуміло, чому інші стилі у нас так провалюються. Багато гуртів просто позникало. Часто у Львові не можу знайти гурти для концертного супровіду і доводиться везти з Івано-Франківська. Був Redbite і то розпався.

Нова українська сцена – це люди, які не бояться ризикувати, грати щось своєрідне. А деякі ще й навіть не бояться й далі грати "львівський рок", або "гамно-рок", як його раніше називали.

"Лінія втечі" 2016

Фестиваль відбудеться 28 травня. Я роблю ніби такий підсумок своєї праці в Underground'і. Виступають чотири абсолютно різні гурти.

Lemko Bluegrass Band – я ними дуже захоплена! Хтось у Львові грає блюграс! Ростик Татомир плаває у цій музиці як вареник в маслі. Відчувається, що він цим дуже преться.

Буде теж пост-метал гурт з Дрогобича Oktopus Kraft. Скромний гурт, але дуже крутий у своєму стилі, вже стають доволі відомими в Києві. Їх запросили грати на фестиваль "Республіка". Роблю на них ставку і пророкую їм велике майбутнє!

І теж гурт із Запоріжжя Злые морозы. Вона грають шансон, але до того грали хардкор. У них на концерті в Києві я вперше побачила як триста людей починають слемитися на кортанах.

Типу сідають навпочіпки і слемляться – штовхаються. Вони вже стали дуже популярними в Центральній Україні і я хочу просунути їх у нас.

Є що згадати

Є що згадати, але немає що розказати дітям. У рамках "Ліній втечі" ми робили багато цікавих проектів.

ХЛУДРЙ – одноденна флеш-виставка в нелегальних умовах закинутої сихівської ТЕЦ, відомої як факпарк. Як писали на афішах – "несмішний" арт від Олега Д. і Жені Г.* Ця виставка доповнить постапокаліптичну картину тіла радянського абсурдного велетня”.

У 2010 році ми там вчинили справжній нойзовий концерт. Усе відбувалося недалеко від мене – я тоді жила в кінці вулиці Зеленої біля недобудованої сихівської ТЕЦ. Разом з хлопцями з "Дристосу" ми вирішили зробити якусь хірню.

Скинулись фінансами і вони притягнули апаратуру і почали знімати звук з будівлі ТЕЦ. Прийшло навіть людей 30-40.

Авангардний концерт в сквоті на Кубанській – замість квитків видавали тоді маски, бо то був період тієї панічної епідемії. Зібрали весь авангард із західної України, який на той час знали.

Акція Фотоніч – робили разом з Галею Алєксандровою. Збирали на ніч фотографів в одній локації, задавали тему і фотографували все поспіль: атмосферу. місце, моделей.

Ніч з привидами. Тоді тусили в Шмідта вдома за містом, а виставку з цієї акції робили несанкціоновано на паркані розваленого будинку на Федорова.

Tribute to Radiohead 26.12.09 – робили також з Сашею Жабо в малесенькому кафе "Арсенальська". Туди запхалося понад 150 людей!

Концерт Гравіцапи в підземному переході на Міцкевича. Безкоштовний концерт авангарду і мат-року 11 вересня 2009 року – це вам не шутачкі!

з Олею Mruwka робили фотокомікс про бомжів-супергероїв.

І ще один з тих дивних концертів – Punk Goes Acoustic! Це був виступ анархістів-крастерів зі Штатів xTrue Naturex в караоке-барі 888, який почав діяти замість Ляльки.

Список треків від Ляни Мицько. Музика, апробована на концертах “Лінії Втечі”:

Автор: Андрій Бондаренко