Ватага веселих волоцюг

Ватага веселих волоцюг

олександр ковальчук,  23 серпня 2018

Дитячий письменник Бачинський ніяк не може продати у львівських підземеллях свою старомодну душу хвостатій сатані.

Після збудженої порнографії у книзі "140 децибелів тиші" (дитяча книга року BBC-2015) калушанчик Андрій Бачинський продовжує паразитувати на львівських топографіях. І цього разу у новій книзі "Ватага веселих волоцюг" він навіть вихваляється тим, що свідомо впарює святим дітками свою халтурку. У вже знайомій до болю схемі нанизування кліше, штампів та стереотипів він продовжує пробивати нове дно і тому варто нарешті уявити собі перед очима цільову аудиторію цього чтива. ВСЛ гордо називає цей клинопис новою повістю для підлітків, але які підлітки читатимуть цю відірвану від життя схематичність? Хіба що ідеальні підлітки в ідеальному світі паралельної реальності, де ніхто не знає, наприклад, про Стівена Кінга. Навіть у забитих селах Турківщини діти дивитимуться на цю книгу-чемнюльку косим оком.

Ідеалізований світ Бачинського постійно породжує щось штучне та фальшиве. Якщо ця стерильна попса щось і нагадує, то хіба що впорядкований світ журналу "Наталі": тут стати, там нахилитися, оце сказати, отам промовчати, десь погладити, те взяти, туди скерувати, ось так полизати, і тільки так лягти розманіженою панною. Можна навіть собі подумати, що перед написанням цих пролегоменів до Винничука Бачинський передивився серіалу Дивні дива. Але якщо там працює ностальгійна стилізація під конкретний період, то у "Ватазі веселих волоцюг" живе лише імітація, що нібито претендує на актуальність, але насправді лише загубилася у часі. І тут відразу біля Бачинського варто поставити львівську графоманію Кокотюхи чи сентиментальний совок "Комп і компанія" Анни Коршунової, який переміг у номінації "Дитяча книга року 2017" від української служби BBC.

Радянський багаж особливо виразно сиплеться з кожної щілинки Бачинського у його наборі шкільних приколів з Єралаша. Лише в радянській літературі улюблений фізик може заганяти школярів у кабінет директора легкими запотиличниками. Лише народжений в СРСР може так наполегливо зловживати словом "харцизяки". І лише совковий старпер, який лівою рукою змальовує гнилу дольче віту, може писати речення на кшталт: "Поряд у нічному клубі гриміла музика. Біля автівки, припаркованої за декілька кроків до підземелля, реготали молодики". Новий світ втікає крізь пальці Бачинського і тому він так безпорадно намагається втиснути його у кохані рамки, бурмоче собі під ніс звичні мантри, що раніше і морозиво було смачніше, і трава зеленіша, і що в старі часи було все, а нині навіть марганцівки не знайдеш.

Бачинський якось таки змушений призвичаюватися до нового світу, чогось таки вчитися. Він навіть дещо попустився з експлуатації мелодрамного порно у "140 децибелів тиші", але не набагато. Якщо героєм його попередньої книги був сирота у сиротинці, то цього разу трійця його героїв (Василина, Владислав, Віталій) – презентує драму неповних родин. У когось померла мама, у когось розлучилися батьки, а когось вони поїхали на два роки в міжнародну експедицію. Разом ця ватага невеселих волоцюг (з закосом під Бу-Ба-Бу) не лише потрапить у львівське підземелля до Полтви, але й навчиться любити і поважати працю, вчителів, поліцію та рекламуватиме милосердя до ймовірної трагедії безхатченків.

Безхатченки та безбатченки у "Ватазі веселих волоцюг" переважно працюють на пролетарську рекламу профтехосвіти (за яку так ратує фізик Роман Денисович) і тому автора інколи можна запідозрити у проявах лівацької риторики ("зате не гарує на заводі, як раб"). Фразу Віталія: "он по тєліку постійно говорять, що в нас технічно відстала армія" деякі посполиті патріоти можуть навіть назвати сєпарськими закідонами. У наріканні бомжа Семена дядьком Семом може навіть привидітися Бачинський-антиімперіаліст. А якщо ще згадати слова про поганих псів-єзуїтів з дешевої містики під костелом єзуїтів, то вимальовується напрочуд веселий букетик у письменника з Калуша. Але все це лише недбало пережований мікс усього з усім туристичним. Халтура, де хоча і є якісь актуальні маячки сьогодення (сміттєва криза у Львові), але загалом усі перипетії відбуваються у якомусь застиглому безчассі, беззубому та боягузливому.

Тому тут можна натрапити на не особливо доречну нині фразу "пора цих бомжів уже на місце ставити, взагалі обнагліли, у що місто перетворили", але так і не зустріти будь-якої згадки про нагальність ромської проблеми у Львові. Це звичне явище у стерильному світі Бачинського, де підлітки розмовляють, наче баби з 90-х ("інженер – це не престижно"), де підлітки не знають хто такі Бітлз, зате вживають слово "клошари". Коли Віталій називає Василину "козою", то та у відповідь кидає йому слівце "архар", ніби вона 60-річний пузань на дивані, колишній строковик Радянської армії десь у Криму на засекреченій станції РЛС.

Відморожену умоглядність своєї львівської історії Бачинський намагається рятувати ґварою ("дзиґар", "цизорик") та сленгом, але чомусь слово "тусуватися" у нього в лапках, а "стрьомно" – ні. І це не так банальна неуважність, як вже згадана тут втеча нової реальності з рук Бачинського. Модні словечка ще більше пародіюють мелодраматичні потуги банального сюжету, такого жалісного, слізного та сопливого (діти у фіналі приносять безхатченкові ромашки). На сльозоточивій нивці Бачинського особливо смішно читати патякання про руферів та дигерів, бо він з більшою любов'ю виписує ностальгію за 90-ми, немов фанат Майкла (Мишкала). Уся його книга мала б бути, принаймні, натяком на пародію, але насправді тут немає місця для гумору. Серіал Касл з цієї хиткої території (де Віталія описують кремезним блондином з величезними сірими очима) вибирається деталями, гумором та хімією між акторами, але в Бачинського процвітає лише нудний, штучний і нецікавий театр (за словами Василини).

Пацанці Василині, до речі, яка не любить довге волосся та всілякі усі-пусі, сучасний автор Бачинський навіть не може придумати мінімальної лесбійськості чи бісексуальності (її клас не міг спочатку зрозуміти: хлопчик вона чи дівчинка). Від його бездушної запрограмованості (як співала у 90-х група Тєхнологія, що так безбожно косила під Депешів: "Нажми на кнопку – получишь результат. И твоя мечта осуществится") страждають не лише головні герої, ці бовванчики з пенсіонерним мисленням, але й театр Заньковецької та Музей мистецтва давньої української книги. Головний режисер першого у книзі Бачинського деспотом кричить на дітей, а вікна другого легко відчинялися від найменшого натиску ззовні. Трупа Заньковецької та працівники Музею книги мали б злегка напружитися від такої антиреклами калушського борзописця.

Звісно, що від позіхальної нудоти Бачинського починає стріляти дурка і тому лінію безхатченка Семена хочеться аж чешеться відразу віддати на поталу Фройдові з Лаканом. Не можна ж серйозно сприймати цю слізну історію про родове прокляття (яке треба спокутувати холодом, голодом і темрявою) якогось нащадка шляхтича Януша, який покохав просту русинку з вулиці Руської. Пошуки цирографа семенового предка, цього магічного артефакту, варто лише злегка розвернути в пошуки підлітками перших сексів, як книга Бачинського відразу заграє новою, пульсуючою барвою.

Семен – це лише одна з багатьох назв фалоса у мудрому народі. Лише його можуть відшукати хуліганисті підлітки у хтонічних підземеллях під час аврорних світанків сексуальності. Звісно, що фалос-безхатченко поки страждає від репресивних предків, які свято переконані (особливо на галицькій території) у гріховній природі сексу, його сатанинській природі. Але підлітки на те й підлітки, щоб фокусом намахати репресивну систему та тілом звільнитися від їхніх пут. Зі страхом і трепетом, але розсипати таки ромашки цнотливості, щоб спалити нарешті міст у дитинство. Щоб у фіналі омитий та піднесений Семен вийшов з ванни не так привидом минулого життя, але вже живим свідком дорослого світу.

В ідеалі книга Бачинського мала б нагадувати історію фільму І твою маму теж (2001) Альфонсо Куарона, бо інакше вона лише ляже поруч з дитячою графоманією Сашка Дерманського "Жменька тепла для мами". І тоді всі ці підробки документів та обдурювання душі бідного бомжа фокусним плацебом лише вкотре нагадають про впарювальну технологію письма Бачинського. Про його імітацію, його фейк, його пісну зупку без м'яса, яку в народі називають словом "юні".

фото: yakaboo.ua

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.