Іловайськ 2014. Батальйон Донбас

Дебютний фільм режисера Івана Тимченка рятує і одночасно топить літературне минуле відомого українського письменника, журналіста та сценариста Михайла Бриниха, він ж доктор Падлюччо.

Довкола співсценариста Бриниха та виконавця головної ролі імені себе під псевдо Бішут, Тараса Костанчука, занадто багато контраверси та інших сумнівних історій. З одного боку: Наливайченко, Юрій Бойко (хоча з гранатомета у фільмі валять бігборд Партії регіонів), СБУ та затримання під час хабаря в березні цього року. З іншого: командування штурмовою групою добробату "Донбас", контузія в Іловайську та тритижневе переховування у тамтешньої мешканки з подальшим гепі-ендом. З геть зовсім іншого: сумніви щодо існування штурмової групи Костанчука чи взагалі ймовірності його перебування в Іловайську під час відомих подій.

Вміла рука Бриниха літературно опрацьовує іловайську легенду Костанчука-Бішута і подекуди це вже симпатичніше, ніж Кіборги чи Позивний Бандерас. Він легко плете без особливих витребеньок мозаїку характерів та географій, але майже відразу у фільмі починає харити занадто відверте чехівське ружжо, яке обов'язково мусить вистрілити з рук вчителя літератури (хохма від доктора Падлюччо).

Досвід Бриниха привносить у фільм якусь нетипову для нового українського кіно адекватну інтонацію подій та делікатного гумору (незвичного після фільмів Зеленського), наприклад, у сцені флегматичних жалів за норвезькою ракетою на Москву чи загортання бабцею гранат у газету. Українська, російська та англійська мови змішуються з суржиком (українська мова і нормальна музика тут, власне, маркери своїх), матюки в нормі, а флешбеки гуртуються, щоб розповісти про причини контузії, яка періодично вирубає головного героя, спокійного, наче удав Бішута. Костанчук, окрім всього іншого (сценарію та акторства), ще й продюсер цієї стрічки про себе. Можливо саме тому його контузія у голову нагадує легендарну історію полону та чудесного порятунку Володі Парасюка під Іловайськом. Двічі у фільмі на секунду в кадрі з'являється хтось так схожий на переляканого Парасюка.

З гнучкого розуму доктора Падлюччо, схоже, що також походить інфернальний епізод прагматичного фаталізму з каченятками, де бабуся просить добровольця винести хворе каченятко на двір, щоб його з'їли коти і воно вже так не мучилось бідне у цьому пеклі. Також варто помітити переспівування українською, тобто повернення до українського коріння махновської пісні "Любо, братці, любо", яку прихватизували собі кляті москалі. А ще тато Лєни, сліпий та паралізований євангельським символізмом, так схожий на Зиновія Гердта з "Ери милосердя", що це точно мав би бути стьоб над совками.

Режисер Тимченко також знімає без особливих вивертів. Трохи дрона, трохи суб'єктивної камери, трохи дригається ручна камера, трохи лайтового саспенсу. Інколи монтаж міг би бути значно точнішим, а дітей, схоже, в Україні ще не навчились нормально знімати. Актори ще інколи переграють, пафос кліше все ще подекуди проривається назовні. Сентиментальність пробиває на крупні плани в сцені про сучку з цуценятам біля розтяжки чи котиків у квартирі, а діаспорний персонаж фільму порівнює війну з фільмами Квентіна Тарантіно. Соняшникове поле з реклами Параджанова і сєпари з пробуханими фізіономіями, які ходять туди символічно сцяти. Сєпари, звісно, що доходяги і тому всім твердою рукою рулять чечени та москалі-грушники. Звідси й відповідний діалог про них від Бриниха:

– Ми схожі на придурків.

– Добре, зійдемо за місцевих.

Стрьомна тут протягом усього фільму лише музика, яка у фіналі взагалі починає нагадує тему з серіалу Довга дорога в дюнах. Занадто вже поетичною (ніби з фільмів про козаків у 90-х) та зайвою є сцена прозорливого марення контуженого Бішута про мертвих вершників-добровольців на шляху до білосніжного Раю. І надто вже нагло донбасівка Свєта (в квартирі якої переховуються Бішут та його побратим Женя) кидається в підвалі з поцілунком на Женю. Поки глядач оговтується від такої ліричної несподіванки, як йому відразу підкидають сцену сексу між ними, типу, Схід та Захід разом. Може, то такий невдалий кос авторів фільму під гойдалку Тарантіно чи незнищенний потяг Бриниха до таких сюжетів, але майбутню дитинку точно мали б назвати Тарасиком чи Оксаною. Добре, що хоча б Женя та Свєта настільки розгублені після сексу.

Іловайськ 2014 про історію поневірянь Костанчука (йому б якогось детектива зіграти у Львові 19 століття) начебто налягає на відвертість і не намагається загортати у папірчики. Росія загарбала Крим, російські війська на Сході, українські політики – уроди, командування – якщо не бухе, то тупе. Поранений офіцер вимагає піднімати гелікоптер без пораненого добровольця з Житомира і тут варто лиш зрозуміти, хто був прообразом офіцера, якого поранили в сраку: Семенченко, Хомчак чи зрадлива балаклава?

Протистояння двох персонажів (Бішута та грушника Валєри), від яких стежинами розбігаються й переплітаються долі інших учасників подій (наприклад, Шиї та Вусача, які блукають полями після іловайського коридору і ненароком проводжають в останню путь запального бурята), достатньо умовне, але сценарій Бриниха уникає однобічності в зображенні мешканців ДНР чи ворогів-поребриків. Грушник Валєра ходить в помірних адекватах (епізод з портретами Путіна, Захарченка та Януковича). Він тверезий скептик поміж російської пропаганди про укро-фашистів, який їде на Донбас лише заради блудного сина. Найбільш фашистські прокляття в бік укропів летять саме з боку істеричних кобіт, які спочатку роблять, а вже потім думають. Окрім, звичайно, Свєти та Надії Петрівни.

А повноправним володар фінальних хвилин цього дещо затягнутого фільму прогнозовано стає Антон Павлович власною персоною. На вчителя літератури враз знисходить мить інсайту чи по-православному – пломінчик Благодаті і нові пригоди невловимих перетворюються на Житіє святих. Костанчук-Бішут повстає перед глядачами втіленим д'Артаньяном (а всі інші – мушкетерами) і він обов'язково, обов'язково обіцяє повернутися. Хоча міг би замість милосердного відпускання Валєри обміняти його на Свєту, яку полюбе замочать чечени після серії жорстоких знущань. Хіба що такою бачить Бриних долю новітньої Констанції Бонасьє у шидеврах світової літератури.