Михайло Мишкало (Майкл): Іншої молодості у нас не було

Михайло Мишкало (Майкл): Іншої молодості у нас не було

олександр ковальчук,  4 вересня 2013

Розмова зі знаковим автором газети Поступ, а відтепер і письменником Михайлом Мишкалом (Майклом).    

Під час Форуму Видаців буде презентована перша книга Майкла "Сторожі тротуару". Видавництво "Комора" запустило сайт на підтримку цієї книги, а ось тут можна потрапити на фейсбук фан-сторінки Майклової книги. Також 12 вересня о 20:00 у Ноєвому Ковчезі відбудеться зустріч автором, автографи, фотосесія, можливі читання, обговорення та різноманітні привітання.

Чому "Сторожі тротуару"?

У той час на стадіоні "Україна" не грали у футбол, туди приходили торгувати. Відбувалося це дуже примітивно. На асфальт ставились дві цегли і це була твоя територія, яку ти забивав. І ти стеріг це місце, бо міг хтось прийти та зайняти.

Між ними клали газету на якій і розміщували товари (а цегла просто потрібна для того, щоб не здувало газету). Торги приходили просто на тротуарах, звідси і назва книги. І це був абсурд, бо ти вартував бруд, тротуар.

А у якому видавництві?

У видавництві "Комора". Я через Facebook познайомився з художником Ростиславом Лужецьким, який там працює. Він, до речі, львів'янин і відомий тим, що працював над книжками Оксани Забужко.

Ти є у фейсбуці?

Так. Я займався перекладом статті про Facebook, чи точніше про Цукерберга на основі фільму про нього. Тому довелося зареєструватися і зрозуміти, як ця система працює. Згодом я усвідомив, що Facebook – це чудова річ у плані реклами.

Отож, він вийшов на Тебе.

Ми зустрілись і він сказав мені, що Львів 90-х (Львів ОВІРу, Львів виїздів у Польщу, Львів  без горілки) абсолютно відсутній у сучукрліті. Так він і запропонував мені написати книгу про цей період, оскільки він раніше читав мої колонки у Поступі під назвами "Ностальгія" та "З нутра". Це було півтора роки тому і увесь цей період я писав "Сторожів тротуару".

Тобто, це не старі статті з Поступу, а щось нове?

Так. Це роман. Лужецький хотів таку штуку, як у Поступі, але я відмовився.

Чому?

Тому що це нечитабельно. Ті речі були актуальні у свій період, вони були пов'язані зі своїм часом. А зараз це неактуально, штучно і нецікаво. Вперше ідея щодо такої книги про цей період виникла у 1997-98 роках, коли у Поступі я писав колонки "З нутра". Мене відшукав Віктор Неборак і сказав: "Чувак, давай напишемо роман". Тоді ще у мене був ідеалізм, що я це напишу, однак на тому все і закінчилось.

А який тираж книги?

1000 примірників. Я бачив обкладинку в pdf, бачив анотацію.

Анотацію Барбара писав?

Писали Барбара і блогер Петро Нек, який колись був у Поступі адміном а зараз працює на Яндексі. Це була ідея видавництва запросити Барбару, бо я його вже не бачив років тринадцять. І якби не Лужецький не змушував мене переписувати, то сама книга ніколи б не набула закінченої форми. Я три рази переписував "Сторожів тротуару".

Там на 99,9% усе побудовано на реальних фактах і навіть книга закінчується на євроматчі Данія – Португалія. Я тоді був у фан-секторі і дивився матч на тому шарпі. У книзі немає нічого вигаданого. Там є реальні ціни, там вказані реальні дати. Є декілька реальних імен. Є такий чувак Саша Горер, який живе у Каліфорнії. Він крутив дискотеки у 1985 році, коли нам забороняли ставити імпортні речі.

І що він робив – оголошував у таборі політехніки повільну композицію грузинської групи Райдуга та ставив Rainbow "Maybe Next Time", де є соло Блекмора, але немає слів. І замполіт стояв під сценою, і слухав  Rainbow, тобто грузинську групу Райдуга. Я у Саші запитався у фейсбуці про те, чи потрібно змінювати його ім'я, але він сказав, що не варто, так буде нормально.

Третій варіант книги вже остаточний?

Вже все надруковано і книга лежить на складі. Я міг би переписати її п'ять разів, якби вони сказали, але трьох виявилось достатньо.

Яка різниця між першим і третім варіантом?

Зміни робили книгу більш читабельною. Читачам не обов’язково знати про незначні факти. Потрібна струнка структура, без зайвих деталей. В тексті не повинен бути безкінечний потік слів, а це доволі проблематично, коли ти вперше пишеш книгу.

Це здається, що Іздрик сказав про те, що для сучасного читача добра річ має бути написана швидко і короткими реченнями, ніби есемес-мова. У книзі є багато спогадів, багато історій, яким потрібно було надати відповідної форми. В ідеалі це мав бути блюзовий стиль, коли пальці злітають і йде хрип на гітарі.

Потім ще дали книгу літредактору, а літредактори – це люди, які хочуть твій текст переписати літературною мовою. Я не уявляє у свої книзі фразу "ми будемо кохатись". Ніхто з моїх знайомих так не говорить. Не вживають слово "любощі". Літредактор правий тоді, коли, наприклад, я замість застуда написав простуда, але коли ти пишеш пряму мову людей, то вони говорять неправильною мовою. І матів я не вживав, бо ми ними не користувались, навіть блять. Коли на будові, до їдальні заходили жінки-кухарі – ми замовкали.

А яка структура книги?

У книзі є три сюжетні лінії. Перше – це покоління, яке мало одну роботу та одне життя. Його не стало – не стало роботи. Друга – це любовна лінія. Третя – про трьох товаришів, один з яких виїхав в Іспанію, один лишився тут, але збанкрутував, і третій – головний герой.

І увесь парадокс не в тому, що заробітчани жаліються про те, як було важко (а там було не просто важко), а те, що люди, які виїхали туди так нічого і не навчились за двадцять років. Вони сидять там, п'ють і не можуть в Барселоні два кроки пройти.

Ще більший парадокс у тому, що вже їхнім дорослим дітям немає куди подітись в Україні і вони також їдуть туди. Колись це була довга трагічна пісня: поїхали, важко працюють. Була мрія поїхати туди, помучитись трохи, але заробити і повернутись назад. Але ця мрія розбилась і ось вже їхні діти також виїжджають, щоб не повернутись. Я, наприклад, коли поїхав у Сургут, то ми там пахали, як коні. В нас до ранку пальці вже не розгинались.

А що Ти там робив?

Цемент, бетонку заливали. Це був будзагін Політеху, 1983 рік. Там я вперше випив питтєвий спирт. Людям платили ящиками шампанського, Мішок цементу має 50 кг, а в вагоні – 1200 мішків. Коли ми їх розвантажували, то вже наприкінці носили мішки на животі, бо руки вже не витримували. Ми мились у відвідному каналі теплостанції. Вода була чорна, оскільки вона йшла з турбіни, але, принаймні, була гаряча.

Сибір дуже багатий край. Скільки там грибів, риби і шишок, але наскільки та місцева публіка є цікавою. Горілки вони не п'ють, бо нагло п'ють шампанське. Таке у них піжонство. Інший варіант – найдешевший та найстрашніший – це пити азербайджанський портвейн після якого у тебе починала відпадати печінка.

Але великим плюсом там була відсутність наркоти. Єдине на чому люди згорали і згорали в нуль – вони пили по колу. Пляшку випили, викинули і хтось починає падати. І так поки всі не попадали. І місцеві бічі пили не спирт, не одеколон, а якусь гедеерівську рідину для волосся, здається Дета вона називалась.

Ось такими були наші відносини з алкоголем. Моє покоління не знало, що таке текіла. Навіть не чули такого слова. Це покоління, яке не знало слово текіла, а знало слово ОВІР. Яке слухало на вінілі Pink Floyd та робило саморобні колонки, хоча тоді у Львові робили шикарну апаратуру: колонки S-90 та підсилювач Амфітон. Це все виготовляли на 125 заводі, що робив начиння для військових супутників і в директора цього заводу стояв заправлений літак, щоб відразу летіти у Москву на планьорку.

Просто сказати, що це було. Я страшно не люблю ностальгії, бо це неправда. Бо що таке ностальгія? Ти порізав життя на яскраві кадри, але ж всього не згадуєш. Ти починаєш згадувати ці кадри лише тоді, коли сіли, випили і вам класно. І тут починається та фраза, через яку я тридцять років не ходив на зустрічі випускників: "А ти пам'ятаєш?" Коли у людей немає майбутнього – у них є лише ця фраза.

Перевага була лише у тому, що ти цінував те, що тоді давалась важко. Ти цінував ту музику. Мені на ніч давали читати Хрещеного батька. Хто зараз дає книги на ніч? А що вже казати про теперішні можливості закачування музики. Будь-якої. Теперішнім дітям, на мою думку, важче. У наш час чувак приходив у газету, називав повний склад групи Deep Purple, знав хто такий Ян Гіллан і його відразу брали писати про музику. У нього не було стилю, він не міг писати, але він був спец, бо він щось знає.

Зараз цього мало. Будь-який дурень зайде в гугл і назве будь-чию дискографію чи фільмографію. Зараз потрібно вродити ідею, а це набагато важче. Це вже треба бути оригіналом. І тому я не заздрю теперішнім.

Тобто, знову книга про ще одне втрачене покоління.

Так. Ми прийшли, а поїзд поїхав. Це покоління буквально загублене. Вони ж виїжджали не так, як зараз. Вони так шифрувались, що ти півтора роки нічого не знав. Одного чувака на Сихові я вчив англійської, бо він мені казав, що їде до Польщі, де буде працювати на голландську фірму.

Коли приїхав Папа, то вони казали, що переїхали на квартиру до мами, бо тут вони роблять ремонт. А вони її просто продали, бо це ж офіційна еміграція. А чому шифрувались? Це реальні історії, оскільки люди гинули через те, що хтось комусь сказав, що хтось їде. Прийшли, навідались, вибили все, якщо були гроші. Це була гарантія, що тебе прийдуть бомбанути. Це ж не зараз, коли рекомендують не писати у фейсбуці, що ми поїхали на море. Тоді достатньо було щось необережно сказати.

У сучукрліті про це покоління чогось такого непомітно і 90-ті Адольфича сюди точно не заточиш.

Це не просто 90-ті, а 90-ті у Львові. Я не знаю, куди люди дівались на Сході. У них не закривали заводів. У мене там брат працював на заводі і він шикарно собі жив та їв хліб з маслом на Запоріжсталі. Це у нас тут все закрили. Люди вивозили метал і так вивезли все. А там працювали і там були ті червоні директори, які Кучму вибрали.

Це у нас такий досвід. У них такого досвіду не було. Це у нас тут все бабахнуло. Львів собі поміняв вулиці, зняв Леніна. Нам відразу дали свободу. Заводів відразу не стало і це ми поїхали у Польщі та Югославії, бо стали непотрібними. Наприклад, моя спеціальність – інженер електронної техніки, технолог напівпровідникового і пленарного виробництва. У нас немає таких заводів. Ніде у східній Європі. В Угорщині був Відеотон – його закрили. Їх просто не існує. Немає мого факультету електрофізики.

На Поляроні (я вже мовчу про Телескоп та Електрон) працювало більше людей, ніж зараз працює у всій ІТ-індустрії Львова. У неділю скрізь була тиша, ніяких пив, бо вони в понеділок люди йшли на роботу. Неділя – це був мертвий час. А тепер, що неділя, що субота, що понеділок. Це раніше в Грюндіку нам чувак розливав пиво і декламував англійською Шекспіра. Навіть не знаю, хто він такий.

Це б була благодатна тема для Винничука.

Винничука таке не цікавить. Він має свій Львів. Львів польський, Львів бамбетлів, пляцків.

Комерційний набір для туристів.

Я не переконаний. Йому це подобається. У нього є така ідея-фікс, що колись у Львові стояла рогатка і людей не пускали. Коли зараз дивишся фотографії старі, то там люди босі стоять в центрі. Там болото в центрі. На площі Ринок був страшний базар.

Щоб про цей Львів писати, потрібно не просто бути у його середині, не просто десь вчитись на факультеті філології. На Краківському базарі стояли фарцовщики і половина палених джинсів продавалась саме там. У нас один чувак купив там джинси і наступного дня усі закльопки на його Левісах злетіли і ми всі з того ржали. Хто зараз знає, що на оригінальних мала бути саме та стрічка , саме та нитка і так далі. Тоді це було ціле мистецтво. Люди лекції читали.

А Махарані? Було таке мило, що продавали на Привокзальній. У нього був страшний запах, просто жах. Але його розбирали тому, що це було перше мило заокругленої форми. Потім сказали, що це мило для собак, але ж всі люди його вже купили. Наші кобіти дружили з іноземними лише тому, що ті їм продавали ліфчики та мило. Першу пачку Pall Mall та пляшку Coca-Cola привозили іноземці і їх вже за те, могли любити. Я колись своїй знайомій купував ліфчик "Тріумф" і там була ціла комбінація – мені поляк привозив плакати культуристів і ці тонни плакатів я вже міняв на ліфчик.

Чому відсутні саме 90-ті?

Все дуже просто. Цей період – це яка  була влада? Наприклад на Історичній правді є стаття  "Львів пострадянський. Місто, про яке не хочуть знати". Ніби не було. А це ж Львів вже за волі. Бо який зараз Львів продають? Львів довоєнний і таке враження, що ми перескочили у теперішній час. Не було 60-х, не було 70-х, не було 80-х. Львова промислового не було. З яким презирством Дроздов, Павлів чи купа іншого народу пишуть про Сихів. Таке враження, що ніби там живуть люди, які вибігли з тайги.

Для них це село і люди.

Для них – це не львів'яни. Найсмішніше, що Садовий на зустрічі з ІТ-індустрією якось обмовився з такими пієтетом про те, що люди коли сюди приїжджають, то думають, що тут вже Європа і намагаються обмінювати гривні на Євро. Про кого мова йде? Про східняків. Та ніхто з Заходу побачивши наш трамвай (чи наші маршрутки) не скаже, що це Європа. Навіть якщо тримати людей лише на площі Ринок, то як проїде трамвай, то вони точно зрозуміють, що це не Європа.

Для кого існує маленький Париж, для кого існує маленький Відень? Тільки для східняка. Для західної людини не потрібно маленького Парижу, бо вона бачила великий. Тому промисловий Львів нікого не цікавить. Про що пишуть? Або, як Марек Краєвський  про Львів довоєнний, або як Лемко про Львів чистих колготок. Це якась ілюзія про втрачений рай. Який втрачений рай? Більшість українців були людьми, які приносили відра і мили підлоги у багатих, бо їх навіть не допускали до освіти.

Я у свій час жив на вулиці Ботвіна, тепер Куліша. Там живе люмпен. Там живуть львів'яни у третьому поколінні, які не знають, де у Львові Оперний. У Львові є Замарстинівська,  є Підзамче, але вони також нікого не цікавлять. Таке враження, що Львів – це площа Ринок, вулиця Академічна, це безкінечна цукерня Залевського, ах-ух-ах.

Є міф, декорація. Кого цікавлять 70-ті роки? Це у Москві можуть гордитись тими часами, бо публіка яка там була вибилась в люди. Але ж наші відомі львів'яни, які перебрались до Києва, починали саме тоді. Вони ходили до школи, закінчували інститут. Карпати золоті коли виграли Кубок? І навіть тоді, хто у Карпатах грав чи хто був тренер: або мадяр, або поляк, або зрідка свій українець.

Коли на західнеті мене друкував Балинський, то там в коментах (і не тільки) була хвиля обурення та заяв про те, що всі мої статті – це лише виправдання та ностальгія за радянськими часами. Що це гріх і так не можна. Але це ж не була ностальгія за радянськими часами, а просто ностальгія за тими часами, коли ти був молодий. Іншої молодості у нас не було. І тому, які у Львові можуть бути згадки про ті часи. Це може бути Ленінград, Москва, але не у нас.

І я хотів посміятись над ностальгією, бо потрібно сприймати з необхідною долею іронії. Тому я не люблю усі ті байки про важке заробітчанське життя. Бухають, нічого не хочуть робити і лише одиниці вчаться. Поруч з ними працюють такі ж іспанці, поляки та португальці. Весь світ працює, але тільки ми зробили собі образ мученика. Всі ті гроші, що сюди надсилають – куди вони йдуть? І хто вам каже пацани відразу купувати джип? На фіга вам така машина? В мене у місті їздить декілька Q7 – на фіга вам така машина? На такі машині їздить дортмундська Боруссія, але інженер у Німеччині не їздить на такій машині.

Це вектор комерціалізованого патріотизму і створення з самих себе мучеників за усе світле та добре. Я почав готувати статтю про український соул, фанк та диско і на Ютубі є цілі підбірки наших ВІА, де, наприклад, у Червоної Рути вступ пісні "Ой Марічко чічері" банально злизаний з треку Temptations "Papa Was A Rolling Stone". Звідки вони його взяли? Значить слухали. Івасюк слухав і звідкись то черпав. 1979 рік Яремчук співає "Озовися" – і там диско на старті, а те, наскільки друга частина треку гірша за цей дисковий вступ лише говорить про його походження. Але Лемко починає писати про якісь радіоперешкоди, про криве радіо, крізь яке вони щось там недочували і намагалися копіювати. Але варіант Червоної рути точно скопійований не через криве радіо і про це не згадують.

Є певна ідея, що все було так зле. В соціалізмі була біда, одні черги і ми читали журнал Ровесник, де була фотка Маккартні. Однак коли наближалось літо, то мої батьки не ламали голови куди мене відправити. Були піонерські табори, художня школа коштувала 20 рублів за рік, 12.50 – музична. Зараз в лікарнях – руїна, що в районі, що у Львові.

Це ще в Запоріжжі можуть просто зробити операцію, а у Львові тебе будуть бомбити на гроші. За комуни люди їхали в Чернівці поступати, а вже потім переводились до Львова у медінститут. Наскільки він був корумпований. У Львові мало того, що була корупція, так ще й була клановість. І так було ще навіть до війни за Польщі. Раніше ще любили казати: "Ви нам тільки зніміть цензуру і ми вам як вшкваримо!" Зняли цензуру. Був у Львові такий Галичфільм і що вони фільмували? У них бандерівці ходили у випрасованих вишитих сорочках і мало не співали пісні.

Фільм Іванна 1959 року краще знятий навіть зі всіма своїми ідеологічними переборами. А загалом, навіть якщо знову згадати Івасюка, то в ньому переважно акцентуються на народних мотивах, тобто ліриці, але ніхто не розглядає питання саунду Івасюка. Бо якщо копати в саунд, то виявиться, що Івасюк щось десь запозичував, мав якісь впливи, слухав явно не через криве радіо. Івасюк стовідсотково був у тренді того, що відбувалось у закордонній музиці. І не тільки він.

Звичайно. Він не міг рости у вакуумі, але у Львові постійно створюється Львів якого нема, або міф, що у ті часи люди жили важко. Це вже смішно читати, коли пишуть, що галичани кращі за східняків тим, що вони водять гаївки. Я не вожу гаївок. Гаївки водять на селі. Мої баби водили гаївки. Мені смішно, коли мешканці міста, які називаються жителів Сихова ледве не дикунами, водять своїх дітей на гаївки у Шевченківський гай. Це все декоративно.

Це і є декоративність.

Але це немає жодного стосунку до реальності.

Вони вважають, що це автентика, тобто, тру, щось справді справжнє.

Яка автентика? Я живу, де є бойки. І там зараз, що бойки, що лемки, що гуцули – все змішано. Починаючи від кептариків і закінчують мовним діалектом. Уся та практика мала місце, коли ти жив на селі, але жителі міста, які гаївки? Де жителі довоєнного Львова водили гаївки? На площі Ринок? На асфальті. Це штучно, як колись російські інтелігенти ходили у народ, бавились у косоворотки.

Ходіння в народ, яке завжди закінчується для них сракою та муками творчості.

Те, як вони люблять народ промовисто пишуть усі їх статті, де вони так зневажливо пишуть про Сихів. Але вони ніколи не були на Науковій чи в Рясне 2. Сихів – це Нью-Йорк. Я жив на Науковій. Там живуть малосімейки з заводів, які вже не існують і люди їздять на заробітки. Вони живуть в однокімнатній квартирі з купою дітей, батько приїжджає і дарує дітям такі телефони, що ракети можна в космос запускати. 9 поверхів – ліфтів немає. Ніхто нічого не платиться, лише літають квитанції.

Там вся вулиця людей, які ходили на заводи і вони зараз не мають куди подітись. Там магазини не мають що продавати і їх перетворюють на планети секонд-хенду, як у Винниках написано – феєрія секонд-хенду. А Сихів – це Нью-Йорк. Скільки тут офісних центрів, скільки тут супермаркетів. Тут є логічний центр. Сихів, принаймні, будували за планом, а що вже говорити про Левандівку чи Топольну, де взагалі повний хаос. Сихів просто вибрали тому, що назва сама аж проситься.

Сихів-психів.

Так. Щось суто таке сільське. Але так про Сихів пишуть люди, які самі сюди приїхали, які самі доїжджєючі, але пишуть з таким презирством, ніби вони корінні, рафіновані львівяни. Улюблена фраза цих львівських мислителів – сецесійна австрійська кам'яниця. І вони ще бавляться в українців і водять ті дурнуваті гаївки. Не мені належить фраза про те, що Львів – це місто некрофілів. Тут й справді всі дуже люблять минуле.

Ця тенденція вже більш виразно повстала після псевдо-скандалу в Дрогобичі, коли так звана інтелігенція почала бакланити биків, але якось так сталось, що бики у тій ситуації були більш автентичними, ніж уся ця істерична інтелігенція. Вони подають себе як прибічників світла, правди чи моралі, але нічим не відрізняються від ненависних ними рагулів.

Вони штучні і фальшиві. І Церква їхня  – штучна та фальшива.

Це як зараз протиставлення гопників та хіпстерів, де, однак гопники є автентичними у своєму середовищі (звичайно, що не ідеалізуючи їх). Але ж хіпстери (зважаючи на  деякі київські чи львівські блоги) ще гірші за гопників у своїй некритичності та придуркуватій райдужності.

Це все зовнішнє. Колись, здається, що Sex Pistols приїхала до Москви і почали грузити адмінів за брудний туалет. А організатор їм і каже: "Ви що, не панки? Ви взагалі маєте плавати у тому засраному клозеті. Я думав ви – рілмен".

Він не вкурив, що у людей то форма. Сьогодні вони бавляться у хіпстерів, завтра вони будуть ходити в народ. Раніше у вишиванці не можна було ходити, а тепер це ледве не обов'язкова форма у школах. І на цьому найбільше наголошуються колишні комсомольці, а це вже нівелювання.

У Політех документів не приймали, якщо ти не був у комсомолі. Це нонсенс чути зараз про те, що хтось не був у комсомолі. А бики так і живуть, як вони жили. Вони їздять у своє село, де і співають гоп-стоп Канада. Крутять на дискотеках російську попсу і водночас, такі патріоти, що застрілитись можна.

Коли вже п'яні пацани, всі такі обригані та обісцяні так кричать "Слава нації", ніби це на стадіоні кричати "Карпати – чемпіон", то це вже нівелювання. Не можна людей вчити кричати "Слава України", так раніше "Славу партії" гукали. Це стає банальним. Висить жовто-блакитний прапор у Донецьку. І що? Вони стали українцями?

В 90-х це було неактуально, оскільки це радянська спадщина, але десь зараз вже заспокоїлись і усвідомили, що не все так однозначно. Що були свої нюанси і навіть в совку люди щось могли робити добре.

Все це згадується лише у героїчному ракурсі. Ми ходили на мітинги, робили перші зустрічі Просвіти, першу газету. Було все. Але більшість людей просто виживала. Сідали на поїзд і їхали до Перемишля.

Можливо у Львові ця тема ще підніметься. Просто зараз є якесь табу. Була мода – розказали все про січових стрільців, потім перейшли до УПА. Чи, наприклад, усі ті анекдоти, що жінки радянських офіцерів ходили до Оперного. Який там Оперний, як мені розповідав один, вони бідні були, не мали цукру і стояли шість годин за хлібом. Вони вибирали собі маленькі квартири, бо не могли опалити великі. Лише одиниці могли вибрати багатші квартири.

А те, що люди робили колосальні гешефти на квартирах після від'їзду поляків. Та тут ціла біржа була. А перші наркомани, фальшиві діабетики та морфій в аптеці на Академічній. Де все це? А Янівський концтабір? Там хоч знак якийсь чи ні? А рови у Лисиничах і Винниках куди вивозили розстрілювати. Хто про це пише? Радянський Львів – немодний. Заводи не просто так зникли. Хтось став бідним, а хтось став багатим. Кудись всі ті гроші потекли?

А хто про це буде писати?

Якщо подивитись на бекграунд отих найкрутіших представників сучукрліту, то хто вони? Філологи, люди з академічною освітою, люди, які вчились. Вони не були очевидцями подій, як наприклад Ремарк який сидів в окопах, чи Хемінгуей, чи селфмейдмен Джек Лондона. І тому там яка історія – ти спочатку живеш, а потім ти хочеш про то розказати.

Брак досвіду – це одна з найбільш проблем сучукрліту.

Вони їздили закордон за обміном. Все це чудово. Вони пробували алкоголь, наркотики. Вони бачили закордон, але вони не бачили той закордон, який бачили люди, які везли в чумайдані кілограм міді, чи які везли кілограми ліхтариків. Я навіть продав в Ольштині три пари кирзових чобіт, а люди там пачками продавали фотоальбоми Львова, бо там живуть вивезені під час операції Вісла.

І тема ніби трохи незручна.

Це – негламурна тема, бо гламур тут сидить у героїці. Це закрита тема з точки зору офіціозу. Але Львів – це ж був хайтек. Побутові вироби зі Львова були на міжнародних виставках. Люди власними руками збирали перші комп'ютери, але потім вони стали нікому непотрібними. Мені ще в Поступі розповідали, що у Львові був ринок екзотичних тварин. Тут і в Ризі. Оптовий ринок від ігуан до рибок та рідкісних собак. І я бачу, що зараз про це ніхто не пише, на ринку немає нічого подібного.

Такого немає і це актуально. Це про те, що ми говорили з Кучерявим про відсутність мемуарів того періоду. В Америці, Європі чи Росії такого добра навалом.

У Росії є тег "ліхіє 90-є".

У них є репрезентанти. Бригада, Жмурки. Всі ті книжні серії про Сліпого (та ще бог-зна кого) і аж до Пєлєвіна. Адольфич. А в нас ця тема ніби і не піднімалась.

У нас не було спочатку такого різкого запиту, оскільки був героїчний попит, де ми будували Україну. Ми відірвалися від них і нехай вони там здохнуть. Сподіваюсь, що зараз є запит на цю тему. Тоді був страшенний драйв. Люди приїжджали на кордон, а там не було туалету. Ми стояли два дні за Ужгородом у полі, то там жінки ледве не у рів лягали. За 100 купонів продавали стакан кип'ятку. Люди сиділи і не знали, що буде далі.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.