Волинь Войцеха Смажовського

Після перегляду фільму Волинь починаєш інакше сприймати такі історичні поп-блокбастери як Список Шиндлера чи Порятунок рядового Раяна. Починаєш відчувати, скільки ретельної праці стоїть за їх створенням. І яким непростим є це завдання – виразити широку, важку історичну тему у масовому форматі.

Тоді як Волинь більше нагадує нашого рідного Поводиря.

І це вже, мабуть, симптом якоїсь загальнішої східно-європейської кіноситуації – коли у локальних "фабриках мрій" банально не вистачає людей і ресурсів, аби кожен робив лише те, що вміє найкраще. І при цьому теж банально не вистачає таланту та універсального кіночуття, яке ми спостерігамо, приміром, у південнокорейських кіношників, що від інді-трилерів без втрат переходять на голлівудські блокбастери.

Войцеху Смажовському перейти на новий рівень без втрат не вдалося.

Його Волинь – це не надто живий гібрид кількох різнорідних явищ – звичної для режисера авторської чорнухи, жанрової треш-горорності та амбіційної "міхалковщини".

А ще можна спокійно констатувати й таке – Волинь – це теж не дуже свіжий і оригінальний (інакше кажучи, просто банальний) погляд середньостатистичного поляка на тему "Волинської трагедії". Черговий типовий польський фільм, один з багатьох попередніх кіновисловлювань щодо "української проблеми".

Тож, об’єктивно про Волинь Смажовського немає сенсу писати якийсь інший текст, окрім як короткого додатку-апдейту до варіантівського матеріалу "Український тризуб на польських кіноекранах".

Суб’єктивно ж, про Волинь можна написати й трохи ширше. Адже, режисер Войцех Смажовський – досить помітне явище польського кіно.

Знімаючи Волинь, Смажовський явно намірявся припечатати свою творчу біографію якимось епічним шедевром, який би забезпечив йому елітне місце на найвищому поверсі польського кінопантеону. І краще би цього не робив – адже, і у своїй ніші альтернативної злої сатири на сучасність він вже виглядав цілком гідно. Його попередні Весілля чи Дорожня поліція – це, власне, таке кіно, якого сьогодні бракує нам. Дотепне, гостре змалювання сучасної маленької людини, з комічними та сумними моментами, не без абсурду і не без гуманізму.

Все, що є хорошого у Волині – це залишки характерного старого-доброго Смажовського. Лаконічна, майже сувора манера вибудови сцен, фірмовий європейський реалізм, вільна брутальність.

Однак, у новій стрічці це все позбавлене самостійної виразності та принципово інструменталізоване, зведене до рівня не так авторської мови, як лако-фарбових матеріалів.

Це би ще мало сенс, якби Смажовський зміг осилити обраний формат та видав би гладенький, цілісний, дещо ремісничий, але якісний кінопродукт. Наприклад, у жанрі фільму жахів. Тут би нормально пасував і авторський стиль Смажовського, і його намір шокувати глядача м’ясною експлуатацією контроверсійної історичної тематики.

Власне, режисер, свідомо чи несвідомо і рухався у цей бік. Смажовський, вочевидь, відчував спротив епічного важкого сценарію, який не хотів гладко вкладатися у режисерську творчу колію. Можливо, тут потрібна була селянська простота Мела Гібсона, а не чорнушна витіюватість та екзистенційна скомплікованість Войцеха Смажовського.

Тож, Волинь постійно намагається з’їхати у легший і зрозуміліший жанр незалежних горорів – і під кінець практично з’їждає туди повністю.

Це був би варіант. Якщо пе-ер-елівська стрічка Вовчі відлуння 1968 року, розкриває “українське питання” через канони вестерну, зображаючи польських українців такими собі індіанцями Дикого Сходу, то Смажовський фактично пробує розкрити його через канони реднек-хоррору, в якому українці постають зомбі-селюками. Волинь впевнено заходить на цю територію, використовуючи шаблони таких класичних стрічок у цьому жанрі як Діти кукурудзи чи Звільнення (1972 року) – протистояння цивілізованих містян та диких, брудних селюків, заклеймованих печаттю тупості  і деградації та позбавлених людської сутності.

Тут все по канону.

Лише головна героїня знає про наближення кошмарних подій, тоді як решта для контрасту мусять виконувати роль наївних оптимістів.

Дивна секта у лісах палить вогні і читає заклинання до Сатани.

Кошмарні події наближаються поступово, про них попереджають численні "чорні ворони" – випадково вжите ім’я Богдана Хмельницького (усі ж в темі), дедалі частіші сатанинські зборища довкола вогню на Лисій горі. І навіть Голокост у Волині інструменталізується задля потреб жанру – вбивства євреїв теж запихаються у фільм лише як форма прозорого натяку на лихо, що чигає на, власне, головних героїв.

Головні герої теж канонічні – цнотлива, добра блондинка Зося та гарний, порядний Антек, із майже комсомольською зовнішністю (щоправда, він з’являється вже в другій чаcnині фільму, але його структурна головна роль тут очевидна). І так само канонічно лише ці симпатичні добряки зрештою доживають до світанку.

Смажовський міг би зняти непоганий атмосферний інді-горор у стилі експериментів британця Бена Вітлі чи нещодавнього хіта Відьма, в якому навіть головна героїня подібна до волинської Зосі. Тільки для цього йому слід було б обрати якийсь більш-менш нейтральний період в історії Волині, скажімо, двадцяті роки минулого століття. Але він амбітно замахнувся на відтворення однієї з найтрагічніших сторінок у історії Другої світової.

Прискіпливі глядачі можуть ретельно рахувати скільки разів у стрічці українські персонажі показуються як звірі, скільки разів як люди і скільки разів те ж саме стосується польських героїв, аби зрозуміти чи не іншує Смажовських українців.

Але незалежно від такої арифметики, іншування чітко проявляється вже на рівні підбору типажів – поляки у фільмі здебільшого добре вдягнені та мають нормальну людську подобу, українці ж здебільшого мають характерні здеградовані обличчя та вибалушені очі – не обличчя, а пики. Поляки знають, що таке честь і відвага, українці ж виявляють суто тваринні реакції – потяг до виживання та дику агресію. Режисер ніби постарався врівноважити негативи та позитиви, але усі позитивні українські персонажі усе ж є винятком, а не правилом – на відміну від польських.

Це польський фільм, знятий для польської аудиторії і немає підстав вимагати від нього якоїсь особливої зваженості та об’єктивності (тим більше, що і в Україні з цим проблеми).

Якби це був справді фільм жахів, то можна було б лише посміятися та спробувати отримати задоволення із вписаності українців у закони жанру.

Але у Смажовського набагато більші амбіції. І це вже породило не надто хороший фільм, з якого і не посмієшся.

Адже, тема безперечно важка – куди вже важча. І Смажовський взявся за неї, не маючи якихось важливих, вартих окремої заяви думок – лише невиразну кашу особистих емоцій та поширених у Польщі штампів. У цьому сенсі його колегою по "епохальним історичним полотнам" є росіянин Нікіта Міхалков.

Відчувається, як (принаймні з початку) окрім горору Смажовський намагався зняти і гарну епічну загальнолюдську драму. Ех, ці красиві мушкетерські присяги перед Богом та вчинки честі, яких бракує нашій прісній епосі! А ці красиві паралелізми смерті-народження! А ці весільні гульбища! Цей високий стиль! Але Смажовський навіть не Міхалков, хоч успіх Ружі і солодко натякав польському режисеру про протилежне.

Волинь позиціонується як об’єктивна діалектична історія, що здатна загоїти рани минулого. І це абсолютно не так.

Смажовський у своїх інтерв’ю постійно повторює, що його фільм  не є проти українців, а спрямований проти будь-яких крайніх форм націоналізму та ненависті.

Режисер наголошує, що Волинь – це "не підручник з історії, а мій погляд на тодішні події" і що він вірить, що "після перегляду глядач притулить свою дитину та інакше подивиться на світ".

Адже, стрічка "створена для того, щоб пам’ятати, а не мстити".

Тобто, автор одночасно прикривається "суб’єктивністю" своєї окремої позиції ("не підручник історії") і претендує на донесення якихось важливих суспільно значимих висновків до широкої аудиторії (а це вже якраз завдання для підручника).

Спроби подати тему як матеріал для "пам’яті", а не "помсти" у стрічці, як вже згадувалось, дійсно присутні. Від початку в історію вплітаються "спільні" діти, "спільні" родини, показуються "врівноважуючі" приклади поведінки українців та поляків. Проблема в тому, що це все не дуже працює на загальному тлі професійно зробленого зомбі-трилера. Це сприймається швидше як вставки "для відмазки", а не як центральний месидж. Який месидж, взагалі, може бути у горорі, окрім як хвилювання від страху?

Таким чином, все що зробив Смажовський для нового розкриття теми Волині – це нагнав на співвітчизників свіжого страху та хвилювання.

Як каже сам режисер, він походить із польського Підкарпаття і про бандерівців змалку начуваний. На його думку, через це йому було легше орієнтуватися в темі. Але, схоже, що насправді, через це йому було легше просто ретранслювати старі стереотипи.

У Польщі Волинь сприймається як масштабна художня реконструкція тодішніх подій, порятунок мертвих жертв із забуття. Але це лише лише чергове повторення середньостатистичного сучасного польського погляду.

Українці "закидають тему різні на Кресах в ширший контекст – від часів Симона Петлюри, аж до п’ятдесятих років. А не можна порівнювати Акцію “Вісла” з волинською різнею!" – обурюється Смажовський – і звучить як будь-який старий польський вусатий вуйко з сусіднього під’їзду.

А реальні люди того часу, реальні жертви й далі перебувають у темряві непізнаності і зневаженості. Адже, навряд чи жанр горору та замшіла "міхалковщина" придатні для дієвого заспокоєння та звільнення мертвих душ і привидів.

Спонука не повторювати чужих помилок – ось головний месидж Волині для українського глядача.