Зміст статті

13 липня 2018Іванка Корань3454

Дами з вулиці Голомба (ч. 1)

Життя та творчість першої польської драматургині Габріелі Запольської.

Життєписний цикл про видатних мешканок вулиці Верхратського (колишня – Голомба) у Львові.

Вулиця Голомба (з 1946 року – вулиця Верхратського) у центрі Львова сполучає вулиці Чернігівську та Чехова. З 1904 року вона називалася Гофмана бічна, з 1905 – Голомба, під час німецької окупації – Рентґенґассе. Забудована будинками у стилі віденського неокласицизму та сецесії за проектами відомого архітектора Анджея Ґоломба, автора більшості будинків вулиць Личаківської дільниці.

Насправді Голомба-Верхратського – недовгий та вузенький провулок. Він вкритий бруківкою і затиснутий з боків непропорційно високими фасадами суцільних будинків. Останні зливаються з небом в сірий похмурий коридор. Сонце не може втиснутись в нього, тому на Голомба навіть влітку прохолодно та сиро. Порожній тротуар з боку будинків з парною нумерацією огороджений такими ж, як і самі будинки, непропорційно високими стовпчиками.

Натомість з протилежного боку провулку – нагромадження запаркованих авто поміж довжелезних дерев з густим майже чорним листям. Тут панує незвична для центру Львова тиша. Мимоволі виникає відчуття, що потрапляєш в якісь декорації. Це відчуття підсилюється, коли починаєш розглядати фасади самих будинків з вузькими чорними нішами наглухо зачинених вікон і куцими металевими балкончиками: візерунки кованого металу ніби й різні, але водночас подібні як близнюки. Відрізнити будинки можна хіба що за номерами. Немає жодної меморіальної таблиці мешканцям вулиці, а варто би. Бо ті, хто тут жив і творив, вписали себе й цю вулицю в історію Львова. 

Ось чотири постаті, які привели нас на вулицю Голомба-Верхратського: Габріеля Запольська – перша польська драматургиня, Ольга Дучимінська – авторка першого в українській літературі твору на тему Голокосту, Стефанія Харчук – перша дикторка Львівського ТБ, Василина Щурат-Глуха – засновниця першого жіночого православного монастиря у Львові.

Усі вони мешкали на вулиці Голомба в минулому столітті. Поруч з відомими чоловіками: львівським архітектором чеського походження Карелом Боубліком, польським істориком Людвіком Кубалою, українським природознавцем та письменником Іваном Верхратським, письменником Пилипом Свистуном, філологом, фотографом і літератором Степаном Щуратом, етнографом та композитором Філаретом Колессою, заслуженим актором УРСР Володимиром Глухим та іншими. Але в нашій розвідці мова йтиме лише про жінок.

Незважаючи на те, що ХХ століття було для них "не лише ніжним, але й жорстоким", вони зуміли залишити свій слід в історії та культурному і духовному розвитку своїх народів. На долю кожної випали випробування, проте жінки дали собі раду як з чоловіками, так і режимами, хоча не завжди змогли зробити подібне з власним життям.

Габріеля Запольська – перша польська драматургиня

Відома польська письменниця, драматургиня й акторка, уродженка Волині Марія Корвін-Піотровська (творчий псевдонім Габріеля Запольська (1857-1921) прожила у Львові близько третини свого життя, майже 26 років. Ці роки поділяються на три періоди: 1868-1870 рр. – навчання в школі-інтернаті Святого серця Христового (Sacré-Coeur) та модному пансіоні Валентини Горошкевичової, 1883-1885 рр. – перша спроба підкорити Львів. Тоді галицькі святенники прийняли її холодно як актрису, а як письменницю – засудили за "небезпечний натуралізм".

І врешті-решт втретє Запольська повертається до Львова в 1899 році і живе тут спочатку з перервами, а з 1904 року оселяється назавжди. Габріеля Запольська зізнавалась, що її вибір пав на Львів лише тому, що не мала фінансових можливостей оселитись в  одній із європейських столиць. Саме в цей останній період до неї приходить слава та відомість як драматургині, авторки п'єси "Мораль пані Дульської".

Якщо спробувати нанести на карту Львова улюблені місця Габріелі Запольської, то переконуєшся, що всі вони знаходяться в районі вулиці Личаківської. Саме у цій дільниці, в Кривчицях, можна відшукати віллу "Скіз", яку Запольська дуже любила, однак, з огляду на фінансові труднощі, мешкала у ній лише три роки.

Натомість майже десять років Габріеля Запольська прожила на вулиці Голомба, в будинках під різними номерами. Саме з Голомба вона відправилась в свою останню подорож – на Личаківське кладовище, де була похована на Алеї заслужених діячів коштом громади Львова у гробівці, що "подібний до великої скрині, всі боки якої списані назвами творів, які вона написала".   

Вперше Запольска оселилась на тоді ще вулиці Гофмана в будинку під номером 6 в 1901 році, під номером 10 вона жила в 1905-1906 роках. Згодом, в 1913-1916 роках, повернулась в квартиру в шостому будинку, але тоді вже вулиця перейменували на честь Голомба. В 1917-1921 роках вона мешкала в квартирі з балконом на вулицю на третьому поверсі будинку під номером 15. Під час час цих періодів мешкання на Голомба вона написала драму "Чоловік", повісті "Про що навіть думати не хочеться", "Франя Поранек: її подальша доля", збірник оповідань "Зі щоденника молодої заміжньої дами" тощо. Ймовірно, що задум п'єси "Мораль пані Дульської" також зародився на Голомба, але написала вона її, коли вже мешкала на вулиці Курковій, 22 (Лисенка).

У літературній спадщині Запольської: 41 п'єса, 23 романи, 177 оповідань, 252 журналістських статей, сценарій одного фільму, понад 1500 листів. І це при тому, що аж до кінця 80-х років ХІХ ст. вона не вважала літературну діяльність для себе основною і ставилась до неї лише як до приробітку. Твори Габріелі Запольської майже не перекладались українською, за винятком  повістей "Каська Каріатида" (1932); "Смерть Феліціана Дульського", (1958) та  п'єси "Мораль пані Дульської", (1957). Остання свого часу була в репертуарах багатьох радянських театрів, зокрема, й театру ім. Лесі Українки у Києві. В радянські часи вважалось, що в ній Запольська блискуче викрила "брехливу буржуазну мораль".

Тому варто нагадати тут на слова українського поета Сергія Гупала, який вже в 2004 році писав: "Габріеля Запольська – не викривачка Дульських. Вона щось набагато більше. Письменниця також не схожа на співця Волині. Хоча роман "Мелашка" має розмах шолоховського "Тихого Дону", творчість Габріелі Запольської – не епіка, а лірика, інтим, еротика, фемінізм на тлі драми і трагедії". Значно більше уваги Запольській та аналізу її творчості приділяють польські дослідники. Вони також докладають багато зусиль, щоб зруйнувати усталені стереотипи та міфи, якими оточена постать письменниці. Хоча ці історії з'явилися і не без її на те волі, а інколи й створювались нею самою, Запольська загалом була схильною до перебільшень в розповідях про себе.

фото: culture.pl

Доволі висока, витончена, з виразними великими чорними очима та холодним поглядом і високим голосом – такою запам'ятали її сучасники. Запольська була самостійною і незалежною жінкою, але стала такою швидше не зі своєї волі, а через збіг обставин: перший її шлюб швидко розпався, батьки ж не підтримали захоплення доньки акторством. Однак феміністкою вона не була і навіть засуджувала суфражисток, вважала, що краса жінок – це їхня зброя, від якої не варто відмовлятися в жодному випадку. Запольська була надзвичайно працьовитою та наполегливою, бо мусила розраховувати в житті лише на себе та свою працю.

В останній період львівського життя, на який припадає значна частина її літературної спадщини, вона втрачала зір через катаракту, яку лікувала у той спосіб, що закапувала собі кокаїн в очі. Також вона страждала від анемії та хворіла на стригучий лишай, який травила гасом. Але продовжувала буквально вгризатись в життя, писала і працювала, залишаючись вірною гаслу unguibus et rostro (кігтями та дзьобом). Проте колеги з акторського цеху, вочевидь, в більшості лише заздрили її можливості поводити себе незалежно, тому й не хотіли помічати, якою ціною вона їй давалась.

фото: culture.pl

Габріеля Запольська була невиправним романтиком та максималісткою, шукала справжнього кохання, а коли знайшла, всіма силами боролась за те, щоб його зберегти. В роботі ж ставила перед собою цілі, досягнення яких вимагало надзусиль. Тому жила постійно на межі своїх емоційних і фізичних сил. Натомість знайомі помічали лише її нервові зриви, акцентували на спробі покінчити життя самогубством чи інших дивацтвах. Одного разу вона прямо на сцені впала в летаргійний сон, який тривав кілька днів. Пам'ятали лише її невдачі та швидко забували моменти її успіху й слави. Габріеля (або Габця, як її звали друзі) була легко вразливою й непросто сходилася з людьми, які часто, трактували це як зверхність.

А ще багатьох дратувала її літературна манера, яка давала підстави говорити про Запольську як про особу, яка ненавидить людей, особливо чоловіків.

Вона не стала великою акторкою та примою Варшавського імператорського театру, як мріяла, але була досить популярною й відомою акторкою. Її репертуар складався з близько 300 великих і малих ролей, з яких вона сама особливо цінувала роль Нори в однойменній драмі Генріка Ібсена. Їй аплодувала публіка столичних і провінційних міст Росії, Польщі, а також Парижа, про неї писали, нею захоплювались. Солідний акторський досвід безпосередньо вплинув на її літературну діяльність, адже Запольська чудово знала сценографію й володіла таємницями акторської техніки. Він також встав у пригоді, коли вона створила власну театральну школу. Так що Габріеля Запольська залишила свій слід в історії польського театрального мистецтва, заклавши підвалини реалістичної школи. І це визнають дослідники її творчості.

фото: culture.pl

В літературі ж Запольська була помітною представницею модної в кінці ХІХ-на початку ХХ століття течії натуралізму, тому нерідко її називали "Золя в спідниці". Для нас же важливим є те, що в її творчості поважне місце посідає Львів та львівські сюжети. ймовірно, що саме Запольська стала однією з перших, хто, я і Вільям Сароян, спробував у своїх творах передати химерність Львова та уявність життя його мешканців. Останні, попри модерний антураж та розкіш, якою вони себе оточили за гроші, які заробили на видобутку нафти у Бориславі, в творах Запольської зображаються глибоко патріархальними й провінційними.

"Запольська писала про Львів як про модерне місто, що бурхливо розвивається іодночасно моментально жахливо та брутально розпадається, і цей розпад становить важливий елемент його ідентичності. Львів Запольської – це місто, яке народжується і вмирає, це місто хворих, шизофренічних, втрачених стосунків" – вважає дослідник її творчості Давид Марія Осінський.


"Львів – це кошмар. Вважається, що цей Львів – це місто, місце, де люди тиняються доти, доки не помруть, але це лише один з мерзенних снів Божих. У стогонах Львова ви можете розрізнити риси змученого лику сонного Господа Бога. Небо Львова нависле, похмуре. Атмосфера застояна, задушлива. Мешканці – суцільні сомнамбули. Це місто скверни. Втілення тління. Монумент кончині, пустці та безплідності. А розкішні польські жовніри на тротуарах запопадливо козиряють один одному. Львів – один з наймерзенніших Божих снів, а це козиряння – сумний елемент комічного, який завжди присутній в трагічному. Смердить на вулицях, смердить у будинках, смердять самі мешканці. Тут немає води. Тут немає чистоти землі та неба, немає ясності миті, яка минає. Тут взагалі немає миттєвостей в 24 годинах доби. Місто поза часом, простором, поза реальністю. У людей, здається, є заняття, але це дуже дивно. Тут є крамнички з вивісками "Кравець", "Кондитер", "М'ясник", "Перукар". Польською мовою. Друкованими літерами. Книжковий магазин. Кінотеатр. Заклад. І публіка на вулицях. Їхні обличчя – це обличчя нулів. Усі лиця – ніщо. Це лише сниться Богові бридкий сон. В усіх обличчях лише одне-єдине – порожнеча". Вільям Сароян, збірка "Inhale and Exhale" (1936), новела "Malenka Manon".

Разом з тим Запольська створює чудові, сповнені імпресії, але до найменших деталей натуралістичні описи Львова. Перед Каською, героїнею повісті "Каська Каріатида", з Високого замку "внизу розкинулось місто, яке вражало око своїми розмірами й кількістю чудових будинків. Розливалось як велике озеро, яке має безформні береги. З глибини дахів та димоходів виринали башти церков, позолочуючи свої хрести в променях літнього сонця. Зубата башта Ратуши  презентувала чорний циферблат годинника, на якому стрілки вказували п'яту годину. На висоті, практично за містом, розсілась чудова церква, стара, поважно підтримуючи свої стіни, подібно до того, як бабуся благословляє своїх онуків. Чисті лінії Будинку Інвалідів, неперевершені, гарно виглядали із-за темряви навколишніх дерев, а в середині міста круглий купол Домініканського костелу нахилилися своїми опуклими хребтами, як величезна черепаха, що гріється на сонці. І все місто лежало тихо, спокійно біля підніжжя гори, яка піднімала над ним своє вкрите зеленню чоло".

Портрет Габріелі Запольської (1903 рік), автор – Станіслав Яновський (фото: kivertsi.rayon.in.ua)

Львівське консервативне середовище не любило Запольську. Його представники впізнавали себе в образах, які вона створювала. Поширеною є версія, що дружина архітектора Анджея Ґоломба була  прототипом головної героїні роману Габріелі Запольської "Моральність пані Дульської". Анджей Ґоломб, натомість, був представлений як Феліціан Дульський. Однак польський історик Станіслав Ніцея заперечує це. Самій же Запольській, схоже, мало залежало на тім, що думають про неї та її творчість у Львові. 

В 1927 році відомий австрійський композитор Франц Легар спеціально для співака Ріхарда Таубера створив оперету "Царевич" (Der Zarewitsch). Джерелом сюжету оперети була однойменна п'єса Габріелі Запольської. Прем'єра оперети відбулася того ж року у Німецькому художньому театрі в Берліні. Фрагменти цієї оперети "Прийдемо" (Einer wird kommen) і "Пісня про Волгу" (Wolgalied) отримали відомість у всьому світі. Остання навіть прозвучала на похоронах Легара. На жаль, Габріеля Запольська не дожила до моменту світового визнання своєї творчості.


Варіанти дякують Witold Milosz за допомогу в підготовці матеріалу

фото: culture.pl

Автор: Іванка Корань