Зміст статті

5 жовтня 2017

Каталонський референдум

Розмова з іспаністом Богданом Чумою про специфіку каталонського питання.

Іспаніст, доцент кафедри світової історії нового і новітнього часу УКУ, кандидат історичних наук Богдан Чума розповідає про передумови, особливості та перебіг жовтневого референдуму щодо незалежності Каталонії.

Першоджерела

Я визнаю існування каталонської модерної нації, яка має право на самоуправління та може приймати рішення щодо життя своєї спільноти незалежно від Іспанії. Але у Каталонії живе багато некаталонців. Тут показовим прикладом може бути мовне питання. Людей, які вважають каталонську мову рідною, якою вони говорять від народження, є менше половини і це результат економічного буму 60-х років минулого століття, коли була велика хвиля міграції до Каталонії і саме тому більшість населення не є каталонцями. З їхньою позицією також потрібно рахзуватися.

Проблема Каталонії – це результат слабкості мадридського уряду, який не доклався жодним чином, щоб мобілізувати своїх можливих прихильників, так званих "мовчазних спостерігачів", як їх називають в Іспанії. Ситуація буде змінюватися, але тепер це питання політики.

Якщо вважати, що каталонська нація існує, як така, то у неї мусить буде своє історичне минуле. Його сконструювали у 19 столітті, як це було й з іншими народами. Звичайно, не обішлося без казусів, які, інколи, є веселими анекдотами. Національне свято Каталонії – 11 вересня – це день, коли вони святкують втрату своєї неіснуючої держави. 11 вересня 1714 року закінчилася війна за іспанський спадок, коли Барселона здалася іспанським Бурбонам, які прийшли зі своєю ідеєю уніфікації країни та ліквідації регіональнихпривілеїв та прав.

Як такої держави у каталонців не було, а вони ще й втратили те, чого не мали. Така собі велика історична меланхолія. Туга за тим, чого не було ("Було колись – в Україні. Ревіли гармати / Було колись – запорожці. Вміли панувати").

У першій половині 19 століття каталонські еліти сформували уявлення про себе, як про модерну націю і більше того, заявили, що мають усі права, щоб унезалежнитися від Іспанії. Але тоді, на їхню думку, незалежність означала смерть Каталонії. Тому що промислово розвинений регіон розраховував не міг відмовитися від іспанських ринків збуту своїх товарів.

Відтак у 19 столітті виробилася така собі подвійна лояльність: з одного боку каталонці вважали себе членами окремої нації, що має свою малу батьківщину, а з іншого – визнавали королівський уряд, монархію, Іспанію, тобто велику батьківщину, в межах якої вони живуть та функціонують.

Франкофашисти

Це дуже відчутний і важливий момент, оскільки каталонський незалежницький рух з'явився фактично у 20 столітті. Перша каталонська партія – Регіоналістська ліга, що постала на межі 19-20 століть, правоцентристська партія, що першою заявила про право Каталонії на самоврядування. У 1930-31 роках з'явилася Республіканська лівиця, яка існує до сьогоднішнього дня, це лівоцентристи, які поставили питання незалежності, і метою яких була каталонська держава.

За Другої республіки в Іспанії (1931–1939) Каталонія вже у 1931 році отримала автономію (вперше), а в період Громадянської війни (1936–1939) там наймасовіше розвинулись різноманітні ліворадикальні рухи: анархісти, троцькісти тощо. Вони мали максимальну підтримку поміж каталонських робітничих середовищ і ще більше радикалізували ситуацію у країні.

У 1939 році, після перемоги Франко та встановлення авторитарного режиму, який не визнавав жодної окремішності для регіону, репресії застосовувалися не лише щодо незалежників, але й цих лівих радикалів. Тому протиставлення лівої Каталонії та правого франкістського режиму, який вони називають фашистським, є дуже знаковим ще з тих часів, з 30-х років.

Хоча сьогодні блок за незалежність це не тільки ліві, але й праві чи центристи, однак цей антифранкізм, коли мадридський уряд ототожнюється з диктаторським урядом, присутній і тепер. Наприклад, 1 жовтня як дату для дня референдуму, обрали не просто так, оскільки 1 жовтня – це так званий день каудільйо, день Франко; 1 жовтня 1936 року він офіційно прибрав титул "Голови держави", вождя – каудільйо.

Ця символіка історично завжди присутня і каталонці на цьому грають дуже активно, асоціюючи мадридський уряд з диктаторським урядом Франко. Доволі примітивно, але дієво.

Історична пам'ять – це одна зі складних тем у сучасній Іспанії, яка була радикалізована у 2006-2007 роках, коли уряд соціалістів прийняв так званий закон про Історичну пам'ять. Це Вам не наш закон про декомунізацію, а закон про Історичну пам'ять, яким партійний уряд встановив, яка саме історична пам'ять потрібна іспанцям.

Навіть поза Каталонією, у самій Іспанії, питання історичних взаємин лівих і правих є особливо гострим, вкоріненим у історію. Це люди, які зациклені на історії (на історичному минулому), десь приблизно так, як і ми.

Наприклад, у неділю, 1 жовтня, на підтримку Каталонії виступили іспанські ліві, у Мадриді були маніфестації і для них це нормально. Вони ніби за єдину Іспанію, але підтримати лівих – це свята справа, підтримати цю ліву Каталонію, цей міф лівої Каталонії.

Економіка

Каталонія у 2006 році змінила свій статут (розширила його) і набула найбільших автономних прав поміж усіх автономних спільнот, зокрема податкових пільг (йдеться про частку зібраних податків, яка залишається в Каталонії). Але з кризою 2008 року, в Іспанії змінилася політична влада. Уряд сформувала правоцентристська Народна партія, яка подала до Конституційного суду, а він скасував низку положень нового статуту каталонської автономії. І в 2010 році автономний статут обмежили.

Це власне й загострило економічні (фінансові) відносини. Каталонія є одним з промислових лідерів Іспанії, двигуном її економіки, який тягне усю Іспанію.
Окрім туризму, тут добре розвинута легка промисловість, харчова промисловість. Низка мереж супермаркетів каталонського походження. Понад 60 відсотків продукції Каталонії взагалі експортується поза межі Іспанії.

Окрім цього, Барселона є великим культурним центром з, наприклад, найбільшими видавництвами важливими для іспанського світу загалом. Багато відомих іспаномовних авторів публікуються вперше саме у видавництвах Барселони, які конкурують з мадридськими видавничими центрами.

З кризою 2008 року економічна ситуація стала більш важливою і тут показовими є результати місцевих виборів. Під час голосування, а у більшості країн ЄС імігранти, які мешкають легально,мають право голосувати на місцевих виборах, вони голосували за незалежницькі партії, які активно використовують соціальні питання. Типу, ми мусимо годувати решту Іспанії, хоча у нас є купа своїх проблем, ми маємо велику кількість мігрантів, яким також потрібна допомога.

Поза усім цим на одному економічному питанні звичайно не виїдеш. Тому існує все таки база окремішності, традиція каталонської окремішності.

Богдан Чума

Квіточки поліцейським

Якщо ти хочеш добитися незалежності у 19 столітті, то тобі треба видавати свої газети, які потім поширювати посеред народу, готувати революційне повстання, досягати незалежності збройними методами. У 21 столітті, в інформаційний час, інформація легко продукується і легко поширюється (у тому числі соціальними мережами). Ці політичні акції в Каталонії, а це саме політичні акції, подаються як красиві інформаційні картинки, які швидко розходяться усім світом через соцмережі та ЗМІ. Усі великі іспанські газети вели стріми з Барселони 1 жовтня і тому, очевидно, має бути красива, позитивна картинка.

А красива картинка – це також політтехнології, коли є чітке розділення на поганих і добрих. Добрі каталонці (красиві, різнобарвні, з квіточками), пацифісти, які говорять, що жодним чином не вдаються до силових дій, а лише терплять. І погані іспанці – усі в чорному (Національна гвардія), справжні жандарми з кийками, які тільки й те можуть робити, що використовувати силу для розгону акцій.

Закономірно, що це технологія, яка працює на мобілізацію. І це також доказ того, що мадридський уряд програє у цій ситуації, бо ще один такий силовий розгін стане для каталонських незалежників ще одним мобілізаційним ресурсом.

Новий пакт

Мадридський уряд програє тому, що він не діє, а не діє, тому що він слабкий. Маріано Рахой (прем'єр-міністр Іспанії) – слабкий політик, але насправді й соціалісти не кращі. Немає сильного лідера, або краще сильної ідеї чи концепції, яка б об'єднала всю Іспанію знову. Наприклад, у Конституції 1978 року записано, що існує іспанська нація, що існує спільна батьківщина, натомість зараз в іспанському політикумі словосполучення "іспанська нація" є небажаним для вживання.

Бо 21 століття, бо важка ситуація і тому не варто вживати такі "застарілі конструкції". Але єдина батьківщина, яку вони називають Іспанією, історично укорінена, також зі своїми традиціями, також може бути цим мобілізаційним ресурсом, бо як вже я казав, половина мешканців Каталонії не є каталонцями, і не є прихильниками незалежності. Вони не мають заклику з боку центру (Мадрида), і не ходять на вибори, оскільки не вірять жодним партіям.

Оце no pasa nada (нічого страшного) – така дуже іспанська позиція. Лише одна з чотирьох великих партій, які конкурують між собою тепер за іспанського виборця, Podemos говорила про те, що варто ставити на порядок денний питання великої політичної реформи для всієї Іспанії. Як можливість вирішення цього конфлікту вона (політична реформа) ще може розглядатися, хоча питання у тому чи каталонці захочуть говорити, а чи, швидше, їх змусять до цього.

Тут постає питання Європейського Союзу, який швидше буде модератором, якщо питання загострюватиметься. Брюссель мусить бути модератором цих відносин, але яким буде черговий політичний пакт в Іспанії поки невідомо.

Варіанти вирішення цієї ситуації можна відшукати лише у політичних домовленостях. Це все таки Західна Європа. Ми можемо говорити, що колись це має трапитись, той перерозподіл кордонів, але вся політика ЄС скерована на те, щоб заморожувати, зберегти, втримати, жодних радикальних рухів тощо. Зрештою у них є достатньо важелів, щоб вплинути на каталонських політиків, каталонські еліти, щоб вони відмовилися від своїх радикальних гасел. І є чітка позиція, що не може бути жодного воєнного стану, тобто жодного військового вирішення. І це сигнал для мадридського уряду.

Питання лише у тому, якою буде ця політична домовленість. Зараз багато іспанців говорить, що не має бути ніякої домовленості, що це незаконно, що можна лише у межах закону, у межах Конституції. Але Конституція 1978 року була результатом політичного пакту, переходу від диктатури до демократії (Pactos de Moncloa 1977 року) і це був пакт, де всі провідні політики, включно з каталонськими та баскськими регіоналістами, зібралися й домовилися, на яких спільних принципах будувати цю Іспанію.

Зараз є достатньо голосів, які кажуть про те, що треба думати про новий політичний пакт. Таким політичним пактом може бути федеративна республіка, на взірець німецької, але питання у тому, що є багато противників цього, які вказують на те, що ліквідація монархії фактично стане ліквідацією фактично єдиного інституту єдності для Іспанії.

Тут питання більше за позицією Європейського Союзу, бо немає чіткої відповіді, що ж буде далі. Чим більше загострюватиметься кризи, тим потрібнішим буде досягнення якогось порозуміння. Порозуміння – це компроміс, де опоненти мають чимось поступитися заради спільної точки. Тому я думаю, що буде новий політичний пакт. Або буде велика руїна.

Інша Каталонія

Можна говорити, що нація – це вигадка буржуазії, яка, прикриваючись національними прапорами, робить свої справи. Але я б наполягав на тому, що це відчуття окремішності для каталонців є органічним і незмінним.

З 19 століття вони наполягають на тому, що вони сформована національна спільнота. Вони історично це обґрунтували, культурно, лінгвістично тощо. Вони навіть розповідали, що вони психологічно інша раса. Це відчуття залишається у них до сьогоднішнього дня і тому очевидно, що не так економічні чинники, як важливу роль у цьому зіграла політична риторика.

До прикладу, ще у 2009 році на території Каталонії заборонили кориду (з 1 січня 2012), оскільки це не каталонське, чуже явище (Конституційний суд Іспанії скасував минулого року це рішення). Це такі інакшості, яких багато на рівні стереотипів.

На побутовому рівні багато іспанців не сприймають каталонців, вважають їх зверхніми, піжонами, які вдають з себе невідомо кого за рахунок того, що вони економічно більше розвинуті тощо. Самі ж каталонці, навпаки, вважають, що їх утискають, що за їхні гроші розвивають інші регіони, що модернізація інфраструктури відбувається в інших регіонах.

І оскільки каталонські регіональні партії для того, щоб мобілізувати своїх прихильників, для того, щоб перемагати на місцевих виборах, використовують цю риторику, беруть ці гасла як свої, то зараз вони від них відступити вже не можуть. Більшість із тих, хто вважає себе каталонцями хочуть мати свою державу, яка називатиметься Каталонією. Є таке бажання у людей. Колись ми хотіли, щоб була держава Україна. Хтось хоче, щоб була держава, яка називається Косово. Але все це має відбуватися рамках Європейського Союзу.

Однак це складна система підпорядкувань та субординації, так що зрештою держава не буде повністю суверенною і змушена буде віддати частину своїх повноважень ЄС. А Союз – це ринки збуту, економічний інтерес і тому вони не можуть бути поза Європейським Союзом. Це важливий важіль, щоб змусити радикальних незалежників до перемовин.

ФК Барселона

Це питання можна розглядати з точки зору футболу або політики. Тут потрібно визначитися, що є важливішим: де засіб, а де мета. Футбольний клуб Барселона – це засіб, це велика каталонська марка, піар-машина, і власники каталонського клубу є прихильниками незалежності.

Вони довгий час, від початку 20 століття включно, використовувати клуб як мобілізаційний ресурс для своїх політичних цілей. Якщо дивитися з точки зору політики, відстороненої від футболу, то футбол – це засіб для мобілізації. А що буде з самим клубом, чи перейде він у якусь іншу лігу?

Власники, а також окремі футболісти заявляють, що для них питання незалежності важливіше, ніж футбол. Жерард Піке та Пеп Гвардіола чітко висловилися за незалежність Каталонії. Гвардіола може й мріє тренувати збірну Іспанії, але це вже питання політичне. Що важливіше: футбол чи своя держава?

Очевидно, що клуб багато чого втратить. Але з іншого боку хіба Ла Ліга не втратить від переходу Барселони? Не буде Ель Класіко і все зведеться до однієї команди, до мадридського Реалу. І десь позаду виднітиметься Атлетіко та усі інші. Вони можуть піти в іншу лігу, але чи їх візьмуть? Французи можуть взяти, зважаючи на приклад Монако. Але ж є ще непохована ідея європейської Суперліги, наднаціональної для топ-клубів, яка очевидно, дасть великі прибутки.

Хоча я не думаю, що футбол є для них важливим, футбол – це заробляння грошей значною мірою для цих власників, і окрім цього, це мобілізаційний ресурс політичний. Вони з допомогою клубу мобілізували маси, просто маси (в розумінні масового суспільства, бунту мас Ортеги) народу на свою користь. Якщо це було їхньою метою, то вони досягли того, чого хотіли.

І Барселона ж нікуди не зникне. Зроблять каталонську лігу, подубну до шотландської ліги чи північно-ірландської. З'явиться збірна Каталонії, яка й так існує, невизнана, і щороку грає зі збірною Країни Басків, із залученням гравців Барселони.

Карлес Пучдемон

Це найнята людина. Що таке політика з 19 століття? Коли політика стала професією, то замість того, щоб самим іти в політику, люди, які приймають рішення, люди які належать до еліт, наймають людей, які вміють гарно говорити, давати картинку, давати результат. Це, звичайно, людина у якій можна прослідкувати непослідовності. У 2014 році він, наприклад, голосував проти визнання референдуму курдів. Але це найнятий працівник, який має, певне, свої переконання, але який висловлює точку зору партії та блоку, які представляє.

Тепер складається враження, що у блоці каталонських незалежників переважають ліві. Хоча Більшість у ньому маються правоцентристи з Конвергенції та Єднання – блоку двох партій, який створили ще в 1978 році. Власне ця ідея каталонської автономії була їхньою ідеєю, яку вони просували. Ліві завжди були у меншості, а партія Пучдемона, який тепер є головою автономного уряду, до 2015 року була найбільшою каталонською партією, яка також була й найбільш представленою у іспанському парламенті, Генеральних кортесах, і яка формувала урядові коаліції з іспанськими правими та лівими.

Особливо весело, коли наші експерти порівнюють Каталонію з Україною. Наш МЗС заявив те, що мав заявити (про нелегітимність каталонського референдуму) і вони вважають, що зробили правильно. Але я вважаю, що не варто було робити жодних заяв, оскільки від нас цього ніхто не вимагає. Якщо Каталонія отримає незалежність чи навіть не отримає, то якісь відносини треба буде будувати з незалежним чи автономним каталонським урядом, який нікуди не дінеться, і буде мати більшість голосів і надалі.

Для незалежників відступити зараз – це крок назад, велика небезпека втратити підтримку. Окрім того, є й інші загрози, через те, що не вся територія Каталонії голосує однаково. Є окремі регіони, які у більшості є противниками незалежності, і тому може постати питання, а як бути з ними. Вони, наприклад, скажуть, що хочуть бути з Іспанією, тому не має однозначної відповіді, чи регіон, який нині називається Каталонією, у теперішньому вигляді?

Також важливим є питання щодо самих цих партій, які по-різному сприймають цю незалежність. Ліві дивляться на цю нову каталонську республіку, яку вони хочуть створити,як на великий соціальний проект, а правоцентристи, відповідно, будуть мати інші візії, наприклад, будуватимуть там класичну буржуазну республіку з ринковою економікою, з великим соціальним пакетом, але на інших засадах.

Зараз вони це відклали до отримання незалежності, але цих суперечностей між ними є досить багато.

Ще однією проблемою є сучасна виборча практика (яка діє і в Україні): хто не прийшов, той сам собі винен. На референдумі 1 жовтня явка була менше третини ("за" незалежність Каталонії – 90 відсотків з тих, які прийшли) і це сучасні правила, тому й результат є за тими, хто прийшов. Але якою кількістю голосів приймати рішення про незалежність? Половиною від цього населення?

Референдум має консультативний характер і на його підставі парламент Каталонії вже прийматиме рішення. Незалежники підуть на це і це буде ще цікавіше. Зараз вони чекають на пропозиції, зондують ситуацію в ЄС, де є чіткі заяви на користь Мадрида. Після голосування у них вже є закон про перепідпорядкування собі органів влади. Місцева поліція, так звана mossos, переважно визнає їх, їх уже й так звинувачують у надмірній пасивності 1 жовтня. Можуть перейти окремі люди, окремі підрозділи з Національної гвардії, з Національної поліції, хтось з війська перейде.

І ситуація надалі загострюватиметься. Вони зацікавлені в тому, щоб загострювати ситуацію. Якщо іспанцям для того, щоб втримати ситуацію на більш-менш законному рівні треба намагатися це робити у спокійний спосіб, то каталонці будуть робити усе для того, щоб нагнітати ситуацію, щоб змусити Євросоюз модерувати все це, а модерація – це черговий компроміс, який буде вигіднішим для них, ніж те, що вони мають сьогодні.

Креативне місто Барселона

Колись один із моїх іспанських колег переконував мене, що Барселона у своїй більшості не є незалежницькою. Не знаю цифр у самій Барселоні, але це великий мегаполіс, одне з двох міст-мільйонників в Іспанії. Це великий культурний і  туристичний центр, де крутяться великі гроші, і не лише каталонські.

Більшість населення, можна припускати, не є прокаталонською, хоча активна каталонська меншість за рахунок своєї активності й диктує свої умови, скажімо, використання каталонської мови у ЗМІ, в державних органах влади, у муніципалітеті, в університеті, де обов'язкова двомовність.

P.S. Переклад статті Карлоса Дельклоса про діяльність "нових муніципалітетів" Іспанії та їхній досвід мобілізації громади супроти окремих приватних інтересів


фото: ansionnachfionn.com

Автор: олександр ковальчук