Життя та творчість авторки першого твору про Голокост в українській літературі Ольги Дучимінської.
Життєписний цикл про видатних мешканок вулиці Верхратського (колишня – Голомба) у Львові.
Вулиця Голомба (з 1946 року – вулиця Верхратського) у центрі Львова сполучає вулиці Чернігівську та Чехова. З 1904 року вона називалася Гофмана бічна, з 1905 – Голомба, під час німецької окупації – Рентґенґассе. Забудована будинками у стилі віденського неокласицизму та сецесії за проектами відомого архітектора Анджея Ґоломба, автора більшості будинків вулиць Личаківської дільниці.
Ольга Дучимінська – авторка першого твору про Голокост в українській літературі
Чи хтось знає точну дату появи Ольги Дучимінської (1883-1988) на вулиці Голомба, 10, в квартирі на третьому поверсі? Це могло статися в 1939 році, відразу ж після того, як вона переїхала з Коломиї до Львова, або й пізніше. Проте адреса Верхратського, 10/7 – єдина, яка згадується протягом десятирічного періоду її перебування у місті. Пізніше, включно до 1979 року – дати смерті її молодшої сестри Володимири – в листах 60-х років Ольга Дучимінська також просила залишати їй посилки саме на Верхратського, у Володимири. На відміну від Габрієлі Запольської, Ольга Дучимінська з молодих літ мріяла про Львів – місто, де вирувало культурне, мистецьке і наукове життя, де мешкали її друзі й колеги. "Львів був для мене наче скринька Пандори з усіма скарбами. Він для мене був школою. Тут можна було багато нового почути й побачити, про що звичайно поняття не мала", – згадувала вона, зізнаючись – "Не маю сили заритись в мале містечко, і там остає одне: дожидати смерті!"
Однак саме у Львові, на Голомба, її життя трагічним чином розкололось на дві частини. Позаду залишилося 56 років, які увібрали в себе складне, але щасливе дитинство в сім'ї українця-москвофіла Решетиловича і польки Броніслави Литвин. Захоплення української народною мовою під впливом знайомства з сім'єю Івана Франка, не дуже вдалий шлюб, втрату одного з двох синів невдовзі після його народження, гідно пройдений трудовий шлях народної вчительки, першу друковану збірку поезій "Китиця незабудьків", визнання як письменниці та діячки жіночого руху в Галичині, дружбу з відомими представниками українського національного відродження, зокрема, Ольгою Кобилянською, Наталією Кобринською, Богданом Лепким, художником Олексою Новаківським і багато іншого. Ймовірно, що на переїзд до Львова вона відважилась після того, як її покинув другий син, Олекса, який навесні 1939 року вступив в Карпатську Січ і того ж року загинув у боях.
Попереду було ще 39 років життя, з них: рік ув'язнення в тюрмі, десять років радянських концтаборів, вихід на свободу у віці 73 років, понад 10 років поневірянь, напівлегальне мешкання в знайомих, зняття судимості в 1968 році у віці 85 років, підробітки, смерть доньки Оксани, знову обшук і нищення архівів у 1983 році, напередодні 100-річчя, і ще п'ять років життя в Івано-Франківську під опікою двоюрідної сестри Степана Бандери Мирослави Антонович та інших подруг зі заслання. Але в тих роках були також наукова праця, участь у конференціях і семінарах, захоплення театром і кіно, дружба і листування з молодими вченими, подорожі з подругами, зокрема, й нетривалі візити до Львова. Померла Ольга Дучиміська у віці 106 років, і реабілітували її вже після смерті.
Розповідати про роки життя Дучимінської на вулиці Голомба у Львові складно, бо архів письменниці до 1949 року знищили, а листування післятабірного періоду свідчить, що вона була свідома того, що все, що пише, читає не лише адресат, але й радянські спецслужби. У Львові Ольга Дучимінська в 1939-1949 роках працювала на скромних посадах у Музеї етнографії. Тому навряд чи вона отримала квартиру у центрі міста за сприяння керівництва цієї установи. Не була вона й членом Спілки радянських письменників. Найвірогідніше, що її підселив власник будинку. Адже в ті лихі роки була поширеною практика добровільного ущільнення з метою уникнення підселення за рознарядкою непрошених сусідів з числа приїжджих зі Сходу.
Восени 1944 року в квартирі на Голомба Ольга Дучимінська ненадовго прихистила свою подругу, письменницю Ірину Вільде із синами. І саме на Голомба Дучимінська відразу після війни написала найвідомішу свою повість "Еті" (1945), єдиний її твір, що вийшов окремо друком у радянський період. У ньому через переживання єврейки Еті, яка ховається від німців, розповідається про трагедію львівських євреїв. Дучимінська стала першою української письменницею, яка торкнулась теми геноциду євреїв, однак ця повість стоїть осібно в її творчості. Ніколи після того вона не поверталась до теми Голокосту. Разом з тим Дучимінській не цуралась антивоєнної тематики, якій присвятила ще дві новели "Warum?" і "Дзвони", які написала в 1910-1920 роках. Всі три твори "подібні ідейно-тематичним спрямуванням, лапідарним стилем, внутрішнім психологізмом, майже цілковитою відсутністю діалогів" – стверджує дослідник Володимир Пахомов.
Повість "Еті" своєю антивоєнною тематикою була суголосна тогочасним радянським настроям та ідейним настановам, однак її зміст і те, як це було зроблено, не вписувалися у соцреалістичні канони. "Твір по-своєму аполітичний, позапартійний. Він нібито ні до чого не закликає, бо німці пішли, правда, відходячи, палили оселі. І твір водночас вселенський: він проти будь-якої війни, він кличе до гуманізму, до порядності, незважаючи ні на раси, ні на національності. Єврейка Еті, як кожна людина у світі, має право і обов'язок на життя. Кожен має право і обов'язок допомагати іншому. І та людина, яка хоче жити, незважаючи на страждання, є вже героєм" – аналізує Пахомов.
Вихід "Еті" спершу не помітили критики, але вже у наступному 1946 році львівський філолог Михайло Пархоменко публікує розгромну рецензію. У ній пильний критик пише про те, що не побачив у творі "справжніх героїв війни" – радянських партизан, солдат і комісарів, а сама героїня повісті Дучимінської в його сприйнятті була антигероєм, оскільки "втратила людські якості". Дучимінська не вступила в полеміку, однак після того писала лише в стіл. Вона мала в Музеї етнографії багато цікавої наукової роботи, і дослідницька праця приваблювала Дучимінську не менше за літературну. Вона, не маючи вищої офіційної освіти, знала шість іноземних мов, цікавилась філософією, славістикою. Але головним її захопленням були етнографічні дослідження Гуцульщини та Бойківщини, народний побут і діалекти.
У львівському житті Дучимінської було місце й для сімейних справ. Її донька Оксана в 1945 році виїхала з України в Чехословаччину, вірогідно, до батька, і вже згодом переїхала до Мюнхена. Мати відвідувала і підтримувала доньку, при тому встигаючи налагодити контакти з чеськими громадськими діячами та вченими. Але назавжди покинути Україну й переїхати до доньки та онука відмовилась, бо у Львові залишалася ще її молодша сестра Володимира, а також улюблені справи.
В листопаді 1949 році, коли, здавалось, життя налагодилось і час плавно плив на роботі в музеї та у власному мешканні на Голомба, сталось те, що складно було передбачити. 66-річну Ольгу Дучимінську арештовують за співучасть у вбивстві радянського письменника Ярослава Галана. В квартирі на Голомба провели обшук під час якого конфіскували усе цінне майно, зокрема, бібліотеку та рукописи письменниці.
Радянська влада використала вбивство Галана як привід для розправи з так званими "українськими буржуазними націоналістами". Переслідування носили характер залякувань і тиску на українську творчу інтелігенцію, арештів серед українського студентства, а також фізичного знищення лідерів українського національного підпілля, зокрема, Романа Шухевича у 1950 році. Ольга Дучимінска не мала жодного стосунку до організації вбивства Галана, але радянській владі потрібно було показове покарання "українського буржуазного націоналіста" і немолоду жінку призначили на цю роль лише тому, що вона не мала покровителів в новій владі, отож не було кому за неї вступитись. Під час слідства Ольга Дучимінська заперечила всі звинувачення, а коли на суді почула присуд – 25 років таборів, то зрозуміла, що він для неї дорівнює смертному вироку.
Саме постать Ольги Дучимінської стала прототипом для персонажині прими Львівського драмтеатру імені Лесі Українки Зінаїди Дехтярової, лукавої львівської письменниці Олени Гайдукевич у фільмі Валерія Ісакова До останньої хвилини (1973).
В 1950 році, перебуваючи в таборі, Дучимінська в голові укладає автобіографічну поему "Богема", яка, як і повість "Еті", займає осібне місце в її творчості. Запише вона її після того, як вийде на волю. Цей твір, за визначенням Володимира Пахомова, "Має не лише пізнавальний характер. Для істориків – це свого роду перевірка їхнього розуміння тодішньої епохи, для літературних критиків – знання характерів письменників як живих людей, їх стосунків. Для всіх нас – наука любові до ближнього, гіркий докір корозії людяності".
У "Богемі" Дучимінська, згадуючи своє життя у Львові, дає характеристику двадцятьом представникам львівської творчої інтелігенції. Дев'ятьох з них вона назвала справжніми прізвищами чи псевдонімами: Ірину Вільде, Іларіона Свєнціцького, Володимира Беляєва, Миколу Далекого, Василя Глотова, Миколу Романченка, Михайла Бірюкова, Михайла Пархоменка, Віталія Петльованого. Інших – заховала за назвами творів, вчинками, вдачею, однак фахівцям не важко розшифрувати про кого йде мова. Всіх вона вважала своїми друзями і добрими знайомими.
Але один з них, Михайло Пархоменко, в 1946 році тенденційно розгромив її повість. А інший, Володимир Беляєв, вже в 70-х роках затаврував її за буржуазний націоналізм і назвав пособницею вбивць Галана. Ірина Вільде тоді ж відмовилася поставити підпис під листом до Спілки письменників з проханням допомогти вирішити Дучимінській звичайні побутові питання. Ці три прізвища в поемі не зашифровані. То чи не можна припустити, що й інші згадані в "Богемі" прізвища вказують на тих, хто не кращим чином проявив себе в радянські часи і не лише щодо самої Дучимінської? Жодна зі згаданих богемних персон не виступила на її підтримку та не допомогла в період випробувань. Хоча потім, після її виходу на свободу, вони продовжували спілкуватися і підтримувати з нею контакти ніби нічого не сталося. Скажімо, Дучимінська недовгий час після звільнення жила в Ірини Вільде, а під час своїх нетривалих візитів до Львова спілкувалася з Михайлом Бірюковим. Про усе це є згадки в її листах.
У поетичній спадщині Ольги Дучимінської є ще один вірш, який повертає її до згадок про львівський період життя – "Туга". В ньому йдеться про "хлопця милого", але з яким довелося пережити багато і який "не раз бачив її сльози, чув тяжкі зітхання і тисячі, тисячі слів". Кінцівка віршу дещо несподівана, адже виявляться, що цим хлопцем був слідчий: "Вірте – не вірте – Це був мій слідчий в тюрмі". Невідомо, чому саме слідчому присвятила письменниця вірш. Проте є згадка Романа Горака, що квартиру Дучимінської на Голомба "загарбав той, хто її заарештував". Останнє важко підтвердити, хоча, ймовірно, що помешкання й справді розділили на дві квартири, в одній з яких ще багато років мешкала сестра жертви слідчого.
Сьогодні у Львові пам'ять про Ольгу Дучимінську вшанували у назві вулиці, яка знаходиться неподалік від центру і мало чим нагадує вулицю Голомба – місце, реальне пов'язане з її життям у нашому місті. 29 січня 2016 року у Національному академічному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької відбулась прем'єра вистави Алли Бабенко за п'єсою Романа Горака "Святомиколаївський вечір" Ольгу Дучимінську та Ірину Вільде.
Варіанти дякують Witold Milosz за допомогу в підготовці матеріалу
фото: dcrb.net
Творчість Ольги Дучимінської в інтернеті
