Декілька життєвих історій про віллу на Тарнавського 82.
На вулиці Тарнавського, колишній Tarnowskiego, у Львові є вілла в еклектичному стилі.
Її парадний двоповерховий фасад зі закрученими хвилястими лініями та асиметричними елементами виконаний в модному на початку 20 століття стилі ар-деко. Натомість з тильного боку, в глибині саду, за старими яблуньками та грушуми ховається строгий трьохповерховий класичний фасад з колонами та трикутним фронтоном в стилі польської дворкової архітектури. Вілла на Тарнавського 82, напевне, найбільш відомий будинок на цій вулиці. Однак не так завдяки своєму вигляду, як перед усім тими, хто в ній жив, зупинявся чи був пов'язаний з її мешканцями. Розповідати про це важко, адже це вагомий фрагмент життя польського міжвоєнного Львова та Львова періоду Другої світової війни. Однак Варіанти спробували сплести мереживо цієї історії.
Фулінські
В 20-х роках минулого століття гора Св. Яцека була околицею Львова, яку лише забудовували. Вулиця межувала зі Снопківом – районом приміських городів і дач, не зовсім безпечним для мешкання, але з гарним рельєфом, ставками та місцями для прогулянок й дитячих забав. І все це неподалік від центра міста. Львівська інтелігенція охоче будувалася на вулиці Яна Тарновського, адже ціни були тут значно доступнішими, ніж в інших районах. На Тарновського, поміж інших, мешкали професори: біохімік Владислав Мозоловський, фізик Міхал Галанбренер, відомий лікар Генрік Нусбаум-Гілярович.
На сусідній вулиці Красінського (тепер Льва Толстого) збудував віллу колекціонер персидських килимів, професор Володимир Кульчицький. Замовником будівництва вілли на Тарновського, 82 та її першим власником був польський шляхтич, доцент, а згодом професор зоології Львівської політехніки Бенедикт Фулінський (Benedykt Fuliński). В 1912 році він одружився зі Стефанією Гаузер, дочкою відомого польського історика, юриста, першого президента Польського союзу суддів Галичини Леопольда Гаузера.
Стефанія познайомилась з чоловіком в лабораторії університету, якою керував професор біології Юзеф Нусбаум-Гілярович. Ця лабораторія була базовою для львівських натуралістів, зокрема, там розпочинав свої дослідження майбутній творець вакцини проти тифу Рудольф Вайгль.
Молода сім'я спочатку мешкала неподалік, на вулиці Тарновського в будинку 68, що належав судді. "Життя моїх батьків, з моменту заснування їхньої сім'ї в 1912 році, було пов'язане з горою Яцека" – згадувала донька Бенедикта Фулінського Єва Надаховська.
Сім'я була велика, адже в ній зростали четверо синів та донька. Саме для них згодом і збудували неподалік нову віллу. "Це була гарна вілла з садом, що спускався терасами вниз схилом. Нижня частина була просторою двоповерховою квартирою для сім'ї, а верхню – здавали в оренду" – згадувала Єва. Діти Фулінських росли під опікою матері, жінки освіченої, з прогресивними поглядами та музичним хистом. Декілька років вона викладала біологію в приватній жіночій гімназії, але після народження Єви залишила роботу заради виховання дітей.
Батько, Бенедикт Фулінський (1981-1942), більшу частину свого часу проводив на роботі, де й заробляв на утримання великої сім'ї та на освіту своїх дітей. Він викладав в декількох вищих навчальних закладах Львова, був секретарем музею Дзедушицького, редактором польських наукових видань.
Сім'ю Фулінських знали майже всі мешканці Тарновського, перед усім, завдяки дітям. Четверо хлопців, які вирізнялися своєю атлетичною статурою та добрим вихованням, завжди опікувалися своєю молодшою сестрою. Їхні ровесники захоплювалися цією дружньою компанією та мріяли товаришувати з Фулінськими.
Взимку діти, які мешкали на горі Св. Яцека, каталися на нартах і санчатах. Влітку хлопці бавилися на південному схилі або копали м'яч на одній з терас саду Фулінських. Вони перетворили тенісний корт, що був там від початків, на футбольне поле. "Пам'ятаю, що хлопці Фулінські вразили мене своїми "шипами", тобто спортивним взуттям, про яке я міг лише мріяти" – писав мешканець Тарновського Адам Трояновський. Дівчата проводили своє дозвілля в саду вілли Фулінських, в компанії Єви: доглядали за грядками чи квітами або ж бавилися у схованки поміж дерев і кущів. "Згадую, як одного разу ми забралися на грядку зеленого горошку, де швидко, наче змовниці, розкушували та їли свіжий смарагдовий горох, з якого виливався смачний сік" – писала Аліна Давидович.
"Міжвоєнний роки проходили в колі сім'ї, час витрачався на роботу і навчання. Будинок – впорядкували, в саду – висадили дерева, кущі та квіти. Діти постійно навчалися. В будинку була гарна атмосфера для праці, відпочинку та забав" – писала Єва Надаховська.
Але відірвемося від безтурботних спогадів про дітей з вулиці Тарновського заради того, щоб зазирнути на третій поверх вілли, який здавали в оренду.
Леон Хвістек
В 1930 році орендарем помешкання на третьому поверсі став професор Львівського університету Леон Хвістек (1884-1944) з дружиною Ольгою та донькою Аліною. Польський театральний критик Ян Котт, який перед війною жив у Львові та був одружений з родичкою професора, так описував Хвістека: "У того, хто дивився на Хвістека, почуття метафізичного жаху пробуджувало його неймовірне чоло, під аркою, як купол Браманте, пронизане пухлинами надлюдської мудрості, очі, повні таємниць, здавалося, випромінювали флюїди, видобуті з заморожених променів – очевидно, логіка (а не еротика, як кажуть інші), занурена в гущавину найскладніших проблем світу, дозволяла їм поєднувати суперечливі вирази, збільшуючи і так вже великий жах у кожного, навіть з числа найближчих [...] ви демон, Леон".
"Професор Хвістек був товстим і привабливим. За спогадами одних, він був схожий на середньовічного Мархольта, іншим він нагадував раблезіанського Гаргантюа" – писав Маріуш Урбанек. Хвістек вдягався в офіційний темний одяг лише взимку та восени. Влітку, на канікулах, він завжди був без краватки і лише в костюмах світлих тонів. Ходити йому було важко, оскільки давалося взнаки поранення, яке він отримав в роки Першої світової війни. "Я часто бачив його, коли він, надуваючи пухлі щоки, повільно прогулювався до свого мешкання" – писав Трояновський.
Хвістек був власником не лише фактурної зовнішності, але й людиною "демонічного інтелекту" та здатним на неординарні вчинки. Хвістек двічі в своєму житті бився на дуелях. Перша сталася у Парижі в 1914 році. Хвістеку тоді було вже 30 років. Поєдинок спровокувало недоречне зауваження колеги-художника про те, що Ольга планує одружитися з євреєм. Хвістек не був євреєм, але типовим поляком його також важко назвати. Під час поєдинку Хвістек відсік вухо художнику і той втік з місця дуелі. Про цей поєдинок писали всі французькі газети.
Львівський математик Гуго Штейнгауз симпатизував Хвістекові і чи не це стало підставою для його успішного одруження зі сестрою Штейнгауза, Ольгою. Штейнгауз познайомився з Хвістеком під час стажування в Геттінгені. Знайомство двох чоловіків швидко переросло в дружбу, і в Геттінгені вони навіть разом вночі співали пісні французькою. Леон Хвістик до Львова переїхав з Кракова. І вже сам переїзд перетворився на неабияку подію для нашого міста. Маріуш Урбанек стверджує, що Хвістека до Львова затягнув Стефан Банах. Однак ймовірно, що ініціатором переїзду був саме професор університету Гуго Штейгауз. Штейнгаузові було легко переконати Банаха запросити Хвістека до Львова також й тому, що Хвістек приятелював з багатьма львівськими математиками і добре знав самого Банаха. Багато з них відпочивали в Закопаному, під Краковом, в готелі "Герлах", який належав батькові Леона Хвістека. Банах, наприклад, провів там свій медовий місяць.
На момент переїзду до Львова Хвістек вже був відомим філософом і логіком. Дипломи доктора філософії та математичної логіки він отримав в Краківському університеті. Двадцять років викладав в краківській гімназії з перервами на подальше навчання закордоном, спочатку в Геттінгені, а згодом і в Парижі, а також службу в польській армії в 1914-1916 роках. З 1922 року він також викладав в Краківському університеті, але кафедри так і не дочекався.
В 1929 році філософське відділення університету у Львові поділили на два: гуманітарне і математично-природниче. На першому кафедру філософії очолив Казимир Адукевич, кафедру математичної логіки на другому – Леон Хвістек. Під час конкурсу на посаду професора Хвістек обійшов Альфреда Тарського, який перед тим співпрацював з Банахом. Визначальну роль в перемозі Хвістика зіграв рекомендаційний лист від відомого філософа Бертрана Расселла. Свого часу Расселл зауважив, що його працю "Principia Mathematica" (у співавторстві з Альфредом Вайтгедом) дочитали до кінця лише шість осіб, зокрема, троє поляків. Одним з них був Хвістек, а другим – Тарський. Хвістек багато років листувався з Расселлом.
Про Леона Хвістека у Львові ми знаємо передусім зі спогадів його близьких та друзів. Вони запевняють, що львівські роки, в будинку на горі Святого Яцека, були найкращими в його житті. "Батько був у захваті від Львова, місто потопало в зелені, околиці були родючими. Служниця приносила з ринку фрукти, гриби та овочі. Батько стверджував, що навіть дівчата тут гарніші. Я не знаю, чи погодився би він повернутися, якби його покликали до Кракова" – писала донька Хвістека Аліна Давидович.
Переїзд до Львова, справді, розв'язав більшість життєвих проблем, які Хвістек не міг здолати в Кракові. Він зміг нарешті забезпечувати сім'ю, а також отримав поважний статус професора, на який вже давно заслуговував. Однак зміна місця проживання і роботи не дала такого ж позитивного вирішення наукових та творчих проблем, які він почав досліджувати ще у Кракові.
Леон Хвістек в колі математиків і філософів міжвоєнного Львова
Потрапивши до кола львівських математиків та філософів Хвістик залишався в їхньому оточенні доволі самотнім, оскільки мав багато в чому відмінні погляди та переконання. І сталося це не через нього, а, власне, тому, що львівські математики та філософи не створювали наукових шкіл в класичному розумінні цього слова (як зазвичай їх називають), а були радше гуртками яскравих й непересічних особистостей, яких доля звела у Львові в міжвоєнний час. Львівських математиків переважно не цікавили філософські проблеми, в той час як Хвістека математика і логіка цікавили саме настільки, наскільки вони допомагали йому створювати власну філософську систему.
"Ставлення польських логіків і математиків до філософії математики можна коротко охарактеризувати так: вони розглядали філософські та математичні основи математики як незалежні, хоча й частково пов'язані та необхідні для розуміння математичної діяльності. Одним з наслідків цього було те, що вони не намагалися розробити всеосяжну філософію математики та логіки (Лєсьнєвський та Хвістек були тут винятками)" – писав польський дослідник, професор Р. Муравський.
Хвістек у своєму бажанні філософського осмислення дійсності був значно ближчим до львівських філософів, які гуртувалися навколо професора львівського університету Казімежа Твардовського. Він відвідував їхні семінари, однак так і не став своїм. Останні не сприймали Хвістека через його захоплення матеріалістичними та релятивіськими ідеями Бертрана Расселла. ""Античники" на чолі з професором Твардовським протиставляли своє зацікавлення філософськими витоками логіки Арістотеля усіляким новомодним штучкам на кшталт розвитку ідей топології, функціонального аналізу. Все вони вважали це за модерне поганство чи шаманство" - пояснив Вітольд Мілош. Насправді не лише Хвістек з його науковими зацікавленнями випадав із кола львівських філософів і математиків. Вихованці Твардовського, філософи Станіслав Лєсьнєвський та Ян Лукасевич, також у певний момент захопилися логікою та відійшли від кола львівських філософів через несприйняття їхніх поглядів. Вони ніби й пристали до львівських математиків, однак так і не знайшли там повного розуміння.
Леон Хвістек, як філософ, відомий передусім завдяки його спрощенню теорії типів Расселла і Вайтгеда в номіналістичному дусі. Метою його дослідження було створення всеосяжної системи логіки і математики, яка базувалась на теорії виразів (так званої раціональної математики). Він визнавав раціоналізм і відкидав ірраціоналізм. Вважав, що існує два джерела знання: досвід та дедукція. Методи, які використовуються в науці і в філософії, згідно Хвістека, мали бути конструктивними. Мета науки полягає в описі за допомогою математичних виразів даних в досвіді об'єктів. Математичні формули – це лише описи досвіду і вони не можуть розглядатися в якості законів щодо об'єктів, які не дані в досвіді. Найбільш відомою філософською концепцією Хвістека була і залишається його теорія множинної реальності. В остаточному вигляді він виклав її в його книзі "Кордони науки" (1935). У відповідності з різними типами досвіду Хвістек визначав чотири типи реальності: реальність вражень, реальність образів, реальність речей і фізичну реальність (сконструйовану в науці). Він намагався також охарактеризувати властивості цих типів реальності за допомогою відповідних наборів аксіом.
Леон Хвістек – форміст та утопіст
Хвістек у своєму житті захоплювався не лише філософією, але й живописом і літературою. Талант та схильність до творчості він успадкував від матері Емілії Маєвської, яка була піаністкою та художницею, ученицею Яна Матейка. У Закопаному вона тримала художній салон, який відвідували відомі польські художники, наприклад, Адам Хмельовський, композитори Мечислав Карлович і Кароль Шимановський, письменники Генрік Сенкевич. Також у Закопаному Леон Хвістек потоваришував зі Станіславом Ігнатієм Віткевичем (1885-1939), в майбутньому відомим польським художником, драматургом, фотографом та теоретиком мистецтва (псевдо Віткацій). Події першого роману Станіслава Віткевича "622 падіння Бунга або демонічна жінка" (1911) відбуваються в домі Хвістеків у Закопаному, який він часто відвідував. У цьому ж романі Леон Хвістек зображається як барон Бруммель. Саме Віткевичу належить опис Леона Хвістека як людини "демонічного інтелекту".
Хвістек та Віткевич вчилися живопису у Юзефа Мегофера. Вони обидва критично ставилися до сучасного їм офіційного польського мистецтва. Останнє мотивувало їх приєднатися до авангардного руху формістів в польському живописі. Вони були його ідеологами. Роботи Хвістека про "множинність дійсності" та Віткевича про "чисту форму" слугували теоретичним обґрунтуванням формізму. Формізм зародився у Кракові та проіснував з 1917 до 1922 року. Формісти організували ряд виставок, зокрема, в 1920 році у Львові, а також показали свої роботи в Парижі в 1921 році. Формізм досить швидко втратив свій ідейний зміст і набув рис протестів заради протестів. Через радикалізм акцій формістів їх почали вважати "більшовиками" в мистецтві. Насамперед саме ярлик "лівака" перешкодив Хвістеку посісти професорську посаду в Краківському університеті. У Львові Хвістек не припинив малювати, хоча активних контактів з колишніми формістами і не підтримував.
Сучасники відзначали навіть показову стриманість та консерватизм в його поглядах і поведінці львівського періоду. Однак львівське товариство, як математики, так і філософи, знало про його лівацькі переконання та дружбу з Віткевичем. До останнього на той час вже міцно приросла слава скандаліста, авантюриста та наркомана. Все це підсилювало пересторогу у ставленні до Хвістека з боку львівських професорів. Адже публічне декларування прихильності до лівих ідей в міжвоєнній Польщі не особливо толерували і навіть переслідували. За ці погляди можна було потрапити навіть у концтабір. Хоча, як з'ясувалося з часом, не один Хвістек був ліваком. Наприклад, відомий львівський математик, викладач університету і друг Стефана Банаха, Станіслав Мазур був членом Комуністичної партії Польщі, яка тоді перебувала у підпіллі.
Віткевич, як талановитий портретист, і Хвістек, як майстер форми та кольору, залишили помітний слід в польському авангардному живописі. Хоч їхні роботи різні та неподібні, але вони дихають силою таланту та інтелекту авторів, отож не втрачають своєї свіжості й актуальності сьогодні.
Захоплення живописом та філософією мистецтва єднало Хвістека та Віткевича протягом всього їхнього життя, попри те, що після переїзду Хвістека до Львова вони не часто бачитися і спілкуватися. Але було багато речей, на які польські інтелектуали дивилися по-різному і полемізували між собою на ці теми. Кожен доводив свою позицію як на сторінках художніх та філософських творів, так і власними вчинками. Хвістик і Віткевич вірили у відродження незалежної Польщі. В роки Першої світової війни Хвістик виборював її в лавах польської армії, союзниці країн Антанти. Віткевич вступив до російської армії, бо вважав, що саме ця держава здатна перемогти Австро-Угорщину. В 1914-1917 роках Станіслав Віткевич на власні очі побачив в Петрограді та на західному російському фронті, що таке російський декаданс, а потім революція та більшовицька диктатура. Він пережив сильне потрясіння та розчарування. Все це наклалося на особисту трагедію. Наречена Віткевича, яка чекала дитину, покінчила життя самогубством, адже він категорично не хотів мати дітей. Віткевич вважав, що в людства нема майбутнього. Тема катастрофи стала провідною в його літературній творчості і тому часто Віткевича порівнюють з Кафкою.
Хвістек, хоч і визнавав чинний лад несправедливим, на відміну від Віткевича, не втратив віри у можливість змін на краще. Це була позиція буржуазного інтелектуала, філософа-раціоналіста, симпатика ідеалів Великої французької революції: свободи, рівності та братерства. Свою позицію Хвістик виклав в філософській повісті-утопії "Палаци Бога", яку написав у Львові в 1932-1933 роках. Повість ніколи не публікували повністю за його життя, а згодом її оригінал взагалі втратили. Дехто з польських дослідників вважає цей твір реплікою у відповідь на проповідь катастрофи Віткевичем. Сам же Хвістек писав, що ідея повісті: "боротьба з поглядом на світ, який можна назвати австрійським". Палаци Бога у повісті Хвістека знаходилися на горі Святого Яцека.
Невідомо, чи Віткевич читав роман-утопію Хвістека або ж його уривки. До Львова, завітати до Хвістека чи в інших справах, Віткевич в цей період не приїздив. Він був у Львові лише один раз задовго перед тим. В 1903 році Віткевич екстерном склав у Вищій реальній школі (зараз середня школа східних мов та бойових мистецтв Будокан на Шухевича, 2) випускні екзамени, адже його батько, відомий художник Станіслав Віткевич, був противником офіційного навчання у школі. У той ж час Віткевич в 30-х роках постійно згадує Хвістека у своїх творах, інколи кидаючи у його бік гострі зауваги. Ймовірно, що самоук Віткевич до певної міри комплексував перед товаришем з дитячих років, який, на відміну від нього, таки вписався в чинну систему цінностей польського суспільства, і в якого в реальному житті все добре складалося.
18 вересня 1939 року, на другий день після вступу радянської армії в Польщу, Станіслав Віткевич вчинив самогубство на околиці невеличкого села на Рівненщині. Натомість Леон Хвістек залишився на професорській посаді в університеті у Львові, продовжив літературну діяльністю в лавах Спілки радянських письменників та дописував на сторінках польськомовного "Червоного прапора". "В радянському Львові з нього (Хвістека – ред.) вийшла, на жаль, звичайна, маленька демонічна свиня. У грудні 1939 року він високо оцінив сталінську конституцію в "Червоному прапорі", а потім, мабуть, збожеволів від страху і написав такий памфлет про буржуазну науку, в якому фальсифікував історичні факти з життя великих художників. Я назву тільки Шекспіра і Моцарта. Про першого йшлося, що він не міг змусити себе писати свої драми і тому їхнім автором був лорд Бекон. Про Моцарта, між іншим, йшлося те, що він був сином кріпака, а єпископ Зальцбурга використовував його для різних принизливих послуг, штовхав його, бив і знущався над ним" – писав Як Котт.
В 1941 році Хвістек, в публіцистичній творчості якого був ряд критичних статей про Гітлера, залишає Львів. Після евакуації Хвістек викладав математичну логіку в університеті у Тбілісі. В 1944 році Ванда Василевська добивається його переведення у Москву, де в той час з ініціативи Сталіна створювався прорадянський Союз патріотів Польщі. Хвістек вже тоді був важкохворим. Він помер в Барвисі і його поховали в братській могилі поляків на цвинтарі Донського монастиря в Москві.
В 1988 році соціалістична влада Польщі з дозволу влади СРСР перепоховала Віткевича в Варшаві. Однак ексгумація, яку провели в 1994 році довела, що в могилу матері Віткевича поклали рештки не письменника, а невідомої жінки, яка, вірогідно, загинула при пологах. Сьогодні творчість Станіслава Віткевича знана у Польщі та у світі, його п'єси ставлять в театрах, видали (та перевидають) практично всі його літературні твори. Йому присвячують книжки і художні фільми. Щодо Хвістека, то справдилося його передбачення про те, що в історії найбільший слід він залишить, передусім, як художник.
Гуго Штейнгауз на горі Святого Яцека
З початком війни сім'я Фулінських не залишила Львів. Дружина професора та виховані в патріотичних традиціях діти долучилися до допомоги співвітчизникам, які масово прибували до Львова спочатку зі заходу Польщі, тікаючи від німців, а потім й зі сходу, шукаючи порятунку вже від радянської влади. Ця волонтерська робота певний час відволікала старших Фулінських від особистих переживань за своїх вже дорослих дітей. З 1939 року їхній син Яцек займався таємною кур'єрською доставкою пошти через румунський кордон до польського посольства в Бухаресті. В листопаді 1940 року його заарештували, а після втечі він переховувався на горищі вілли на Тарновського аж до приходу німців.
Після від'їзду Леона Хвістека помешкання на третьому поверсі пустувало недовго. Адже в ньому знайшов притулок професор Гуго Штейнгауз з дружиною і матір'ю. Єврей Штейнгауз змушений був переховуватися від німців, оскільки відмовився носити жовту зірку. Постать Гуго Штейнгауза одна з центральних в діяльності математиків у Львові в міжвоєнний період. Цей професор Львівського університету ще був власником будинку на вулиці Кадецькій, 14 у Львові, де він мешкав на другому поверсі, а інші квартири здавав орендарям. Одну з кімнат в його квартирі розписав Леон Хвістек.
Якщо Стефан Банах став знаним в Польщі як автор підручників з математики, то Гуго Штейнгауз отримав не меншу славу завдяки своїм популярним книжкам про цю науку та дотепним афоризмам. Так, заповнюючи персональну анкету в радянському львівському університеті, на запитання про те, чи бував він за кордоном, Штейнгауз відповів, що в певних випадках не він, а кордон декілька разів перетинав його.
Гуго Штейнгауз був організаційним стрижнем гуртка львівських математиків. Він допоміг Банаху захистити докторську та отримати посаду в університеті, попри те, що той не мав диплома про вищу освіту. Подібне було і зі Станіславом Мазуром. Штейнгауз ініціював видання математичного наукового збірника у Львові, підтримував контакти та організовував візити до Львова світових зірок математичної науки та участь львівських вчених в міжнародних конференціях. На відміну від своїх колег він вважав, що у випадку війни Польща не зможе протистояти ні німецькій, ані радянській військовій силі. Також він розумів й те, що тікати нікуди. Тому, вочевидь, і залишився у Львові.
Штейнгауз не виходив з вілли на Тарновського. Лише вночі він разом з Бенедиктом Фулінським гуляв у саду вілли. Професори вели тривалі розмови. Пізніше Гуго Штейнгауз згадував, що одного разу Бенедикт Фулінський висловив переконання, що Польща обов'язково після війни відродить свою державність та поверне землі Сілезії. Отож Штейнгаузові не варто хвилюватися, адже він ще обов'язково стане професором університету у Вроцлаві.
Так і сталося після війни. Та одного разу хтось з сусідів Фулінських таки помітив таємничого гостя, який гуляв нічним саду. На той час Штейгауз вже мав підроблені документи для себе і дружини, а Фулінський віддав матері математика документи своєї покійної мами. Штейнгаузи змогли залишити Львів і пережити війну, переховуючися у рідних.
Офіс Джеймса Бонда на горі Святого Яцека
Мешканці Тарновського швидко збідніли, не вистачало всього, передусім, їжі, отож дехто завів на подвір'ї худобу і птицю, сади перетворилися на пасовиська і городи. Перший рік окупації Фулінських ще рятували овочі та фрукти з власного саду і городу. Проте найбільшою проблемою для Фулінських було збереження дітей від висилання на примусові роботи до Німеччини. Для трьох старших синів їм вдалося отримати аусвайси працівників будівельної та нафтової компаній. Донька Єва та молодший син, натомість, мали посвідчення годувальників вошей в противотифозному інституті професора Вайгля.
Дорослі та діти уникали публічних місць, а тому збиралися і спілкувалися на квартирах. Там ж вони навчали своїх дітей, які не відвідували школу та університет. Постійні турботи і хвилювання наблизили смерть професора Бенедикта Фулінського, який помер від інсульту в лютому 1942 році. Стефанія Фулінська та діти мусили давати собі раду самі. Аусвайси забезпечували відносну безпеку, проте грошей не вистачало, щоб нормально харчуватися і жити на великій віллі. В нагоді стало помешкання на третьому поверсі.
У травні 1942 року в будинку на Тарновського з'явився новий мешканець, колега одного з синів Фулінських ще з дитячих забав, а також наречений подруги їхньої доньки Єви, яка мешкала поруч, в будинку під номером 74.
Це був польський авіатор Мечислав Бородей. Після початку війни, в 1939 році, його евакуювали з Дембіце, де він навчався в школі для пілотів, до Угорщини. З Угорщини через Францію Бородей виїхав у Великобританію, де став пілотом RAF (Королівських повітряних сил Великої Британії). У листопаді 1941 року німці збили його бомбардувальник над Бременом. Бородей потрапив у концтабір в Ламсдорфі у Верхній Сілезії. В березні Бородей разом з англійцем Ріхардом Пейпом втік з концтабору. Пейп захворів і здався німцям, а Бородей таки дібрався до Львова. Фулінські сховали в себе Бородея і допомогли йому налагодити зв'язок з польським підпіллям. Згодом Бородей ("Лис") очолив військову розвідку Армії Крайової на теренах Львова та прилеглих районів.
На першому поверсі вілли Фулінських й розташовувався його офіс. Стефанія Фулінська слідкувала за безпекою, попереджала Бородея про візити незваних гостей. Задля цього в будинку було два дзвінки. Про другий, схований під фігуркою лева, знали лише свої. Але німці не часто навідувалися у район, який вважали небезпечним для себе. У квітні 1943 року під проводом Бородея здійснили успішну операцію зі звільнення одного з керівників АК Леха Садовського з тюремної лікарні в Львові. Садовському вдалося втекти завдяки допомозі члена Проводу ОУН Ярослава Старуха. В 1944 році Бородей долучився до акції "Буря" у Львові. В липні його заарештувала радянська влада та засудила до 20 років концтаборів. 10 років Бородей провів у золотих копальнях на Колимі, де й втратив зір внаслідок вибуху. До Польщі він повернувся в 1955 році. Помер в 1983 році у Вроцлаві у віці 69 років.
Вілла Фулінських продовжувала виконувати функцію схованки для тих, хто тепер вже мав проблеми з радянською владою. У вересні 1944 року на віллі з'явився новий нелегальний мешканець. Це був серб Драган Сотирович (псевдо "Дража"), офіцер югославської армії, четник, який долучився до АК. У 1941 Сотирович потрапив у німецький полон і так його відправили в табір для військовополонених в Рава-Руській. В січні 1944 року, коли табір переводили до Стрия, він симулював апендицит і добився переведення до лікарні у Львові. Звідти йому допомогли втекти поляки, які сховали його у Зубрі, під Львовом. Весною він долучився до 14 Язловецького уланського полку АК, який створили для боротьби з німецькими військами та УПА в районі Кривчиці-Чортова скеля-Винники. Дража разом з поляками воював як проти німців, так і проти УПА, зокрема, брав участь в спаленні села Шоломия. У липні 1944 року Сотирович був учасником акції "Буря" у Львові. Його арештували разом з іншими польськими офіцерами, але у вересні він вже втік з вілли Увери (зараз приміщення музею І. Франка на вул. І. Франка), де розміщувався штаб контррозвідки Першого українського фронту в Львові.
У Фулінських Сотирович переховувався декілька тижнів, до моменту, поки не отримав нові документи, з якими й перебрався на територію Польщі. Однак невдовзі його знову заарештували поблизу Динова. Чергова спроба втечі була невдалою. Під час стрибка з балкона Сотирович зламав ногу та потрапив до лікарні, звідки його й визволили бійці польського підпілля. Одні джерела стверджують, що в 1945 році Сотирович переконав українців та поляків припинити ворожнечу і зосередитися на спільній боротьбі проти радянських комуністів. Натомість у спогадах Василя Галаси "Орлана" можна прочитати таке: "Тільки після того, як ми покарали вбивць, поляки відгукнулася на наші мирні заклики. 29 квітня 1945 року в селі Селиська Березівського повіту відбулась перша зустріч із представниками АК. Нас репрезентував Іван Кривуцький – "Аркадій" та районний ОУН "Борис". Польську делегацію очолював капітан АК "Пірат-Дража", серб за національністю. Домовилися про припинення протистояння. Після цього напади порідшали, але повністю не припинилися, бо діяли ще й інші банди, які не були пов'язані з АК".
В червні 1945 року загони під керівництвом Сотировича здійснили останній рейд проти радянської армії. Від полону серба врятували його ж солдати, які допомогли пораненому командиру залізти в потяг з етнічними німцями, яких переміщували на Захід. Сотирович, який ще до війни отримав французьке громадянство, перебрався до Франції. Він продовжив службу в розвідці, брав участь в операціях проти режиму Тіто в Югославії. Останні роки жив в Монако. Помер в 1987 році під час подорожі на Афон. Постать Драгана Сотировича є достатньо контроверсійною. Сербські та польські націоналісти вважають його Джеймсом Бондом, адже він був одним із семи найбільш відомих розвідників-сербів, які діяли в роки війни. У Польщі Соритовича занесли до когорти так званих "проклятих солдат", яких переслідували як німці, так і радянська влада. Інші вважають Сотировича "пішаком", який "у свої пригодах та мандрах Галичиною та каналами Полтви натрапив на деякі скарби, які й допомогли йому у повоєнні часи". Достатньо є підстав й для того, щоб вважати Сотировича воєнним злочинцем.
У спогадах Єви Надаховської, які й надихнули Варіанти на цю історію, згадуються ще декілька прізвищ тих, хто переховувався на віллі Фулінських в роки війни. Ці оповідки дають підстави припустити, що сини Бенедикта Фулінського були активними учасниками переправляння поляків зі Львова за кордон, а також причетними до виготовлення фальшивих документів для нелегалів. Першим Львів залишив Яцек, який мав проблеми з радянською владою ще в 1939 році. В 1946 році Фулінські продали свою віллу і з останнім ешелоном викладачів Львівської Політехніки виїхали до Польщі. Всі вони стали науковцями та займали провідні посади у польських вищих навчальних закладах та державних інституціях.
У віллу на Тарновського, тоді це вже була вулиця Кутузова, заселилися нові власники. Вони не знали нічого про тих, хто її збудував. Їхня пам'ять, натомість, зберегла історії про мешканців та гостей вілли вже радянського періоду. Так Варіанти дізналися про те, що свого часу, ймовірно, в 50-х роках минулого століття, на терасі вілли пили чай та розмовляли маршал Іван Конєв і партизанський ватажок Сидір Ковпак. Пізніше віллу розділили на п'ять квартир, а там, де колись жив Леон Хвістек, мешканці тримали кіз. В 90-х роках на горищі вілли сталася пожежа. Ліквідація її наслідків закінчилася перебудовою даху з боку Тарнавського. Від саду залишилася тільки верхня тераса, а вид та вихід на Снопків перекрив будинок, який збудували на початку цього століття. І лише скульптура лева продовжує оберігати спокій Палаців Бога на горі святого Яцека.
Варіанти дякують за співпрацю Вітольду Мілошу
Провесінь
Ось наша вулиця, вілл вутлі вулики,
зачахлих дерев скам’янілі скульптури.
За вуаллю слів роздмухуєм спогадів вуглик,
пам’яті вузлик вустами розплутуєм.
Набубнявів поцілунок — щось виженеться,
із пенька серця стрілить бо якась паросль.
Пережили ми жаль і таки вижили,
тільки від сліз лишилося вижолобків пару.
Ще часом смакує нам зречення недогризок,
коли вже одною ногою на березі березня.
Ось смужка музики з вузького вікна бризнула,
і вулиця раптом розступилася в безвість.
Ігор Калинець
