Аморфна постмодерня про трансформаторну будку від місцевих спілбергіанців та братів дафферів.
Дитяча радість режисера Максима Ксьонди у фантастиці Бобот та енергія Всесвіту страждає усіма передчасними болячками минулорічного вкраїнського фентезі Сторожова застава. Те, що легко дається Діснею, Піксару чи Дрімворксу – весела постмодерна гра – на українській території перетворюється на потік безцільних цитат, безтолкову біганину та повний ігнор будь-якої логіки. Саме тому ці рукотворні франкенштейни, ці голомозі ґолеми, й розвалюються на запчастини під час ходи. Нестримне бажання режисерів запихнути невпихуєме зсередини руйнує їхні стрічки, перетворює фільму на парад ветхих скелетиків.
У бурхливому бажанні місцевої мімікрії закосити під усе підряд є щось хворобливе. Щось настільки безсиле та паралізоване. Бо, як і переважній кількості дитячої української літератури, тут якось дуже важко на тверезу голову зрозуміти для кого це твориться (окрім знімальної групи) і кому це потрібно. Усе це приречене дійство замість того, щоб розказати зрозумілу та розбірливу історію, страждає убогим постмодернізмом, розпиляється на реверанси, омажі та підморгування. Ось і Ксьонда так вже розчухує ностальгійний досвід та успіх серіалу Братів Дафферів Дивні дива, що майже світу білого за тим не бачить. Історія помазаного грамарнаці Вадіка (про якого сповіщали пророки) нібито намагається робити добру річ на транзитній українській території. Намагається зміксувати класику американської фантастики 80-х: Flight of the Navigator (1986) Рендала Клейзера, Short Circuit (1986) Джона Бедема, They Live (1988) Джона Карпентера (привіт окулярам мента) з тогочасною радянською лінійкою про Алісу Сєлєзньову: Таємниця третьої планети (1981), Гостя з майбутнього (1984) та Лілова куля (1987).
Хтось би мав це колись зробити, але не настільки ж погано. Стрічка Ксьонди безцільно топчеться на місці, не може ніяк зібратися до купи, називається трешем. Це морально застаріле кіно навіть на ниві дитячої ностальгії за пограничним періодом кінця 80-х-початку 90-х. І це реальний рівень теперішнього українського кіно, яке мисленням застигло саме у тих часових проміжках. Засилля продакт-плейсменту, сліпе нагромадження цитат, не завжди доречне слоу-мо, шаблонність, дешева графіка гальмує це кіно, зажовує усі дещиці доброго, що тут можна відшукати. Нові пригоди Колі Гєрасімова, тепер пластуна Вадіка (хоча чому пластунці кажуть "вожатий"?), і дещо відмороженої гості з майбутнього страждають недоробленістю, легким переляком та халтурним ставленням до глядачів. Дедлайни привозять кострубатий мікс літературщини та сленгу, а тепер вже композитор Фагот вкотре нагадує про власне паразитування на Вудкінді.
Це добре, що режисер дивився Назад у майбутнє, Загін самогубців, Дітей шпигунів, Королівство повного місяця, мультсеріал Тоботи і схоже, що навіть британський серіал Утопія тощо. Добре, що цитує спілбергівський ET, який цитував самого Мікеланджело. Добре, що блекаутом міг надихнутися з серіалу Revolution. Але що далі? Ну дригається та трансформаторна будка, наче персонажі Лілової кулі і що? Це механічне копіювання майже немає жодної душі і тому й ностальгія за дитинством тут така пластмасова, несправжня. Ще якось можна зрозуміти присутність Поляроїда з кінця 80-х, але для чого Океан Ельзи в маршрутці? Для чого загальмована дівчинка говорить автотюном а-ля Дарт Вейдер? Постапокаліптичні пейзажі роуд-муві поміж кукурудзяних полів це одне, але звідки там стільки контейнерів?
Багаторазова "дупця бабуїна" – це тупо і несмішно, ніби сценарист передивився Теорії великого вибуху в озвучці Кураж-Бамбей. Куди іде Радіо Люкс зі сміттєвими асоціаціями у Львові? Для чого у фільмі цитата з Трьох мушкетерів "ми встрєтімся, ми абізательно встрєтімся"? А вимпел з ведмедиком з московської олімпіади 1980 року? То кіно Бобот та енергія Всесвіту розповідає про енергетичну залежність від Москви та спроби подолання такого стану? Краще б тоді режисер дивився радянську класику Крізь терни до зірок (1980).
Тішить у фільмі Ксьонди лише декілька вдалих кадрів та діалогів, ледь помітне протистояння галичманства та іншого українства, інколи гра деяких акторів, а також єдине вдале обігрування цитати – состязанія роботов-гітарістов. Чи ще епізод в палатці нагадує про Джима Керрі в сраці носорога? Усі інші добрі ідеї паскудить жахлива реалізація.
Та найбільше засмучує у цьому фільмі бездарне використання Даші Астаф'євої. Ця неприступна мрія кожного українського пластуна могла б спуститися зі свого високого трону на грішну землю та показати піонерам шматочок омріяної, святої, циці. Могла б стати для них мудрою провідничкою у нові світи, правою рукою, так би мовити. Звичайно, що колективне співання пластунами десь під зоряним небом хіта Кургана & Агрегата "Учителька" ніхто б не пустив на дитячі екрани.
Але чому замість мента прибулицею не стала Даша Астаф'єва? Вона б спокійно могла після сексу схавати якогось пластуна чи виховника і так би режисер Ксьонда натякнув би усім, що таки бачив минулорічну стрічку Як розмовляти з дівчатами на вечірках Джона Кемерона Мітчелла. Тут вже краще мовчати про найменші спроби калькування фільму Under the Skin (2013) Джонатана Глейзера. Чим, власне, Даша гірша за Скарлетт? На любощі Даші з богобоязненими пластунами любо було б подивитися, а епохальна сцена пошуків вагіни з гасовою лямпою в руках назавжди би увійшли в українські аннали. Під час перегляду цього гербідж-панку чомусь постійно згадується польська фантастика 80-х: Сексмісія чи Кінгсайз Юліуша Махульського. Ось де ідеальна територія для нереалізованих можливостей Даші Астаф'євої, вони ніби й народилася лише для того, щоб зніматися у польській еротиці.
А поза тим, це наївне та учнівське кіно таки краще, ніж тупорилі комедії Дзідзя чи немічна Сторожова застава. Це хоч якийсь крок хоч кудись.
постер: uafilm.tv