Зміст статті

31 липня 2018Іванка Корань2770

Килими Кульчицького

Килимний чар колекції Володимира Кульчицького.

Візерункові виверти колекції східних килимів львівської родини Кульчицьких.

Сценарій фільму Несподівані радощі, який в 1972-1974 роках режисер Рустам Хамдамов знімав у Львові, обертається навколо легенди про перський килим. Старий майстер килимів розповів одному з його героїв легенду про чарівний килим, що раніше належав бухарському еміру. Цей килим міг подарувати мир та спокій усьому світові на сто років, але лише за тієї умови, якщо на нього проллється кров невинної людини.

Герої фільму збирають гроші і купують килим, а потім один з них відправляється на фронт Першої світової війни,  щоб за допомогою повір'я зупинити війну. Килим проносять на фронт, на нього проливається кров,  але війна не зупиняється. Ті, хто намагався врятувати світ, гинуть, а ті, які залишаються в живих, зневірившись в магічній силі килима, розрізають його на частини та ховають чимдалі від людських очей.

Режисер Хамдамов, схоже на все, не міг знати про те, що легенда про перський килим також є легендою про Львів. На початку ХХ століття один львів'янин пристрасно прагнув придбати перський килим із візерунками, що нібито мав містичні властивості оберега. Він назбирав грошей і купив жаданий килим. Згодом на килим пролилася кров. Однак це не зупинило війну, яка вирувала навколо, і не врятувала людство. Проте перський килим, який потрапив до Львова, зіткав дивовижний візерунок з доль людей, які доклалися до його пригод та дивовижного спасіння (на відміну від фільму). Візерунок став настільки складним і заплутаним, що фахівці ще довго будуть розгадувати його деталі.

Мода на перські килими з'явилась в Європі наприкінці ХІХ століття і майже відразу захопила Львів. Цьому сприяли декілька чинників. У місті на той час мешкала чисельна вірменська діаспора, представники якої займались торгівлею предметами розкоші зі Сходу. У Львові також працювали відомі знавці та поціновувачі східної культури, зокрема, викладачі університету та інших вищих навчальних закладів. Після 1917 року їхні лави поповнили дослідники культурних традицій Сходу з Росії, наприклад, Могаммед Садик-бей Агабек-заде, який у міжвоєнний період заклав підвалини наукової школи сходознавства у Львові. Вони нерідко самі відвідували далекі екзотичні країни та привозили з подорожей яскраві спогади, а також артефакти на їхнє підтвердження.

Варто згадати, що східні мотиви з давніх-давен не чужі творчості народів Галичини, а на початку минулого століття у Львові працювали відомі килимарі, візерунки для яких на основі народних мотивів створювала талановита художниця Олена Кульчицька. Але ніщо з перераховано вище безпосередньо не пояснює, чому колекціонуванням та дослідженням перських килимів захопився Володимир Кульчицький (1862–1936) – професор, орнітолог, перший українець на посаді ректора ветеринарної академії, далекий родич Олени Кульчицької. Невістка професора Анна Кульчицька стверджувала, що початок цього захоплення був напрочуд буденним. Професор захотів зробити свою квартиру вулиці Кохановського, 44 (зараз Левицького), більш затишною, і задля чого вирішив придбати килим. Практичний професор зупинив свій вибір  на перському, оскільки всі знали, що вони якісні, легкі та витривалі.

Володимир Кульчицький (фото: pl.wikipedia.org)

Дружина професора Марія Людвіка Міхаловська (1870–1935), родичка Марії Складовської-Кюрі, як і кожна жінка-господиня, підтримала цю ініціативу. Ймовірно, що на той момент їй було складно уявити, чим обернеться ця купівля. Володимир Кульчицький довго та ретельно вибирав свій перший килим, розпитував продавців про деталі візерунку та властивості. А оскільки був науковцем, то згодом почав читати літературу та досліджувати все, що було пов'язане з новим дорогим придбанням, і  так несподівано для всіх перетворився на колекціонера. Вже незабаром килими, ковдри, гобелени заповнили всю квартиру, а також віллу Кульчицьких на вулиці Красінського, 24 (тепер Льва Толстого). Разом із килимами квартира Кульчицьких наповнилась ввічливими, але не типовими для Львова відвідувачами – торговцями зі Сходу, колекціонерами з різних куточків Польщі та з-за кордону.

Професор все глибше занурювався у своє захоплення: писав статті, вивчав походження килимів і техніки виготовлення, разом з іншими колекціонерами тлумачив магічну силу оберегів, вписаних в їхні візерунки. Мала його колекція й свою специфіку. Більшість колекціонерів збирала унікальні, а відтак достатньо коштовні на ринку зразки східних килимів, вартість яких збільшувалась від кількості вузликів на одному квадратному сантиметрі виробу. Але Кульчицький мав за мету збірку типових взірці килимарства всіх народів ісламського, або як тоді казали, магометанського світу, народів Малої і Середньої Азії, Кавказу та Ірану. Колекція формувалась як історико-культурна пам'ятка, мала науково-практичне та дидактичне значення, хоча кожен її експонат зокрема не був безсумнівною цінністю на той час.

Приблизно за тридцять років Кульчицький зібрав близько 200 екземплярів різноманітних ткацьких виробів народів Сходу. Слідом за тканими виробами він розпочав збирати зразки ремесел, зброю, прикраси та меблі народів Сходу. Килими Кульчицького експонувалися на виставках у Варшаві в 1926-1927 і 1935 роках,  у Львові – в 1928 році, у Кракові – в 1934 році. В передмові до каталогу виставки "Магометанський Схід", яка відбулась у Львові, Кульчицький писав: "Старовинні магометанські тканини, і насамперед, килими поєднують в собі всі елементи великого мистецтва та виділяються серед інших тканин, а також можуть конкурувати красою з природою та творами мистецтва, адже, як і в природі, вони відображають всі кольори та властивості мерехтливого матеріалу. Килими та тканини в стилізованому та абстрактному візерунках найкраще передають враження краси в природі, і це стосується не лише чудових шедеврів для східних магнатів, шахів та їхніх дворів, а й простих народних виробів... Це сила ідеального мистецтва, відчуженого від активного життя, яке ніколи не може повністю бути переданим, а тому викликає відчуття минущого. Перські килими … виділяються своїм квітковим орнаментом – арабескою, мають складний ритм і одночасно рівновагу, в них гармонійно поєднуються кольори з вишуканістю, а мотиви складаються з вишуканим артистизмом, і це підносить старовинні перські вироби поміж усіх прикладів килимового мистецтва. Стібки, як і на турецьких та кавказьких килимах, так влаштовані, що створюють контрастне оформлення середнього поля, незважаючи на використання тих самих кольорів".

Кульчицький характеризував передмову як екскурс в історію ісламської культури, тому детально описав де і як зароджувалось килимарство, які різновиди вовни використовувались, як створювались візерунки і що вони означають, а також охарактеризував основні типи східних килимів залежно від того, в який місцевості вони виготовлялися. Дослідник наголосив на беззаперечному впливі ісламського мистецтва на народну творчість балканських народів, болгар, румунів, поляків та українців. Східні тканини в значній кількості з давніх-давен були в домах польської шляхти, а мотиви їхніх візерунків можна зустріти у виробах польських ремісників та українських килимарів. На їхній основі "в Україні, – писав Кульчицький, – виробили характерний орнамент і колорит килимів, котрі також здобули світову славу. Частина центрів українського килимарства цієї традиції дійшла до наших часів, і передусім це бучацька майстерня гобеленів".

Колекціонування килимів та інших предметів Сходу виявилось справою дорогою, клопіткою та марудною. Нові придбання з'їдали левову частку професорської зарплатні, за колекцією треба було постійно доглядати: чистити, пересипати нафталіном, реставрувати, перекладати, проводити обмін експонатів, возити і забирати з виставок. Дружина професора Марія Людвіка від того всього перебувала в постійному стресі. В 1935 році вона померла. Професор пережив її лише на рік. Подружжя Кульчицьких спочатку поховали у Львові на Личаківському цивнтарі. Через декілька років їхні рештки ексгумували та перенесли до родинного склепу Кульчицьких-Добрянських поблизу Святотроїцької церкви у селі Межибріддя, що коло Сяніка (Польща).

Сьогодні цей склеп перетворився на  місце туристичного паломництва, адже він є точною зменшеною копією (1:50) піраміди Хеопса в Гізі, неподалік Каїра. Напис на ньому виконали українською та польською мовами, оскільки Кульчицькі та Добрянські належали до частини шляхетського роду Сасів, яка вважала себе українцями. Більшість джерел стверджує, що ідея пірамідальної форми гробівця народилась у Володимира Кульчицького після подорожі до Єгипту. Проте місцеві дослідники встановили, що насправді ініціатором спорудження гробівця-піраміди була його племінниця Ірина Добрянська. Активістка українського культурно-освітнього руху, вчителька, вона мріяла створити родинний мавзолей у Межибрідді, на мальовничому схилі Сяну. Надгробний пам'ятник у формі піраміди вона спорудила власним коштом, а потім переконала сина Кульчицького, свого кузина Єжи, перенести туди тіла його батьків, які нещодавно померли.

піраміда Кульчицьких (pl.wikipedia.org)

Для нашої ж історії важливим є те, що Ірина Добрянська невдовзі після перепоховання Кульчицьких залишила Сянок, переїхала до Львова, де й продовжила справу свого родича. Вона працювала науковим співробітником етнографічного музею, вивчала народну вишивку та глинянські килими. Свою колекцію перських килимів Володимир Кульчицький заповів синові Єжи Кульчицькому (1898-1974), який був доктором філософії, археологом, викладачем львівського і професором варшавського університетів. Він належав до вихованців відомої львівської школи дослідників та істориків мистецтва античності Е. Булянди.

Представниками останньої були також відомі польські археологи Казімеж Маєвський (вірогідно родич Єжи Кульчицького по материнській лінії), Ян Парандовський, Казімеж Маєвський та інші. Під час навчання та роботи у львівському університеті Єжи Кульчицький стажувався в Греції, Туреччині та Єгипті. В 1936 році отримав стипендію для поїздки до країн Скандинавії і Балтії, а в 1939 році стажувався в США. Після війни разом з Маєвським Єжи Кульчицький належав до провідних творців марксистської концепції історії матеріальної культури в польській науці, працюючи вільним співробітником відділу середземноморської археології Польської академії наук.

Син успадкував від батька й пристрасть до колекціонування. Відомо, що ще в 1928 році Єжи Кульчицький, як секретар львівського Товариства друзів мистецтвознавства, долучився до організації в Львові виставки "Магометанський Схід". Коли ж він став власником колекції, то продовжував її розвивати та йшов за задумом батька. Його фінансові можливості були значно скромнішими за батькові, проте в сучасних каталогах фігурує цифра 300 експонатів, тобто синові вдалось суттєво збільшити колекцію. Дружина Анна згадує, що якщо не вистачало потрібного килима, то Єжи відмовляв собі у всьому, щоб його купити. Одного разу, наприклад, він продав диван і декілька місяців спав на столі –  розповіла вона.

Після початку Другої світової війни, в 1939 році, Єжи Кульчицький передав колекцію на збереження (депозит) в один із львівських музеїв. Однак, коли з'ясувалось, що радянська влада може її націоналізувати, то забрав і сховав, вірогідно, в підвалі невеличкого дерев'яного сараю садиби Кульчицьких в районі Снопкова. В червні 1941 року, коли бої велися вже в передмістях Львова, Єжи Кульчицький вирішив перевірити чи все гаразд з килимами. В той час коли він був у схроні, німецькі літаки почали бомбардувати Снопків і одна з бомб влучила прямо в сарай, влучила носом в одну зі скринь з килимами та пошкодивши декілька з них, але, на щастя, не розірвалась. Уламки тяжко поранили Кульчицького і він втратив свідомість. Коли він опритомнів, то побачив, що лежить увесь у крові просто на килимах і на бомбі. Його перше питання до знайомого, який прибіг на порятунок, було: "Що з колекцією?" І лише почувши, що килими  переважно не постраждали, він дозволив себе відвести до лікарні.

Оперував Кульчицького відомий хірург і колекціонер Тадеуш Островський саме у той час, коли німці входили до Львова. За кілька днів Островського через свою колекцію творів мистецтва  розстріляють на Вулецьких валах разом із іншими польськими професорами. Відтоді аж до 1964 року над історією колекції перських килимів Кульчицьких витає таїна. Варіанти не знають, де і хто переховував килими в роки німецької окупації. Ось як це описує дружина Кульчицького Анна: "Колекція була в небезпеці і мусила зникнути. Сьогодні вже складно в деталях розповісти її пригоди до моменту, коли вона переїхала до Польщі, адже люди, які її сховали чи допомогли ховати, переважно померли".

Можемо лише здогадуватися, що колекцію вивезли до Польщі, вірогідно, в 1946 році, коли Кульчицький залишив Львів як репатріант. Ймовірно, що він скористався послугами монахів-францисканців, як це було у випадку з раритетами Оссолінеума. Або ж скористався якимись особистими каналами на кордоні, якими раніше археологи переправляли цінні знахідки. Загадкою залишається й те, де зберігалися килими в Польщі до моменту, коли Кульчицький перед виходом на пенсію вирішив продати частину з них. Анна Кульчицька стверджує, що килими спочатку перебували в підвалі одного варшавського будинку під купою вугілля, а потім, коли вчений отримав однокімнатну квартиру, то їх переховували в подвійній підлозі. На той час всі були переконані, що колекція безслідно зникла.

Володимир, Єжи та Анна Кульчицькі (wiki.ormianie.pl)

Проте Анна одружилась з Єжи Кульчицьким і переїхала до Польщі лише в 1956 році, отож її спогади – це перекази розповідей чоловіка. Тому можна припустити, що колекцію сховали, наприклад, в музеї на Вавелі, яким після війни керував львів'янин, колега Мечислава Гембаровича, Тадеуш Маньковський, або ж на віллі професора Міхаловського в Подкові Лєсній під Варшавою, де розмістилась лабораторія середземноморської археології ПАН, чи в Національному музеї в Варшаві, де Міхаловський працював заступником директора. Як би то не було, але на початку 60-х років минулого століття колекція, наче Фенікс, відродилася і повернулася до життя. Це стало подією в культурному житті Польщі, бо, як з'ясувалося, колекція Кульчицьких, яку зібрали до початку Другої світової війни, була на той час найбільшим зібранням східних килимів і тканин на теренах повоєнної Польщі. Такою вона залишається й до сьогодні.

У 1964 році Кульчицький продав музею на Вавелі в Кракові 64 палацові килими. Їх можна й сьогодні там побачити. Другу частину колекції, яка складалась із виробів народних промислів, він залишив собі та перевіз у будинок, який збудував в селі Мурзасихле на Підгале. Продаж частини колекції та його переїзд був пов'язаний з його хворобою. У 1974 Єжи Кульчицького помер. Поховали його разом з батьками в піраміді у Межибрідді. "Єжи помер далеко від Підкарпаття, однак визнав колись своїй дружині, що хотів би спочити біля батьків, і вдова виконала його останню волю. До Межибріддя вела тоді тільки ґрунтова дорога, якою практично не можна було проїхати. Отож траурний кортеж із тілом померлого доїхав асфальтною дорогою, що веде протилежним берегом Сяну, майже до церкви, а там труну перенесли на плоскодонний човен, один із тих, якими місцеві мешканці переправлялися на другий бік. Усі присутні на похороні однозначно подумали про Стікс і Харона, який бере під свою опіку мого чоловіка" – згадувала Анна Кульчицька.

Анна Кульчицька (фото: zakopanedlaciebie.com.pl)

Перед смертю Єжи Кульчицький заповів оберігати колекцію своїй дружині. Вірменка по батькові, а українка по матері з родини Гошовських Анна Пйотрович-Кульчицька (1912-2012) народилась у Львові, з дитинства виявила талант до гри на фортепіано, але здобула філологічну вищу освіту і пробувала себе як літератор. Вона активно долучалася до життя вірменської громади Львова, зналася з архієпископом Йозефом Теодоровичем та приятелювала з архієпископом Діонісієм Каєтановичем. У роки німецької окупації Анна Пйотрович-Кульчицька, ймовірно, мала посвідчення годувальниці вошей в інституті Вайгля, а також допомагала польському підпіллю: врятувала і вивезла зі Львова радіостанцію, допомагала виготовляти медичні довідки тим, хто потребував прикриття.  Після війни вона залишилась майже на десять років у Львові через те, що була свідком в процесі вірменського єпископа Діонісія Каєтановича. А також, можливо, через те, що в 1946 році, перед закриттям Вірменської церкви у Львові, Анна Пйотрович таємно винесла з неї цінні літургічні предмети, і так врятувала їх від конфіскації.

Анна та Єжи Кульчицькі, Москва, 1960 рік (фото: wiki.ormianie.pl)

Коли і як саме Анна Пйотрович познайомилась з Єжи Кульчицьким, Варіантам не вдалося встановити. Їхнє листування знищили, також не вдалось розшукати й спільних світлин раніших за 60-ті роки минулого століття. У деяких спогадах зазначено, що вони одружилися в 1945 році, однак є фото свідоцтва про їхній шлюб від 1956 року, який уклали у Львові. Варіанти, на жаль, не отримали відповіді на офіційний запит від Мінюсту щодо цього питання. Але безсумнівно, що саме Єжи Кульчицький допоміг Анні перебратись до Варшави і залучив її до справи зберігання колекції перських килимів.

Це заняття не було для Анни аж настільки чужим, адже в родині Пйотрович по батьківській лінії були торговці та майстри килимів. Через три  роки після смерті чоловіка, в 1977 році вона виконала його заповіт і передала в дар музею в Закопаному колекцію, яка складалась з 65 народних східних тканин, зокрема, килимів, гобеленів, хустин і ковдр. У 1981 році відбулось відкриття Східної галереї Володимира і Єжи Кульчицьких в Закопаному, а Анна Кульчицька тоді ж стала її офіційним хоронителем. У 2006 році, до 100-річчя першої згадки про колекцію Кульчицьких, відбулася перша повна виставка об'єднаної колекції. У 2011 році Анна передала музею останню, найбільшу частину колекції, яка складалась не лише з килимів, але й ремісничих виробів. За свій внесок в польську культуру вона отримала орден Відродження Польщі. В 2012 році після смерті її поховали на одному з кладовищ Кракова.

Співробітниця Татранського музею Уршула Радванська згадувала: "Анна  Кульчицька була скромною людиною, сильно зосередженою на внутрішньому житті. У той же час, витончена пані. Я познайомилась з нею в 1981 році. Вона … навчала мене секретам килимарства. Вона знала колекцію у кожній деталі. Вона навчила мене ремонтувати, відкрила цінність килимів з духовного боку. Ремонт килимів, згідно з традиціями Кульчицьких, в жодному випадку не означав їхньої реконструкції. Йшлося про те, щоб зберегти сліди попередніх епох, тобто, сліди використання, попередній ремонт... У нас є документ, в якому Анна виклала всі основні моменти в підходах до роботи з тканинами на прикладі догляду за молитовними килимками".

Завідувачка відділом народного мистецтва Національного музею ім. Андрея Шептицького у Львові Любава Собуцька підтвердила сподівання Варіантів на те, що легенда про перський килим все ще не залишила Львів. Варіанти звернулися у львівські музеї з питанням про присутність перських килимів у їхніх збірках.

Любава Собуцька

У Національному музеї нас спочатку запевнили, що саме перських немає, але запросили ознайомитись з колекцією східних килимів, які в 1932 році подарував музею митрополитом Андрей Шептицький. Всього їх двадцять, і, ймовірно, їх привезли з Боснії, з монастиря студитів в Камениці. Колекцію до цього часу не описали, вона не має каталогу і її ніколи не виставляли. І яким ж був подив Варіантів, коли поміж килимів з фондів Національного музею таки був один перський намазний килимок.

Цей вовняний килимок з коротким ворсом, а також інші предмети колекції, виготовили не пізніше кінця ХІХ – початку ХХ століття. У колекції також є намазні килимки з Боснії, Анатолії, киргизький лантух-килим, турецький килим в стилі карамані, азербайджанський килим "ширван" та інші.

Отож тепер й Варіанти займаються розгадуванням візерунків нових східних оберегів.


Варіанти дякують за допомогу в підготовці матеріалу Вітольду Мілошу.

Автор: Іванка Корань