Вулиці зачали голосисту партію Святослава Вакарчука в домі голубих ночей.
Перше нардепне об'явлення провідної зірки галицьких мудрагеликів і львівських фільозофів у рідному Львові.
Під час походу співака Вакарчука у велику політику уважний глядач може виразно побачити змізеріння його фронтменської тіні після зішестя зі сцени у стан звичайних людей, пересічних та перпендикулярних. Се дивна, навіть можна написати, що мітична трансформація, де стрибаючий лев української естради, її Мік Джаггер, її Ерік Бердон, її Рей Девіс, враз перетворюється на жовтодзьобе, заморене посюсяло. Ні харизми, ні схизми, ні афоризмів.
Він щось мнеться, ламається, запинається, ховається і висовується окрайцем. Тут болить, а там плаче. Зікри викочує. По колу прощається. Звідусіль тягне. Ні риба, ні м'ясо, ні мачо. Перманентно зрезигнований. Зашуганим звірятком підозріло дивиться на навколишній світ. Постійно на стрьомі в очікуванні наглої ізмєни. Мультиплікаційний Міккі Маус великої політики з банальними спічами та загубленим поглядом, шпінгалет у маринарці. Дьоргана, лихоманкова, моторика такого Вакарчука якось просто повз минає тотальне панування наказового способу у його піснях. Наче Ісус в Гетсиманії молиться він та конає, щоб його оминула чаша сія.
Все це наслідки цілковитого ігнору святих заповітів сродної праці. Йому б відпочити, забити, походити на концерти інших, щоб подивитися майстерність інших. Йому б усіма фібрами перейнятися читанням творів Григорія Саввича Сковороди. Йому хтось би чайку приніс з лимончиком і поговорив щиро, що той Фільц про головне. Але де там, він мусить страждати мовчки і на самоті. Періодичний завтик вразливої душі мистця ніяк не знайде собі ні місця, ні спокою в романтичних повстаннях супроти парламентської сірості та все поривається в інші світи, паралельні закапелки зі слічними адамашками.
Національного пророка Вакарчука не особливо цінували в його співочій іпостасі, а що вже писати про неоковирну іконку його політика-популіста. Власне, уся творчість Вакарчука закінчилася після альбому "Модель" у 2001 році, а всі ці подальші роки вона (творчість) просто животіла халтуркою. Йому докоряли його недо-брит-попом. Глузували з його косу під Джима Моррісона. Сміялися з його кумедних танців сідницями та голим торсом. На крайньому альбомі ОЕ Вакарчук вирішив дати місцевим палестинам свій варіант Володимира Семеновича Висоцького (у його піснях війни) і тому питання протистояння електоратів Вакарчука та Зеленського дещо висмоктали з пальця злії люди. Прикметно, що саме за часів президента Зеленського сторчма постає питання культурного Майдану супроти різноманітного непотребу в місцевій культурі (де Вакар та Зєля – два брата-акробата). Цього, до речі, чомусь не бачить ні фарисейське Бієнале Довіри, ні підсліпуватий Конгрес культури Перехід.
Вакарчук інерційно витає у світі романтичної лірики та поетичних конструкцій. Називає свою партію голосом здорового глузду, ледве не гласу Божого (на противагу слугам народу). Обіцяє всім усе, але не відразу, а дещо згодом. Так пророкує про те, що Голос буде гучним та голосним, немов пише новий розділ Пісні Пісень. Запевняє, що життя багатогранне (це він так відштовхується від монохрому шведки Ґрети?) Наголошує на тому, що він звичайна людина і в нього немає чарівної палички. Хоче здолати клятий олігархат-каганат. Філософствує про владу, бо влада – це відповідальність і мудрість, а мудрість – це чути усіх. Яник уже всіх почув, ага, аж гай шумів.
За всім цим спостерігає та повторює й команда Вакарчука, яка передивилася коміксів і в зміненій реальності у стані газлайту уявила себе вартовими Галактики. Захисниками-месниками, які малюватимуть Зеленському червоні лінії та скеровуватимуть його у потрібне для країни русло. Саме вони (і ніхто окрім них) пропонуватимуть його монобільшості свою інфантильну небінарність, альтернативну обдарованість та професіоналізм до найменшої йоти. Але хто всі ці супермени та диво-жінки?
Переляканий хіпстерок Лозинський з усталеними конструкціями наївного мислення та мовлення. Рущишин, який пильнує параметри та периметри гонорової цноти партії Голос, і ветхим днями старцем хмурить брови на побігеньки малотямущих імяреків внизу. Саме таким повстає Бог в убогій уяві теперішнього покоління атеїстів-задротиків, які не розуміються на еволюційному суголоссі Старого та Нового заповіту, оскільки банально їх не читають.
А ось і панунця Піпа п'є водичку, наче жива сихівська богородиця при надії. І водичку цю святу, до речі, щойно благословив ледь відчутним дотиком своїх крил якийсь кучерявий янгол. Але тільки Піпа починає говорити, то так відразу й злітає вниз уся непорочна позолота з її сихівської іконки. Таку говірку на Сихові можна нині почути хіба що у закутках базарчику на Санта-Барбарі. На Іскрі, наприклад, такого вже давно немає. Від голосу Піпи, з тією периферійною квіточкою у волоссі, відразу увесь Сихів починає втікати в городи за останніми будинками (хтось прудкіший біжить до Антонича, а там, аж на Надійну, звідки рукою до Винниківського лісу). Дитячий майданчик біля Дельфіна стає мовчазним свідком Судного дня.
І на скільки років вже застаріла її парадигмочка про вудочку? Років на п'ять навіть для п'ятирічок? Гірше Піпи поміж львівських лише нардепка Верещук, яка успішно продовжує у парламенті своїми буклями та інтонаціями ті традиції Ганни Герман, де Галичина повстає в суспільній уяві зі своїми каляфльорними витребеньками острівцем неадеквату в морі господарників. А ще ж є Софійка Федина зі своєю пуританською аскезою на тщесерце.
Увесь львівський шматочок партії Голос, то лише набір фільмових кліше для котрогось з нинішніх фолк-горорів, типу, Midsommar, де нікого особливо не шкода в рустикальній пащеці матінки Землі. З поміж них вирізняється перспективою та політичною органікою лише нардепка Васильченко. Вона потенційно цікавіша за всіх їх усіх разом взятих з Вакарчуком. Це вона має очолювати партію Голос, а не фронтмен ОЕ. Вона вже б мала сидіти у Раді віце-спікеркою, якби не зачухана флегма Вакарчука. Їй негайно треба створювати свою партію (переходити нині особливо нема куди), бо ця збручанська спільнотка летаргічних персонажів ще з'їсть її живою в очманілому екстазі.
А персонально для Святослава Вакарчука лунає старий гіт шотляндського колективу Arab Strap "The Shy Retirer".