Зграя

Учасниця Львівського жіночого літературного клубу Анастасія Нікуліна настільки силкується бути крутою, автентичною та сучасною в своїй підлітковій попсі "Зграя", що ледве не вистрибує з тренувальних майток. У нестримному бажанні розповсюджувати навколо сентиментальні штампи та кліше про підлітків вона відразу стає посестрою калуського письменника Бачинського та побратимкою сумської письменниці Коршунової.

Ця трійця нібито зорює нивку дитячої літератури в Україні, хоча насправді дуже важко зрозуміти для кого вони пишуть свої чтива. Місцеві діти, а особливо, підлітки, лише простібнуться (і покрутять пальцем біля скроні) від такої фейкової, такої цнотливенької літератури від людей, які народилися в СРСР. У випадку Нікуліної ця пафосна непорочність може мати чемненьке греко-католицьке забарвлення.

Підлітковий роман Нікуліної "Зграя" про львівських трейсерів з нібито гостросоціальною тематикою на сторінках балансує між нашвидкуручною халтурою та графоманією. Такого стерильного Львова цьогоріч вже було достатньо у книзі Бачинського "Ватага веселих волоцюг" про львівські підземелля, але Нікуліній цього мало і тому вона запрошує у передмову самого Максима Кідрука.

І графоманчик Кідрук зі школотним ентузіазмом відразу називає книгу Нікуліної крутою історією. А ще даремно вирішує з висоти Рівненької області наїхати на Фенімора Купера, Вальтера Скотта, Едгара По та Майна Ріда за їхні (його словами) надмірно ідеалізовані та дещо шаблонні книги. А це нічого, що ні Кідрук, ні Нікуліна зі своїм убогим чтивом навіть приблизно не перебувають в одній галактиці з цими авторами?

Фальшивий роман Нікуліної слухняно тупцяє вслід сентиментальному баналу Бачинського про підліткові соплі під гаслом "жизнь – боль". Від усіх цих проблем з предками, неповних сімей, розлучених батьків, дітей заробітчан, братів у тюрязі (чи батька-мєнта) вже немає спасу у такому дешевому виконанні. Підліткове суперництво у трейсерському колективі з пацаватою назвою "Зграя" (бо раніше називався "Троя") більше нагадує суперництво геройчиків з мульфільму Герої в масках, який малятка дивляться в 11 ранку на каналі Плюс Плюс.

У переліку головних героїв книги (Таша, Дейв, Люк, Нік, Пух і Чіт) Дейв та Чіт чомусь навіть не геї, а, власне, саме це хоч якось би пожвавило трендовим бромансом цю нудну книгу. Нікуліна настільки прагне бути актуальною в трендах, що вже просто не бачить берега і тому, чи не найбільша її проблема не у тому, що вона пише так собі, а в тому, що вона зовсім не орієнтується в цайтгайсті. У неї просто передоз маркерів сучасної поп-культури.

Вона завалює сторінки книги англіцизмами, русизмами (і тим невичитаним, що не підпадає під тег "суржик"), богоспасенним сленгом з його брутальністю (типу, правдою життя) та єдиним галицизмом "шпіц". Але за всіма цими, типу протестними: "бро", "рілі", "обісцяний", "мудак", "дебілоїд", "задрот", "сучка", "вівця", "ні хріна", "фаталіті" відразу знайдеш щось чемненьке та правильне. Якщо не "дівочі округлості", то "хамовите дівчисько" чи "Дейв ковзнув поглядом по привабливій фігурці" або ж "Стас мав незлецьку зовнішність". Під час поцілунку Дейва та Таші, наприклад, починає іти дощ і це якась нереальна чудасія, бо Нікуліна про це пише без жодної іронії.

Львівська письменниця Анастасія Нікуліна мільйон разів може писати слово "срака", але читачі будуть пам'ятати лише пасаж про Оленку Шерет – "На сімнадцятиріччя дівчини вони стали близькі не лише душею, а й тілом" (схоже, що Нікуліна ще та циркачка). У її підлітковому Львові, взагалі, немає сексу, а якщо є, то хіба що десь між рядками ("А ще з нею справді було круто, як вдень, так і вночі"). Тут, напевне, треба плакати і сміятися, але коли Чіт їде до Кіри о 1:30 ночі і питається, чи вона зробить йому їсти, то він просто ідіот чи Нікуліна це робить спєцом заради мізандрії? Чомусь лише попкорн у книзі Нікуліної про спермотоксикоз лускає зі звуком "чпок-чпок-чпок", бо краще б, звісно, аби у "Зграї" когось би реалістично чпокнули.

Вона що Шелдон Купер? Аутист-асексуал, який не доганяє значення вислову "кинути палку" і тому Говард та Радж так пруться з нього щоразу, як він згадує слово "палка". Матюкаються тут також цнотливенько за кадром (подумки), хоча "йопт" варто таки назвати недоматюком. Лише у горло головного бедбоя Стаса авторка кладе за "бліном" гарячкове "вашу мать" (на 301 сторінці), а ще з таким засиллям англіцизмів, також лише наприкінці книги, вона згадує англомовний "фак".

Це б мала бути якась пародія на захмарну кількість підліткової літератури (і кіно) навколо, але Нікуліна, схоже, що про такий розвиток подій навіть не думає. Вона незаймано посягає усім тілом на псевдо-філософію ("Під'їхав трамвай, зробивши одних пасажирами, а інших – пішоходами"), попсову психологію ("Чомусь тільки біля тих, хто по-справжньому дорогий, ми дозволяємо собі бути слабкими"), декілька разів повторює фразу "шкіра вкрилася сиротами", ніби це якийсь таємний код, і ще навіть приблизно не знає, що твориться у львівських клубах (з усіма її згадками про наркоту).

Вона завалює свою стерильну, штучну та нудну історію згадками про все навколо і борсається у тому всьому з винятковим задротством. Але фальш її книги не врятують: ні Гаррі Поттер, ні Трансформери, ні Пірати Карибського моря, ні Загорецька з Ліги сміху, ні Сімпсони, ні Teen Wolf, Володар перснів, ні Сутінки, ні Дивергент, ні Grimm, ані серіал Остання людина на Землі чи сам Дедпул. От Дейв, наприклад, чекає на листа від трейсера з Парижа і разом з ним усі читачі відразу чемненько чекають на згадку про Ямакасі.

Але найкраще усю тлінну порожнечу книги Нікуліної відчитувати за плейлистом її героїв. Як на крутих і модних героїв у них занадто радіоформатний та старперський список треків (Нікуліна навіть знає, що таке гроулінг). Зараз усе ніби перемішалося в музиці, але музичні смаки у її підлітків занадто дивні. Який підліток слухає  Guns N' Roses та Nirvana у 2017 році? Більше можна зрозуміти присутність австралійців Wolfmother з піснею "Victorious", хоча на тому альбомі 2016 року найкращим треком варто назвати "Gypsy Caravan".

Про Емінема 2010 року Нікуліна пише "перемкнувся на стареньке", але біля депешів, Eurythmics, Crazy Town чи The Prodigy (бо "Breathe") вона про подібне навіть не заїкається. А, взагалі, незрозуміло як Дейв може після Емінема слухати ту попсу Imagine Dragons? І як Таша після Вудкіда може слухати галімий Скай, Колір чи Thirty Seconds To Mars? Це ж таке дно, де вже навіть можна побачити Tokio Hotel. І тільки поганець Стас слухає транс і цю назву може відразу приватизувати якась поп-група з лейблу Івана Дорна.

Навколо її нібито крутих героїв якась одна попса, якщо не Dj Snake 2013 року, то Sigala "Give Me Your Love" (навіть якщо там великий Nile Rodgers). Цьогорічний альбом Chic, до речі, трохи так собі, а Леді Гага там просто спаскудила безсмертний хіт "I Want Your Love". Дещо рятує душі героїв Нікуліної спів Amy Winehouse та присутність знакового репера Nasa, а разом з ним і Тімбаленда, Bliss n Eso, Keny Arkana чи Denzel Curry 2016 року.

Події "Зграї" відбуваються влітку 2017 року і тут згадують про самогубство Честера Беннінґтона 20 липня. І тому з актуального в книзі лише Cardi B з "Bodak Yellow" (червень 2017) та Kodak Black з мікстейпом "Project Baby 2". Але цей мікстейп з'явився 18 серпня 2017 року, а події на дачі в Нікуліної, де він згадується, це ще липень 2017 (перед самогубством Беннінґтона). Подібна часова проблема і з треком Odesza "A Moment Apart", бо однойменний альбом вийшов лише 8 вересня 2017 (а герої "Зграї" слухають його ще влітку).

Ось так письменниця Анастасія Нікуліна намагається бути нібито в трендах, але все це полум'яне бажання запорола лише одна її фраза, яка свідчить про її цілковиту необізнаність в цайтгайсті, як і про те, що реп став новим роком. На хвилі підйому репу фраза про те, що: "Віджили своє репери, готи, рокери й емо – останніх наче взагалі не було ніколи. Зараз була ера хіпстерів, кіберспотсменів та влогерів" більше нагадує маразм та увесь пшик такої модної письменниці Нікуліної.

Якщо вона вже несамовито хоче бути актуальної в книзі про літо 2017 року, то де тоді на її сторінках: Lil Pump, XXXTentacion, Lil Peep, 6ix9ine, Lil Yachty, Trippie Redd, Lil Uzi Vert? Можна не згадувати Migos, Vince Staples, Brockhampton і Young Thug, але де на сторінках Нікуліної Кендрік Ламар? А де на львівських сторінках Нікуліної всі ті російські недо-репери того періоду: Элджей, Pharaoh, Face, Bumble Beezy, Gone.Fludd, Obladaet, Feduk та інші малолітні клоуни-клони? Де, зрештою, Пошлая Молли з альбомом "8 способов как бросить дрочить". Чи у святому Львові Анастасії Нікуліної влітку 2017 року місцеві підлітки такого не слухали?

Львів у романі "Зграя" також якийсь зайвий. Анонімний та механічний. Він лише натякається, ніби на карті. Не те, що очікуєш від підлітків якихось детальних описів Львова (щось приблизне лише на площі Данила Галицького), але в такому варіанті події книги могли б спокійно статися будь-де і не обов'язково їх було прив'язувати до Галичини. Сихів (Арсен, Довженка, церква Різдва Пресвятої Богородиці), Макдональдз на 700-річчя, стадіон СКА, готель "Власта", Бойківська, Хімічна, Смерекова, гімнастичний зал на Княгині Ольги, Парк культури, Романтик, Кайзервальд, Лиса гора, Лялька. Школи № 84, 96, 43 та 91. Кінотеатр "Галичина" на Любінській, який розвалили ще в 2013. Площа Ринок, Майстерня шоколаду, Кінь, Добробут, Оперний, Форум, Вікторія Гарденс, книгарня "Є" (бугага). А ще завод Рема на Заводській про який авторка так цнотливо пише: "приміщення в головному корпусі орендували творчі люди".

Всі ці локації ніби лише декорації для бутафорських персонажів-трейсерів та інших імяреків. Для чемних хлопчиків, задротиків, а не крутих пацанів. Чи для Таші, яка вчиться на міжнародному, їздить на Міні Купері, але вдягається в футболку з няшним написом "Never Give Up" і слухає хуторянський колектив Скай чи попсу Євгенія Хмари.

В історії дорослішання та перевиховання від Нікуліної поганець-наркоман-мажор Стас мав би стати на шлях виправлення та піти в АТО, щоб стати героєм Кіборгів, але про війну з Росією вона навіть не згадує у книзі, яка так заповзято хоче бути актуальною. На щось реальне у вигаданому світі Нікуліної можна натрапити лише тоді, коли вона пише про тупих львівських поліцейських із запахом часнику з рота. Але вона швидко з того збивається і кінець її праведної книги вже більше нагадує рекламу поліції, і ЛДУВС, зокрема. В Пуха, до речі, який там хоче вчитися, така вже ідеальна дівчинка Діана для підліткових фантазій, але Нікуліна чомусь не дає їм жодного шансу. Після першого поцілунку Пух та Діана розуміють, що між ними немає хімії. Після першого поцілунку, Карле, навіть не петингу.

Фініш "Зграї" – це якісь всуціль бзіки та бздури Нікуліної. Вона починає заштовхувати у книгу все те, що вона забула туди втулити за попередні 300 сторінок. Навіть нарешті якісь натяки на іронію і прогнозоване посягання на лаври серіалу Школа (з яким її книга має спорадичну спорідненість). Однак і цього мало непорочній львівській письменниці Нікуліній. Вона пише пафосну та самовикривальну післямову з такими ось словами: "Зграя" – це не кавово-романтичний Львів, це брутальне урбаністичне місто не для ніжного туриста". Вона, взагалі, адекватна, люди добрі? Де вона побачила у своїх сопливих кліше про цукрових хлопчиків та дівчаток хоч якийсь натяк на брутал? Схоже, що Нікуліній навіть пороблено, бо наприкінці цього вона ще дає слово одній психологині, гештальт-терапевтині (аж страшно) і та авторитетно заявляє, що роман "Зграя" висвітлює проблеми власної ідентичності.

Тут вже має бути якась німа сцена і тому спєцом для воскресіння письменниці Анастасії Нікуліної лунає The Go! Team "The Power Is On". Хоча і це, навряд, чи їй допоможе.