Зміст статті

24 липня 2017

Юрій Шаріфов. Останнє інтерв'ю

Розмова з музикантом, записана упродовж травня-липня 2017 року.

У травні Варіанти зустрілися із Юрієм Шаріфовим аби зробити велике та вичерпне інтерв'ю про творчий шлях музиканта. Пан Юрій розповів багато чого цікавого і було помітно, що може розповісти ще. Тож, відбулося ще декілька зустрічей.

Востаннє ми зустрілися із музикантом 10 липня, сподіваючись на наступні розмови. Але, як виявилося, саме ця зустріч стала фінальною, хоча тоді ми й припустити не могли, що пан Юрій нас залишить. Шаріфов був жвавим та веселим, як і завжди, і таким завжди буде у пам'яті Варіантів.

Записане інтерв'ю вийшло довгим, але публікуємо його без великих скорочень, адже тепер кожна крупинка інформації про пана Юрія є особливо цінною.

фото: Фб Паша Тришин

Андрій Бондаренко: Як у Вас усе почалося?

Я музикант від самого початку. І мій тато теж музикант, трубач і керівник духового оркестру. Музикою я цікавився ще змалку, можливо, тому що у нас завжди грало радіо. Коли я був малим, то переважно сидів удома, був домашнім хлопцем і постійно слухав радіопередачі. Я й по цей день не знаю, що таке випивка і сигарети. Взагалі, був антимілітарною дитиною, більше цікавився книжками, ніж літачками чи солдатиками.

Приймач у нас, отже, працював з ранку до ночі. Часто вмикалося польське радіо, перша програма на довгих хвилях. І я безмежно вдячний польському радіо, адже, всю музику, яка мене сформувала я почув там. Вони крутили все цікаве, що було тоді, у п'ятдесятих роках, у світі – і популярне, і авангардове, Ігнація Падеревського чи Казимира Сероцького.

А. Б.: Я так розумію, в ті часи у Львові для тих, хто мав бажання, доступ до закордонної чи якоїсь цікавої музики, в принципі, був – радіо, платівки?

Так, у масовому продажу не було, але, хто хотів, то міг дістати – просто треба було знати місця. От у Москві за Союзу був Клуб Спілки композиторів. Вони видавала на фірмі "Мелодія" різну радянську авангардну музику, малими тиражами, суто для себе. І в кіоску при Клубі це все можна було купити. Прибалтійскі відділення "Мелодії" теж видавали цікаві речі, наприклад Арво Пярта. Я це все збирав і купляв. У Ташкенті теж записували своєрідну музику.

І польське радіо, звичайно. Звідти починається моя історія слухання – Френк Сінатра, Лес Пол. Зараз це називається поп-музика, а тоді – просто музика. Пускали перших рок-н-рольщиків – Біл Хейлі, Елвіс Преслі. Це теж вважалося просто естрадою. І змалку це все у мені накопичувалося. Поп, джаз, фольклор і те, що сьогодні назвали би роком. Мені все подобалось.

А. Б.: А коли з'явився біг-біт? Як цей жанр тоді сприймався на загальному тлі?

Сприймалося шоково. Спочатку ця музика навіть не мала своєї окремої назви. Але функції інструментів змінилися революційно. Раніше бас чим робили? Контрабас, як у Біла Хейлі. Якогось особливого відчуття низів не було – просто блюм-блюм, щось таке. А в біг-біті стоїть вже велика колонка з підключеною бас-гітарою – функція басу була піднята устократ.

Інша річ – барабани. До того часу, великі барабани застосовувалися лише в духових оркестрах і в джазі. Навіть рок-н-рольні речі гралися без великих барабанів. І на тлі цієї барабанної тиші з'явився великий барабан – бух! Тому і назву дали – біг-біт, великий удар. Одним словом, все посилилося – баси, барабани і електрогітари з'явилися. В принципі, тоді все, що було електричним, було біг-бітом – і роллінги і Troggs.

А. Б.: Як Ви зрозуміли, що хочете грати біг-біт?

Я довго до цього йшов. Спочатку слухав всю музику з радіо. Ще до того, як пішов у нормальну школу – почав проситися у музичну. Мене дуже захопила скрипка, яку я слухав, коли ходив з мамою у філармонію чи в оперу. Я навіть імітував гру на скрипці з допомогою дашків з вагончиків своєї іграшкової залізної дороги – настільки хотів грати на реальному інструменті.

Одним словом, так вмовив батьків, що вони таки відвели мене у музшколу, де я вчився грі на скрипці та фортепіано. Згодом поступив у музичне училище – на ті самі інструменти. А паралельно, я слухав буржуазну музику. Купу пісень і композицій я знав практично напам'ять. І ось я закінчую музучилище і оля-ля – хочу щось грати. Вийшов на хлопців з подібними намірами. Це був 1965 рік, ми зібрались і утворили дійсно дивний як на ті часи склад.

На фото: Ю. Шаріфов, Є. Струц, В. Боярський, О. Байков, Ю. Павлов, В. Лебедєв. Львів, березень 1968 р. Електро на першому фестивалі біг-бітової музики (фото з Фб Аліка Олісевича)

Олександр Ковальчук: Ми зараз говоримо про гурт Електро?

Так, Електро. Ми знайшли клуб заводу "Львівприлад" під назвою "Енерго", на горі вулиці Франка, там де зараз РАГС. Зал був, правда, маленький, всі танцювали буквально як оселедці в банці.

Вже потім був танцювальний майданчик глубу "Газ". Мій тато працював там керівником духового оркестру. Але такі оркестри були не для танців – для урочистих подій.

Якщо повернутися до "Енерго", то це був перший клуб, який наважився нас прийняти, тобто, таку музику, яку ще ніхто не грав. Публіка навіть не здогадувалась, що таке існує, хіба хтось активно слухав радіо.

А. Б.: А як Вам вдалося переконати директора клубу піти на такий експеримент?

Ну, він просто здогадався, що є нагода добре заробити. Чи хтось йому порадив, чи він він сам зрозумів, що публіка це сприйме. І він не помилився. Всюди грали естраду, симфоджазіки. І це було звично. А на нас почали приходити сотні людей. Квитки були по 50 копійок. І, в результаті, йшла дуже добра виручка.

фото: Фб Eugene Milo

А. Б.: А у той час були у Львові якісь супер-популярні естрадні колективи, на які теж ходило багато публіки? Чи ходили не на оркестри, а на місця, на клуби?

Були колективи, які непогано грали і люди їх розрізняли. На головних точках грали більш-менш пристойно. Був Оркестр Мільтунова. У "Сараї", будинку культури телевізійників – по Городоцькій направо – теж добре грали. В Органному залі, до речі, теж були танці. Але справжнього життя там усюди було мало. От в "Енерго" інша річ – в залі вже людей як шпротів, а в черзі ще 500 стоять. І ніхто не жалівся.

О. К.: Який тоді у вас був репертуар? Були україномовні речі?

Ні, спочатку були англомовні. Або взагалі без слів. Ми ж були молодими, по 16-17 років і трохи ще соромилися співати. Грали фактично інструментальну музику. До того ж, вчилися грати по записах, доволі поганих, переписаних по сто тисяч разів, слів не розбереш.

Взагалі, інвазія біг-біту і починалася з переважно інструментальних груп (серф-рокових), The Ventures, наприклад. Був такий радянский колектив квартет "Електрон", грали інструментальний серф-рок і сприймалися як легка естрада. Взагалі, здирати тоді було легко, а ефект бомбезний, адже такої музики ще ніде не було.

Записи брали у друзів, хто, що мав. Я теж збирав – мені давали на їжу, по 10 копійок, а я відкладав. Так і купив свій перший магнітофон – за 90 рублів. Страшно подумати, скільки днів я через нього не їв.

О. К.: Пік біг-біту – десь 1965-67 роки?

У Союзі так. 1966-й швидше. Я знав хлопців, які грали його в себе вдома. Але, щоб у складі гурту на сцені – ми буди першими. І тримали монополію майже рік.

А. Б.: Відчували себе зірками? Представниками нової культури?

Та ні. Просто було приємно, що людей купа. Туди ще ходив трамвай – так вагони були обліплені зі всіх сторін. Відчував, що робиш щось унікально нове! Хоча, популярність теж була. Дівчата табунами чекали після концерту – хотіли дружити. Але мені не подобалось, що зі мною хочуть познайомитися, тільки тому, що я музикант.

О. К.: Були щось типу groupie?

Щось таке було. Інколи, не міг додому потрапити. Не знав як набрехати, щоб відкараскатись.

О. К.: Як часто відбувалися концерти?

Три рази на тиждень, середа, субота, неділя, о сьомій вечора. Отримували по 5 карбованців за вечір, але я за ці гроші брав у пацанів в оренду підсилювач. Тому, виходить, грав безкоштовно, розуміючи, що інакше ніяк. Спочатку грали на саморобних електрогітарах із дощок.

Їх робили, роздивляючись фотографії із зарубіжних журналів. У Львові тоді всі телефонні будки були поламані – зі слухавок витягали магнітики, з яких робили спеціальні датчики. Перша моя фірмова гітара була чеською – "Іолана". 

А. Б.: А як молодь змінювалась? З'явився новий одяг чи щось таке?

Зачіски стали довшими. Штани-кльош вже з'явилися. Моду підглядали у тих же ж закордонних часописах, переважно польських. У багатьох журналах чи газетах їхніх були окремі рубрики про біг-біт. Я виписував собі газету Sztandar mlodych, типу нашої "Комсомольської правди". Там був такий дописувач, ще досі пам'ятаю його ім'я – Роман Вашко. Він починав із джазу, а потім їздив країнами світу і писав про рок-музику – Rolling Stones тощо.

Ще виписував чеський журнал і в якось з номерів з'явилась стаття про стриптизершу. А потім раз – і наступний номер вже не прийшов. На пошті пояснили, що наклад конфісковали. Перестрахувалися чи що? Взагалі, через цензуру мені приходило лише десь два номери на тиждень, а не шість, як би мало бути.

фото: Фб Yarko Tiahun

О. К.: А як Ви потрапили на Львівське радіо?

Граючи в тому клубі, ми помалу стали дуже відомими. Почали грати і в інших місцях – клубі в костьолі Марії Магдалини, в клубі університету чи в клубі міліції на Січових Стрільців. До нас приходили, як то зараз кажуть, на тренінги.

Якось я прийшов в клуб "Газ", дуже статусне місце, там мій тато керував духовим оркестром, і директор клубу запросив нас грати на танцях у нього. Мені було незручно перед їхнім оркестром Мільтунова, я там теж грав на скрипці, але директор сказав, що як не нас то, все-одно. когось іншого запросить. Звичайно, йому було завидно – до нього приходить двадцять людей, а в інші клуби – п'ятсот.

О. К.: Колективи Блік, Прометей теж грали біг-біт?

Так, тоді вже всі почали грати біг-біт. 

А. Б.: А які ще були найвідоміші гурти?

Ми були помітні. Лиси ще були, їх називали The Foxes, але офіційна їхня назва була Лиси. Це був 1968 рік, у Львові з'являлися сотні таких гуртів. Влада вже врубилася, що вона щось прогавила, і спробувала очолити. При учбових закладах почали організовувати свої колективи.

А. Б.: А естрадні колективи?

Почали самоліквідовуватися. Зрозуміли, що їх вже ніхто не хоче слухати. 

А. Б.: Вони не переходили на біг-біт?

Як правило, ні. Якщо музикант кларнетист, то куди він перейде?

О. К.: Ці музиканти, мабуть, Вас не любили?

Підозрюю, що так, бо ми, фактично, їх вижили. Як я вже згадував, ми почали грати в найкращому центровому клубі "Газ". У ті дні міліція мусила наводити там порядок на вулиці. Якщо початок був о восьмій, то з сьомої вже стояла черга від "Газу" до Галереї мистецтв. Машини не могли проїхати.

А. Б.: А скільки людей там могло вміститися?

Близько шести сотень – разом з балконом. Люди не обов'язково танцювали, могли просто сидіти і слухати. У коридорах стояли, у фойє.

Ми стали крутими і відомими, я почав писати пісні. На Львівському радіо записували фонограми для деяких виконавців. І нас навіть зробили офіційним Ансамблем Львівського радіо і телебачення. У нас виходили такі досить дивні речі. Наприклад, перегравали пісню Козака "Стрийський парк" на електрогітарах. Або грали фрагмент балету Чайковського "Лебедине озеро" у біг-біг варіанті.

О. К.: Марта Кінасевич тоді вже була ведучою?

Вона була редактором музичної редакції. Якось я їй сказав, що хочу спробувати створити якусь свою музичну радіопрограму – типу пропагувати нову музику в ефірі. Марта спочатку відповіла, що це неможливо, але обіцяла подумати.

Сходила таки до шефа і якось його переконала. Я розумів міру усього компромісу і тому склав такі нейтральні прогнозовані програми – як взірці. Там був радянський квартет Аккорд, суто академічний, були: Шарль Азнавур, Джо Дассен, щось польське – якісь Czerwone gitary.

О. К.: А ці Гітари тоді котирувались?

Так, були найпопулярнішим польським гуртом. І в перший свій випуск, я теж вписав The Rolling Stones "(I Can't Get No) Satisfaction". Пішов на великий ризик, адже жодних прямих ефірів не було, все йшло в попередньому записі, спочатку слухає цензура, дає добро або ні. Здається, п'ять рівнів цензури слід було пройти – партії, обкому тощо. У мене попросили тексти пісні роллінгів, мовляв, слід перевірити чи вони там не матюкаються чи щось антирадянське співають. Я сходив в університет і там мені кілька викладачів допомогли перекласти текст "(I Can't Get No) Satisfaction" так, щоб все було...

О. К.: ...літературно-пристойно?

Так, саме так. Переклали назву як "Я незадоволений". Ніби все ж було вірно. І мене питають у міськкомі: "А чим незадоволений цей виконавець"? Я кажу: "Він з Англії, це англійська молодіжна група і вони незадоволені капіталізмом, буржуазним способом життя, то революційні хлопці". Одним словом, якось вмовив і мені поставили печатку.

Коли я сказав друзям – слухайте завтра на радіо "(I Can't Get No) Satisfaction", ніхто не повірив, сприйняли за вар'ята. Настільки справді було нереально – у 67-му чи 68-му році, вже точно не пам’ятаю. Одним словом, приніс на радіо свій програвач, платівку, дванадцята ночі, включив і сиджу, трясуся. Але все минуло нормально.

О. К.: А Ви давали пісні повністю, від початку і до кінця?

Так, це була півгодинна передача і можна було чимало вмістити.

О. К.: Лише музика, чи ще говорили щось?

Говорив підводку до композицій – щось про колектив, про виконавців. Усього 6-8 треків звучало. Тоді пісні, взагалі, були короткі, по дві хвилини з чимось. Зараз дивуються, але був такий формат.

О. К.: І скільки часу існувала ця програма?

Два роки десь, раз в тиждень. Як вона закрилася? Якось дзвонять мені і кажуть терміново з'явитися до головного редактора. Приходжу, редактор показує лист, типу прошу ознайомитись. Там написано: "Я такий-то, разом з товаришами проливав кров на фронті, а Львівське радіо тепер пропагує музику наших ворогів". Для радіо такий лист був бомбою, бо якщо не відреагують, то усе. Радіо могли просто закрити.

Я спробував щось говорити. Мовляв, війна ж була з німцями-нацистами, а не з американцями і жодної німецької музики у нас в програмі не було. Лише англійці і американці, а це ж наші союзники були. Тим не менше, червоним кольором на якомусь документі написали – "прийняти міри в редакції". І програма більше не виходила.

фото: Фб Ігор Калиниченко

О. К.: Ви в дитинстві якою мовою розмовляли?

Російською. Мій тато приїхав з Ірану, потрапив до Союзу, бо хотів вчитися. У 1920-1930-х роках в Ірані забороняли та переслідували все світське. Жодної культурної (чи розважальної, як там вважалося) індустрії. Родина мого батька жила в Тегерані і вони переїхали спочатку в Ашгабад (кордонів тоді практично не було в тому регіоні), а потім в Баку. Бо там були навчальні музичні заклади. А тоді раптом влада стала радянською. Тата взяли в армію, там він навчився російської, а до того розмовляв фарсі та арабською. А коли потрапив до Львова – вивчив українську.

О. К.: Вмієте читати перською?

Колись трохи вчив, буквально пару фраз. У родині говорили російською. З мамою мій тато познайомився у Ніжині після війни. Потім мамин тато по роботі поїхав до Львова і забрав своїх дітей. Так усі потрапили сюди.

О. К.: А іранську музику слухали?

У мене колекція – десь сотні тисяч альбомів. Там півмільйона, чи, може, більше. Фанатично збираю музику все життя. І слухаю дуже багато чого. Є напрямки, які для мене не такі близькі, наприклад, супер-важка музика, де я і не бачу особливо ніякої музики, мені зрозумілої. А так то мені, практично, все подобається. У моєму доробку теж є все, що завгодно – і розважальна, і електронна.

Приклався я і до української національної естради. Навіть відкрив ширшій публіці кілька зіркових імен. Лілію Сандулесу, Іво Бобула чи Олександра Сєрова.

А ще, наприклад, знайшов в народі майбутню зірку шансону Славу Мідяника. Колись гастролювали в Ізмаїлі і ввечері в ресторані почув дуже цікавий хрипкий голос, як у Адріано Челентано. Познайомились, запросив Славу з нами в гастролі. І так він і до Москви добрався.

О. К.: А є з Мідяником якісь записи тодішні?

Напевно, є. У мене в Чернівцях купа архівних матеріалів всіляких лежала. Як переїхав, то не вивіз, на жаль. Потім то все викинули на смітник, здається.

О. К.: У Чернівці Ви потрапили після того як з Електро перейшли у Смерічку?

Так, спочатку працював там у Смерічці. Якщо чесно, попервах я українську національну естраду просто ігнорував. Але в мене був приятель, Гамма Скупинський, він писав для Соні Ротару пісні. А в Смерічці якраз була криза – розсварилися Назарій Яремчук та Лев Дутковський. Чому? Ніхто не знає, можна лише здогадуватися. Зінкевич тоді на все плюнув і пішов. На його місце взяли Скупинського і він мене дуже хотів перетягнути до них.

О. К.: Це відразу після Електро?

Там ще була довга історія. Спочатку я грав на скрипці – власноручно електрифікованій. Потім мені сподобався електроорган – в журналах побачив. Якось у газеті прочитав, що у Союзі випустили перший портативний електроорганчик, у місті Владімірі. Це був 1966 чи 1967 рік. А я азартний – відразу захотів собі такий інструмент.

Дзвонив на завод, це було "закрите" підприємство, але добрався до потрібних людей і мені пояснили, що наразі є лише один екземпляр. Втім, планують виробляти ще, тому я залишив їм свій телефон. І ось за кілька місяців дзвонять звіди і кажуть – є електроорган, але продати мені не можуть, бо це завод, а не крамниця.

Запропонували переслати в якийсь магазин в Україні, якщо я домовлюся. У Львівмузторзі відмовили, але вдалося порозумітися із Чернівцями. Купив. Це був перший радянський електроорган масового виробництва "Юність". Якийсь час грав на ньому. А далі захопився басом. Мені, взагалі, завжди видавалося, що найважливіший учасник колективу – це басист, бо він задає всю стилістику.

фото: Фб Ігор Калиниченко

О. К.: А в Електро Ви грали на скрипці?

Так.

А.Б.: Трохи екзотично було – біг-біт на скрипці…

Так, це навіть пахло стилем, який тоді ще не існував – ф'южином. Але мені постійно видавалося, що наш басист не те грає. Мучило це мене і зрештою я купив собі бас-гітару, спробував. І відразу зрозумів – все. Скрипка і електроорган відійшли на другий план.

Але в банді не може бути два басиста. тому, вирішив збирати новий колектив. Познайомився із двома хлопцями, які вчилися в музичній десятирчці на Зеленій. Ми всі були струнниками. Я скрипаль і граю на басу, далі альтист.

О. К.: Юрій Башмет?

Так, Башмет. Він у нас на гітарі грав. І ще один – альтист, грав на барабанах. Утрьох грати було дуже важко, але цікаво.

О. К.: А як цей колектив називався?

Та ніяк. Група Юрія Шаріфова та й усе. Ми були на вільних хлібах. Переважно грали інструментальну музику – маю до неї слабкість. Хоча, коли працював у філармонії, то писав і пісні. Вокал спрощує музику, це теж потрібно деколи, але...

Потім Башмет поступив у Московську консерваторію. Шукати іншого доброго гітариста у Львові було важко. Так, колектив і не відновився. Мене ж запросили у Філармонію, у тамтешній естрадний ансамбль. Я погодився – треба було себе чимось зайняти і цікаво було молодому пацану на гастролі поїздити.

Репертуар стандартний радянський. Була в колективі співачка, яка співала російські народні пісні, була танцювальна пара і таке інше. Але після гастролей я зрозумів, що це все зовсім не моє, навіть противно не моє.

Перебивався випадковою роботою – робив програму ленінградського фольк-рокового колективу, потім групі Владимирские удальцы. Далі працював з Олегом Ухнальовим. Він був таким популярним, як потім Ободзінський А Ободзінський теж, до речі, співав мою пісню "Ти рядом". Він якось приїхав на гастролі до Львова і мене хлопці познайомили з ним. Попросили показати йому свою пісню. Ободзінському вона дуже сподобалася, за одну добу він вивчив, і ми зіграли та записали її на Львівському радіо.

О. К.: Текст чий був?

Одного поета з Кавказу. Я старався брати якісні тексти – Роберта Рождєствєнського, Рамсула Гамзатова…

О. К.: А "Осінь багряна", яку Яремчук співав? Деколи пишуть, що крім музики слова теж Ваші.

Ні, слова там не мої. З тим, взагалі, якась дивина. Я був на гастролях у Франківську і читав якусь місцеву газету. Там знайшов цікавий текст – наївний, романтичний, але мені сподобався. Написав пісню. Потім, коли вже вийшла платівка, намагався знайти автора. Звернувся в ту газету, а там кажуть, що не мають жодної інформації. Так і не знайшли автора й до сьогодні.

А Ободзінський був мегапопулярний, але оскільки він не співав пісень про партію, то Міністерство культури почало на нього полювання. У газеті "Правда" вийшла негативна стаття під назвою "Эти глаза не против" і це був як вирок суду. Обізвали несмаком і все. Тоді не лінувалися нищити всі записи неугодних виконавців…

Свої записи мені зараз теж важко познаходити. Недавно один колега з Електро, барабанщик Вовка Боярський, який емігрував свого часу до Америки, написав мені у фейсбуці, що приїжджав до них якийсь популярний співак з Риги і виконував мою пісню.

О. К.: А "Я не вірю давно у прикмети" – це Ваша пісня ще з Електро?

Так.

О. К.: Записи не збереглися?

На Львівському радіо має бути. Але мені якось розповідали, що у них там багато чого посипалося. Я там навіть сам співаю. Колись бувало співав, до речі, в ресторані. У нас спеціалізація була – клавішник співав всі блатні пісні, типу, "Оц-тоц-перевертоц", а я всю фірму.

О. К.: А "Звідки в тебе очі сині"?

Це вже Жива вода, теж на радіо має бути. Деякі музикознавці казали, що це була перша українська рок-пісня.

О. К.: Коли почалася Ватра?

Спочатку це називалося Львівський естрадний ансамбль. Ще перед Михайлом Мануляком. Коли я звідти йшов, то керівником був Богдан Кудла. А потім після Кудли запросили Мануляка і при ньому вже назвали Ватрою і свій перший їхній альбом вони вже записали після мене. Білозір там з'явився лише згодом.

А. Б.: Це ще був біг-біт чи вже щось інше?

Біг-бітом у них пахло тільки тим, що були електро-гітара, великий барабан і бас-гітара.

О. К.: У першому їхньому альбомі є джаз, фанк і рок. "Чий то кінь стоїть", як на мене, то такий веселий мікс народної пісні з "Take five".

Взагалі, щодо такого я був проти категорично. Таке було – здиралося з фірми. Програш там чи вступ. Я, пам'ятаю, що всім казав: "Так же ж не пасує, відома ж музика". А мені відповідали: "Так красиво ж, хай буде". Ну, йомайо! Я вважаю, що ліпше вже хай люди грають погано, але з відчуттям відповідальності.

О. К.: Художні ради тоді могли пропустити фанкові чи соульні моменти?

Загалом ні, бо усе це вважалося американською музикою. Але якщо тексти йшли, припустимо, Тараса Шевченка, то проходило все.

фото: Alexander Bloom

О. К.: На тому відомому концерті в Чехословаччині Ви звучите помітно вільніше, живіше і смачніше. Бас там такий, дай Боже. У Союзі Ви так не звучали.

У Чехії нас зверху ніхто не слухав. Програму мали накатану та й відправляло нас не українське міністерство, яке тоді було найбільш зашорене і намагалося бути святішим, ніж Папа Римський.

Згодом ще було декілька інших колективів, а потім я сидів у хаті і не знав, що робити. А тут приїжджає Гамма Скупинський і переконує мене йти до них у філармонію, у Смерічку. Я не хотів, але за декілька місяців він таки мене затягнув.

Взагалі, мені Чернівці подобалися. Я ще коли вперше туди приїхав, за електроорганом, то був здивований, ніби потрапив закордон – на десять чоловік вісім євреїв, говорять на ідиш. Я там був басистом з великим правами. Міг свою партію змінювати як завгодно.

О. К.: Який був репертуар?

Їхній, фольклорний.

А. Б.: То дійсно був фольк?

Для мне то все був фольк. Дутковський писав колись в історії Смерічки, що це був біг-біт. Ніби вже заднім числом. Елементи того там дійсно були.

Працював я у них недовго. Покликала до себе Софія Михайлівна Ротару. Я думав недовго, бо у неї все було більш професійно і більш прогресивно-цивілізовано. І вокалісти були кращі. Валерій Дейнека, взагалі, був фантастичним співаком, потім пішов до Піснярів.

Фольк я сприймав як ознаку радянського стилю. По суті, вже тоді народилася шароварщина. У Смерічці або Живій Воді ми, правда, намагалися вставляти щось інше. Дутковський не дуже здогадувався, але декілька пісень ми грали дуже фанково.

Якось після концерту у Росії до нас підійшли і питали: "А що це ви таке грали"? Я кажу – фанк. А вони: "Як"? Дутковському я навмисне казав, щоб не приходив на репетиції поки не буде готово. Але йому сподобалося – не зняв.

О. К.: Записи збереглися?

Знову ж таки десь на радіо мають бути – в Києві чи Чернівцях.

фото: Фб Михайло Маслій

О. К.: Ще була Тетяна Кочергіна з доволі фанковим та дисковим звучанням.

Так, знаю її. Деколи музиканти щось таке робили. Тільки дуже важко було проштовхнути. Офіційно крутилися найменш цікаві записи.

Якось друзі мені сказали, що знайшли записи Живої води. Я подивився, а це записи, які композитор Злотников робив для кінофільму Цветы луговые.

Знайшов в інтернеті цілий фільм. Там Шпортько співає під нашу фонограму і вона теж була дуже фанкова там. Музика була Злотникова, але грали ми її трохи на свій лад. Навіть пишаюся, як ми то зробили. Але гібрид страшний. Компроміс між нашим стилем, естрадою та вимогами композитора і режисера.

О. К.: Цікаво послухати, як звучала Жива вода до Бобула.

З Бобулом – це вже національна естрада.

О. К.: А з Ротару вдавалося щось цікаве грати?

Так. Там як було – першу частину першого відділу грає колектив, другу – співає Ротару. Так само і в другій частині. У результаті колектив має годину своєї музики. Це мене там найбільше приваблювало, на відміну від Смерічки. Була перспектива для музикантів. Тим більше, що я, як керівник, мав певні преференції і ніхто мені нічого не міг сказати. Для кожного концерту я свою партію грав якось інакше. Було цікаво вдосконалюватися. "Червону руту" проганяв двісті разів і весь час по-різному.

О. К.: Ще хотів про "Колечко с бирюзой" запитати.

Зараз пригадаю, як воно було зареєстроване офіційно. Колись все потрібно було реєструвати в авторській спілці композиторів. Щоб твір міг офіційно існувати, його висилали на певну адресу як клавір – текст, музика. Експерти мали визначити відсотки авторського твору. Така була практика.

При реєстрації, здається назвали "Колечко". І це фактично естрадна пісня в ритмі диско. Всесоюзний хіт був. Автор тексту – радянський поет Олександр Прокофьєв.

О. К.: Десь можна почути Живу воду до Бобула?

Та я, на жаль, ті записи не зберігав.

А. Б.: А які Ваші найбільш ранні записи збереглися?

Є тільки одна коробка, яку привіз із Чернівців, можливо там. Але не знаю, коли руки дійдуть розгребти.

О. К.: Хіба uaestrada залиє.

"Осінь багряна" в мене є на компакті.

О. К.: На ютубі теж є. А ще альбом "Незрівняний світ краси" ВІА Музики, там де "Осінь багряна". Я читав, Ви на його запис доволі неочікувано потрапили?

Це була справжня авантюра. Без підготовки – сідай і грай. Зараз би я на таке не підписався, а тоді молодший був, безшабашний. Там навіть нот не було – тільки функції. Платівка в мене ще досі є. Ми ж тоді укрестраду грали як соул. І нічого, пропустили.

фото: Фб Alexander Bloom

А от був випадок, коли телефільм зарізали лише через костюми. Зняли наш концерт і я ще дав телевізійникам свою плівку, попросив мені записати окремо. Наступного дня дзвоню, кажуть – вже нема. Зранку була худрада, зробили висновок, що картинка з нами виглядає буржуазно-капіталістично. Обурювалися – як вони одягнені? Там справді – в клавішника стрічка на голові, всі блискучі, як якісь голандці. Шкода, що так і не вдалося отримати той запис.

Ми якось говорили з Олександром Балабаном і він розповів, що його хлопці підбивають відновити їхній старий колектив. Типу, зараз всі відновлюються, може і ми. Але я не знаю. Зараз виглядати як ті Пісняри. Ну, зоопарк якийсь. Грати те, що грали 30-40 років тому – просто смішно.

Але зупинятися теж не потрібно. Мені недавно лікар каже – вам потрібно якесь хобі – марки збирати тощо. Я йому кажу, що в мене хобі з дитинства  музика. І я думаю, в цьому є великий сенс. Бо знаю багатьох людей, які в 60 років вийшли на пенсію і майже як вмерли – нічого їх не цікавить, лише телевізор, лавочка. От ви такими не будьте в жодному разі.

Виступ гурту Open Blues Band у травні 2017 р.

А. Б.: Не будемо. А у Вас які ще плани?

Я збирався весною робити сольний концерт ембієнту. Тоді захворів, довелося скасувати, але, думаю, в цьому році, десь взимку цей концерт таки зроблю...

фото з останньої зустрічі Варіантів з Юрієм Шаріфовим 10 липня

Автор: Андрій Бондаренко