Життя та творчість засновниці першого православного жіночого монастиря у Львові Василини Щурат.
Життєписний цикл про видатних мешканок вулиці Верхратського (колишня – Голомба) у Львові.
Вулиця Голомба (з 1946 року – вулиця Верхратського) у центрі Львова сполучає вулиці Чернігівську та Чехова. З 1904 року вона називалася Гофмана бічна, з 1905 – Голомба, під час німецької окупації – Рентґенґассе. Забудована будинками у стилі віденського неокласицизму та сецесії за проектами відомого архітектора Анджея Ґоломба, автора більшості будинків вулиць Личаківської дільниці.
Василина Щурат – засновниця першого православного жіночого монастиря у Львові
Історія вулиці Голомба тісно пов'язана з історією родини Щуратів. Академік Василь Щурат (1871-1948), автор перекладу "Слова о полку Ігоревім" українською, автор підручників з французької мови, один із засновник Таємного українського університету у Львові та друг Івана Франка свого часу оселився на Голомба в будинку під № 15. Він мав двох синів, один з яких, Микола, жив з батьками, проте загинув в роки війни, а другий – фотограф та літературознавець, завідувач відділом Інституту історії НАН України у Львові Степан Щурат (1909–1990) разом із сім'єю оселився в квартирі на першому поверсі будинку № 8, в якій раніше мешкав Іван Верхратський. В 1949 році на вулиці Голомба, в сім'ї Степана Щурата та Олександри Гургули-Щурат (1909-1996) народилась донька Василина (1949-2014). Саме про цих жінок ми хочемо розповісти.
Олександра, донька священика Володимира Гургули, познайомилася зі Степаном Щуратом коли їй виповнилося 16 років, у 18 – заручилась, а в 25 – вийшла заміж і прожила все життя, розділивши чоловікові здобутки й невдачі та виховала разом доньку Василину. Олександра Гургула була привітною господинею затишного помешкання на Голомба, завжди повного друзів, родичів та гостей. Саме такий її образ змальовують сучасники і мало хто згадує, що ця красива інтелігентна жінка була відомою балериною, представницею львівської школи модерного танцю, талановитим педагогом-балетмейстером, а також залишила після себе низку автобіографічних та дитячих оповідань.
Творчість Олександри Щурат, як балерини і педагога, лише недавно стала об'єктом вивчення львівського дослідника Олександра Плахотнюка. Від нього Варіанти довідались, що Олександра Гургула-Щурат у міжвоєнний період навчалася в львівській консерваторії на курсах сучасного танцю за методикою Далькроз, а згодом – у школі класика танцю-модерн Мері Віґман. Вона досконало володіла технікою модерного балету і в міжвоєнний період опублікувала низку статей на цю тему. Після закінченню війни львівська школа модерного балету припинила своє існування: вільний танець босоніж був негласно заборонили в СРСР, більшість його шанувальниць виїхали закордон, адже перед тим працювали в німецьких балетних трупах.
Олександра Гургула-Щурат, залишилась у радянській Україні і вимушено перекваліфікувалась у танцівницю українських народних танців. Це відкрило їй можливість викладати в Музично-педагогічному училищі, а також недовгий час працювати балетмейстером у Театрі юного глядача. Вона залишила свій слід в педагогіці танцю, створивши унікальну методику навчання і виховання діток 3-4 років, яку дотепер використовують у своїй роботі вихователі в США та інших зарубіжних країнах, а от в Україні, на жаль, не залишилось її послідовників, а також жодного друкованого примірника її праць.
Коли в родині Щуратів народилась дівчинка, то в батьків не було сумніву, що в сім'ї росте майбутня балерина. Вони оточили Василину своєю увагою і вона росла в атмосфері поваги й любові. "Я ніколи не чув, щоб у цій сім'ї колись хтось верховодив, на когось підвищив голос, а тим більше наніс комусь якусь образу" – згадує багаторічний друг Щуратів, вчений Михайло Худаш. Але дівчинку не пестили, а навпаки, з малих років привчали до дисципліни, навчання і самовиховання. Василина здобувала середню освіту в школі з поглибленим вивченням англійської мови і паралельно відвідувала шкільний театральний гурток та гурток народного танцю, пізніше вступила у шестирічну балетну школу.
Однак, попри сподівання матері, з класичним танцем в неї не склалося. Пізніше дівчинка зізнавалась, що в балетній школі їй не подобалось навчатись. Проте Олександра Гургула-Щурат не сприйняла серйозно дитячі заперечення, отож після завершення середньої школи Василина вступила до вищого Львівського художнього училища, де викладали балетмейстери Оперного театру. Їм вдалося переконати Василину по-новому глянути на балет, твердо встати на пуанти і не просто полюбити класичний танець, а присвятити себе цій справі. Василина повірила в свої сили і стала мріяти про роботу в театрі.
Але в балетну трупу Оперного театру її не прийняли одразу. Доля Василини могла кардинально змінитись, бо, ймовірно, за порадою вже батька, вона вступила навчатися на історичний факультет. Навчання тривало недовго, оскільки після другої спроби вона таки вступила до балетної трупи Оперного театру. Василина Щурат стала солісткою балету і пропрацювала в львівській Опері аж до виходу на пенсію. Пам'ятаючи, що сценічний вік балерини не особливо тривалий, вона заочно здобула другу вищу освіту – філологічну.
"Василина Щурат не була примою, але була професійною з гарною технікою виконання балериною других партій – розповідає Олександр Плахотнюк. – Її працездатність вражала. Вона пам'ятала всі партії, варіації. В театрі її поважали, зокрема, й тому, що вона завжди допомагала іншим, нікому не відмовляла. В пам'яті колег вона також залишилася як душа компанії, як людина освічена, яка знала іноземні мови, літературу, мистецтво і охоче ділилась своїми знаннями з іншими".
Немає підстав не довіряти фахівцям, але про балерину Василину Щурат збереглись й спогади сучасників. Вони згадують її як витончену жінку, розумну, з незалежним характером, яка мала власну думку і не боялася її висловлювати. Останнє часто заважало, а не допомагало в театральній кар'єрі. До того ж в підходах Василини до танцю відчувалися впливи модерної школи, з технікою якої вона була знайома завдяки своїй мамі. Це також не заохочувалось і не знаходило підтримки у керівництва театру в ті часи. Можливо, саме цим й зумовлено те, що вона так і не стала примою. Просто це був не її час. Після завершенню балетної кар'єри Василина Щурат перейшла на роботу в львівський театр імені Марії Заньковецької на посаду помічника режисера.
"Це складно назвати відпочинком, адже помічник режисера – важлива фігура в театрі, бо режисер поставив виставу і поїхав, а помічник повинен пам'ятати і вести всю виставу, знати ролі всіх акторів, всі костюми, сцени, технічний бік вистави. Тобто це людина, яка має тягнути всю рутинну роботу. Їй це вдавалося добре" – пояснює Плахотнюк. Однак для Василини робота в цей період відходить на другий план, адже в театрі вона познайомилася і закохалася у відомого українського актора Володимира Глухого (особливо знаний за роллю Куця, Доброго чорта у фільмі Пропала грамота (1972) Бориса Івченка). Ні різниця в роках, ні те, що Глухий розлучився і мав у першому шлюбі сина, не спинило Василину. Вона присягла йому на вірність і серйозність свого рішення підтвердила клятвою у складеному нею неформальному шлюбному контракті.
Вони прожили разом майже десять років у квартирі на Верхратського, 8, поруч з батьками Василини. "І батько, i мати Василини прийняли i любили Глухого як сина, а він їм віддячувався рівною ж синівською любов'ю" – розповідає Михайло Худаш. Пізніше Василина згадувала ці роки як найщасливіші. Хоч були вони не легкими з огляду на те, що творча доля Глухого складалась непросто. Василина постійно підтримувала чоловіка. "Ночами він міг просинатись і проговорювати всі свої ролі, а вона його слухала і тим самим підтримувала. Спогади про це залишилися в її щоденнику" – розповів Плахотнюк. У квітні 1988 року Володимир Глухий, не доживши й до 50 років, помер від невиліковної хвороби. Василині на той час було 39 років. Через два роки сталася ще одна втрата – помер Степан Щурат. Мати і донька залишилися вдвох, без чоловіків.
Ці трагічні події в сім'ї Щуратів прийшлися на час, коли життя навколо радикально змінювалось. Те, до чого вони себе готували і те, чим жили, втрачало сенс, а нове, що приходило на зміну, було незрозумілим і лякало. Не лише самотні жінки, більшість людей тоді не знали чого чекати і як реагувати на зміни, що відбувалися в суспільному житті.
Не відомо, коли Василина остаточно вирішила присвятити своє подальше життя служінню Богу в монастирі. Михайло Худаш стверджує, що це сталось відразу ж після смерті її чоловіка. Також в пізніших розповідях про Василину є згадка, що вона відрізала косу і поклала її до труни свого чоловіка. З розповіді отця Севастіяна (Дмитруха) зрозуміло, що таке рішення визрівало поступово. Мати підтримала намір доньки з найкращих міркувань, адже переживала за майбутню долю своєї одиначки. В 1991 році Василина вступила до монастиря сестер-студиток. У ньому вона прожила приблизно 11 років, отримала чернечий постриг та отримала ім'я сестри Венедикти.
"Я подивляв ту жінку, адже не завжди бачив таких чернечих чеснот у чоловіків, які бачив у неї. Спостерігав, як вона поступово зреклася всього світського. Від неї можна було багато чому навчитись. Як вона молитву говорила, я бачив у яку глибину вона зайшла, щоби пізнати духовність нашої візантійської традиції, нашої молитви. Вона читала молитву без жодних скорочень, вибирала зі всіх літургійних книг, церковнослов'янською мовою, можна сказати, що вона молилась безперестанку день і ніч. Щойно тримав у руках Акафістник, який вона уклала, і знову виникла думка, що це була непересічна людина" – згадує о. Севастіян.
У монастирі Василина Щурат-Глуха вивчала церковну літературу, видала збірку акафістів, проводила їх порівняльні філологічні дослідження, складала сама служби та акафісти. Але її дослідження й творчі потуги не знайшли розуміння та підтримки в сестер-студиток. Василина почувала себе нереалізованою в служінні Богові. Останнє змусило її на досить неординарний крок – вона втекла з монастиря, стала розстригою, а потому знову прийняла чернечий постриг та стала сестрою Варварою, але вже у Свято-Пантелеймонівському монастирі Української Православної Церкви (МП). Через кілька років вона повернулася до Львова вже як ігуменя Варвара і заснувала тут жіночий Спасо-Преображенський монастир.
"Кожна людина хоче себе реалізувати в житті. Вона в монастирі хотіла реалізувати той багаж знань, який мала в собі, прийнявши від діда, батька, другого діда. Сестри цього не зрозуміли. В неї був дар науки, треба було дати можливість реалізувати цей дар, але цього не сталось. Тому Василина пішла. Я щасливий тим, що ніколи її не осудив ні словом, ні думкою. Я її відвідував, коли вона була в УПЦ. Ми ніколи не мали непорозумінь. Були як брат і сестра" – розповідає о. Севастіян.
Василина продовжувала активно працювати. Створила служби й акафісти, які звучать у Львові та в Почаївській лаврі, написала статтю "Василь Щурат і "Просвіта", біографічну розвідку "Володимир Глухий. Недограна роль", редагувала й видала спогади батька та оповідки мами "Два крила".
Про Василину Щурат-Глуху з о. Севастіяном Варіанти розмовляють у квартирі на вулиці Верхратського, яку, згідно заповіту Олександра Гургула-Щурат подарувала монахам-студитам Унівської лаври. В ній все залишилося практично так, як було за життя кількох поколінь української інтелігенції – сім'ї Верхратських і сім'ї Щуратів.Опис квартири подає Михайло Худаш: "Стіни, трафаретні вiдбитки рисункiв на них i на стелі в квартирі Щуратiв (вул. Верхратського, 8, кв. 2) були тільки брунатних відтінків, причому навіть у неосвітлюваних сонцем кімнатах. Оригінальна, в стилі модерну, люстра у вітальній кімнаті – теж була густо брунатного кольору/ Пам'ятаю, що в кімнатах Щуратів, крім кількох недатованих картин, було кілька картин I. Труша та О. Новакiвського, серед яких, "Вид на Дніпро" I. Труша, "Грішний сад", "Пара коней” та "Лілія" О. Новакiвського. Останню з цих картин якісь невігласи викинули в смітник i її, виносячи сміття у сміттярку, врятувала Олександра Володимирівна, розгледівши на ній монограму "(Н)" Новаківського. Почесне місце над робочим столом Степана Васильовича займала картина відомої львівської художниці Я. Музики. Квартира нагадувала музей мистецтва".
Значну цінність становила також бібліотека, яку, як і твори мистецтва, збирали спершу Іван Верхратський, а потім – Степан Щурат та члени їхніх сімей. "Дві шафи Франка, а тут – Шевченко. Є "білі круки" – книжки лише в одному екземплярі" – розповідає о. Севастіян. Зберігся також значний архів особистих документів. Щоправда каталогу бібліотека не має, архіви також поки що ніхто не досліджував. Отець Севастіян висловив припущення, що бібліотека з часом може переїхати до музею Шептицького, який планують відкрити восени наступного року. Меморіальна квартира Щуратів, натомість, залишатиметься й надалі привітним притулком для гостей Львова з усього світу.
Василину Щурат-Глуху поховали в Києві, в Свято-Пантелеймонівському монастирі. "Вона не хотіла лікуватись. У розмові казала: "Я поспішаю до неба. Хочу чим швидше відійти у вічність, тому не піду до лікарів. Прийшов час – я народилась. Прийде час – я народжусь для вічності" – згадує о. Севастіян.
Варіанти дякують за допомогу в підготовці матеріалу Вітольду Мілошу, Марті Сеник, Олександру Плахотнюку та отцю Севастіяну (Дмитруху).
Матеріали з циклу "Дами з вулиці Голомба"
